Гудки на п'ятому дзвінку
П'ять гудків — і скидання. Христина набрала ще раз, тримаючи телефон обома руками, ніби він міг вислизнути. Знову тиша замість "алло". Учора говорили з Тарасом до півночі, сьогодні дзвінка від нього не чекала — але щось у грудях стиснулось ще на парі з анатомії, без причини, нізвідки, і вона просиділа так до кінця лекції, дивлячись на трубку.
Тарас поїхав на вахту три тижні тому — тягнути ЛЕП під Харковом з бригадою хлопців зі СТО, де працював механіком. Христині дев'ятнадцять, вона на третьому курсі медичного в Чернігові, живе в гуртожитку на Шевченка, а Тарас — той самий Тарас, з яким вона два роки зустрічалась і про якого казала подругам: "Оцей — на все життя".
Познайомились на випускному в її школі, куди Тарас прийшов з друзями — сам він тоді вже рік як відучився в коледжі й влаштувався механіком на СТО, збирав гроші на власну майстерню. Заграла музика, він підійшов, простягнув руку, і Христина, навіть не встигнувши подумати, вклала свою долоню в його.
— Танцюєш? — запитав.
— Ти ж мене навіть не знаєш, — усміхнулась вона.
— То познайомимось у процесі.
Отак і почалось. Тарас возив її на мотоциклі — старому "Уралу", який сам перебрав до останнього гвинтика, — на дискотеки в Ніжин, купував тюльпани на 8 Березня прямо на ринку біля вокзалу, де баба Ганна щороку тримала перший ряд. З ним завжди було весело, з ним ніколи не бувало нудно.
— На новорічні їдемо в Буковель, — оголосив він якось у грудні, тримаючи в руках уже роздруковані ваучери. — Навчу тебе на дошці кататись.
— Тарасику, я ж висоти боюсь! — засміялась вона й тут же стрибнула йому на шию.
Поїздка вийшла казковою. Христина за три дні освоїла сноуборд, каталась до темряви, і додому їхати не хотілось узагалі.
А навесні Тарас прийшов до її матері з двома букетами тюльпанів.
— Це вам, Валентино Іванівно, — простягнув один. — А це моїй нареченій.
— Тарасе, навіщо витрачатись, — зітхнула мати. — У нас на роботі й так туго.
— Дрібниці. Їдемо з хлопцями на вахту, платять непогано. Назбираю на весілля і на майстерню.
— Я не хочу, щоб ти їхав, — Христина стиснула його руку так, наче могла втримати.
— Три місяці, максимум чотири. Дзвонитиму щодня. Хочу гарне весілля тобі влаштувати.
— Мені й скромного досить. Аби разом.
Але він уже вирішив. Поїхав. Дзвонив справді щодня, гроші й справді платили пристойні — за перший місяць надіслав їй на картку більше, ніж вона заробляла б за півроку репетиторства.
Тепер, після третього невдалого дзвінка, вона набрала Вітальку — найкращого Тарасового друга з бригади.
— Христя… — голос у нього тремтів. — Приїжджай додому, будь ласка.
Мати відкрила двері ще до того, як Христина дістала ключі — мабуть, почула кроки на сходах. Христина відкрила рот, щоб розповісти про Вітальків дзвінок, а вийшло тільки хрипке скавуління, і вона осіла просто в передпокої, серед чужих чобіт і своєї куртки, яку так і не встигла зняти.
Потім усе було наче в чужому кіно. Обірвався провід під напругою, коли Тарас працював на стовпі. Смерть настала одразу. Мати Тараса, Оксана Петрівна, посивіла за тиждень. Батько й молодший брат Данило їздили в Харків забирати тіло. Похорон на цвинтарі в Ніжині, поминки, а потім — порожнеча, яку нічим не заповнити.
Христина ходила як тінь. Часто заїжджала до Оксани Петрівни — сиділи на кухні, пили чай, до якого ніхто не торкався. Разом їздили на цвинтар щосуботи.
Коли Оксана Петрівна запропонувала влітку поїхати разом в Затоку — "провітритись, а то з глузду з'їдемо обидві", — Христина погодилась, хоч і не розуміла навіщо. Мати давно вже казала: "Досить себе мучити, дитино". Але вони поїхали.
Море пахло водоростями й смаженою кукурудзою з набережної. Вранці — пляж, увечері — прогулянки повз ятки з чебуреками. Оксана Петрівна ніби ожила, засмагала, сміялась над анекдотами сусідів по пансіонату. А Христині не спалось. Якось уночі вийшла до моря сама, боса, з накинутою на плечі футболкою.
— Гарна й сумна водночас, — почула збоку.
Обернулась — парубок років двадцяти чотирьох, засмаглий, у розстебнутій сорочці. Хотіла відрізати щось різке, але щось у його поставі, у тому, як він тримав руки в кишенях, нагадало Тараса.
Перекинулись кількома фразами, і вона пішла. Але він дивився їй услід — помітив цю сумну дівчину ще три дні тому, коли вона мовчки їла морозиво біля кіоску.
До від'їзду лишалось два дні. Оксана Петрівна спала після обіду, Христина пішла в магазинчик за водою. На виході — знову він.
— Може, кави? — кивнув на літню веранду навпроти.
Виявилось, живуть в одному Чернігові. Звуть Олег, закінчив юридичний, тепер працює у міськраді, курирує молодіжний проєкт. Недавно розлучився, приїхав сюди прийти до тями.
Христина розповіла про Тараса, про його матір, про ці суботні поїздки на цвинтар. Олег насупився:
— А чому вона тебе не відпускає? Зазвичай усе навпаки буває — батьки віддаляються, коли син гине, їм важко дивитись на невістку.
Обмінялись номерами. Коли Христина повернулась у номер, Оксана Петрівна зустріла її холодно, майже сухо.
— Де тебе носило?
— В магазин ходила. За водою.
— Довго якось.
Христині стало важко дихати в цій кімнаті. Мати Тараса ніби тримала її за зап'ясток і тягнула назад, у той вечір з п'ятьма гудками.
— Данило про тебе питав учора, — Оксана Петрівна крутила в пальцях порожню чашку, не підводячи очей. — Каже, давно тебе не бачив. Хороший хлопець, тихий. Не такий шибайголова, як Тарас був… З ним би ти в безпеці жила. І я б тебе не втратила.
— Що?! — Христина відсахнулась. — Ви хочете, щоб я вийшла за Данила?
— А чому б і ні. Лишилась би в родині. Я ж тебе вже як дочку сприймаю.
— Я не річ, яку передають у спадок, Оксано Петрівно.
Вона розплакалась — не тихо, а на весь голос, так, що сусіди з пансіонату визирнули з балконів. За весь час після похорону це були перші сльози, які вона дозволила собі при чужих людях.
Додому з Затоки їхали окремими купе — Оксана Петрівна демонстративно пересіла до сусідів по пансіонату. Христина всю дорогу дивилась у вікно на поля соняшників і відчула не провину, а полегшення — так, наче хтось нарешті зняв із її плечей мокрий важкий рюкзак.
Вересень приніс новий навчальний рік. Олег написав першим — просто "Як доїхала?" — і за тиждень вони вже сиділи в кав'ярні на Валу, обговорюючи все підряд, крім Тараса. Христина ловила себе на тому, що сміється так, як не сміялась давно, і одразу ж соромилась цього сміху.
Якось у жовтні Олег заїхав по неї на старому "Жигулі" — віз показувати свій молодіжний центр, який відкривали за тиждень.
— А якщо не встигнете з ремонтом? — запитала вона, розглядаючи будівельний безлад у майбутній залі.
— Встигнемо. Я вмію домовлятись з будівельниками, — усміхнувся він і додав фарби собі на рукав, показуючи, як фарбувати стіну валиком. — Тримай, спробуй.
Вона взяла валик, провела по стіні нерівну смугу, і зловила себе на тому, що думає вже не про цвинтар, а про те, чи вистачить фарби на другий шар.
Через два тижні вона поїхала на цвинтар сама, без Оксани Петрівни.
— Прощавай, Тарасе, — поклала тюльпани, ті самі, що любила. — Дякую за все, що було. Але я мушу жити далі.
Біля воріт цвинтаря чекав Олег — не домовлялись, сам здогадався приїхати. Простягнув їй хустинку.
За рік вони одружились у РАЦСі на Проспекті Миру, а ще через рік у них народився син — Тарасик, як наполягла сама Христина, попри те, що Олег спершу морщився: занадто, мовляв, близько до минулого. Вона тільки притисла долоню до його щоки:
— Це не минуле. Це те, що було зі мною. А тепер буде ще й з ним.
Оксана Петрівна на хрестини не прийшла. Прислала конверт із грошима через сусідку — без записки. Христина поклала конверт у папку з дитячими документами, поруч зі свідоцтвом про народження сина, і жодного разу відтоді не набрала той номер першою.
