Ігор Дмитрович Савчук помітив, що ключі від автомайстерні лежать на кухонному столі, коли розігрівав собі вчорашній борщ. Звичайні ключі, три штуки на зв'язці з брелоком у вигляді гайкового ключа — подарунок дружини на десяту річницю відкриття. Тільки зв'язка була не там, де завжди, — біля хлібниці, а на серванті, поруч із теками.
Теки він не чіпав два тижні. Знав, що там.
— Мам, я поставила чайник, — Соломія, невістка, з'явилась у дверях кухні в спортивних лосинах, з телефоном у руці. — Ти дзвонила нотаріусу?
Марія Остапівна не відповіла одразу. Їй було шістдесят три, і останні три роки вона жила в цій квартирі на Лугопарковій у Тернополі разом із сином Тарасом і його дружиною — з того часу, як помер чоловік і залишив їй у спадок половину майстерні на Микулинецькій, другу половину десять років тому переписав на сина, коли той тільки одружувався і потребував діла.
— Дзвонила, — сказала вона. — Вівторок, о дев'ятій.
— Добре. — Соломія кивнула кудись повз неї, у бік вікна, і пішла до себе.
Марія Остапівна дивилась їй услід і думала про те, як три місяці тому все було інакше. Тарас приходив із майстерні втомлений, пах машинним маслом і бензином, сідав на кухні, і вона наливала йому борщу, і він розповідав про клієнтів — хтось привіз битий "Фольксваген", хтось не хоче платити за фарбування. Вона слухала, хоч половину не розуміла в цих карбюраторах, але їй подобалось, що він розповідає. Це було їхнє спільне — майстерня, яку батько відкрив ще у дев'яносто шостому, коли Тарасу було чотирнадцять і він приносив йому обід у судочку.
А потім Тарас потрапив у лікарню з апендицитом, і поки лежав, Соломія взяла на себе "тимчасово" всі справи майстерні — розрахунки з постачальниками шин, папери з податкової. І якось так вийшло, що тимчасово розтяглося на два місяці, а потім Марія Остапівна почула, як невістка розмовляє по телефону в коридорі, притишивши голос: "Так, переоформлюємо частку на мене. Тарас підписав, це формальність, щоб було зручніше вести справи, поки він лежить".
Формальність. Марія Остапівна тоді стояла в кухні з ложкою в руці і не змогла проковтнути те, що жувала.
Вона підійшла до серванту і взяла теку. У ній лежали копії документів, які їй передала знайома, Ольга Богданівна, — та сама, що тридцять два роки пропрацювала бухгалтером на "Ватрі" і зналась на паперах краще за будь-якого адвоката з телевізора. Марія Остапівна ходила до неї двічі, з дому непомітно, кажучи Соломії, що йде до церкви на Тарнавського. Церкву вона теж відвідувала — сорок хвилин у понеділок, а решту часу проводила в конторі нотаріуса на Руській, з'ясовуючи, чи можна оскаржити переоформлення, коли підпис поставлений людиною, яка щойно вийшла з наркозу і, за словами лікарки, "перебувала під впливом препаратів ще добу після операції".
Виявилось, можна. Довідка з лікарні — вирішальна.
Увечері за столом сиділи втрьох. Тарас їв мовчки, дивлячись у тарілку, — схуд за ці місяці, під очима синці, наче й досі не одужав до кінця. Соломія розповідала щось про новий графік роботи майстерні, про те, що вона найняла ще одного майстра з Чорткова, і Марія Остапівна раптом сказала:
— А я сьогодні була в нотаріуса.
Виделка Соломії зупинилась над тарілкою.
— По якій справі?
— По майстерні. — Марія Остапівна поклала перед сином теку. — Тарасе, ти пам'ятаєш, як підписував ці папери?
Він відкрив теку, повільно гортав, і на другому аркуші зупинився.
— Це… — він підняв очі на дружину. — Соломіє, це дата двадцять третього лютого. Я лежав у "швидкій хірургії" після операції.
— Я тобі все пояснила тоді, — сказала вона швидко, надто швидко. — Ти сам сказав, що довіряєш мені вести справи…
— Я не пам'ятаю, щоб я щось підписував того дня. — Голос у нього був тихий, але в ньому вже не було втоми, тільки щось тверде, наче він раптом прокинувся. — Мамо, звідки в тебе довідка?
— Від лікарки Оксани Павлівни, з хірургічного. Я показала їй дату на документі, і вона написала, що двадцять третього лютого о шістнадцятій годині ти перебував під дією наркозу та знеболювальних після апендектомії і не міг усвідомлювати юридичного значення своїх дій.
Соломія відсунула тарілку.
— То ти ходила по лікарнях, збирала на мене компромат?
— Я ходила захищати те, що батько Тараса будував двадцять шість років, — сказала Марія Остапівна. — Половина майстерні — це не папірець для зручності. Це те, заради чого він працював по суботах, коли інші йшли на риболовлю.
За тиждень вони сиділи в нотаріальній конторі на Руській, утрьох, і нотаріус, чоловік років сорока в окулярах, розклав перед ними два документи. Перший — скасування дарчої, підписаної під час недієздатності. Другий — новий розподіл часток: сорок відсотків Тарасу, тридцять — Марії Остапівні, тридцять — Соломії, за умови, що вона продовжує вести бухгалтерію майстерні офіційно, за зарплату, прописану в трудовому договорі.
Соломія довго дивилась на цифру своєї частки, тоді на Тараса.
— Ти справді на це погоджуєшся?
— Я погоджуюсь на чесність, — відповів Тарас. — Ти хороший бухгалтер, Соло. Але майстерня — не тільки твоя, і не тільки моя. Мама має право на те, що їй лишив батько.
Марія Остапівна підписала документ спокійно, без тремтіння в руці, хоча всередині все ще калатало — не від злості вже, а від полегшення. За вікном конторки хтось під'їхав на старій "Ладі" й почав сигналити — заважав чужій машині виїхати з двору, — і цей звук чомусь нагадав їй чоловіка, який рівно так само сигналив, коли забирав її з роботи тридцять років тому.
Вона забрала свій примірник договору, склала його вдвічі й поклала в сумку поряд із гаманцем — туди, де завжди носила найважливіші речі.
— Ключі від офісу заберу собі, — сказала вона Тарасу вже вдома, знімаючи ту саму зв'язку з брелоком-гайковим ключем із серванту. — Буду приходити по середах, дивитись касу разом з Ольгою Богданівною. Не тому, що не довіряю. А тому, що маю право знати, як живе те, що мені лишив чоловік.
Соломія в той вечір довго не виходила зі своєї кімнати. А коли вийшла, мовчки поставила на стіл ще одну чашку чаю — для свекрухи.
