Дорога на Тендрівську косу тягнеться так, що душа виходить п'ятами. Спекотний серпень, курява, кущі шипшини обабіч — і от старий Гнат Довбуш, лісник на пенсії з Голої Пристані, шкандибав уже третю годину зі своїм псом Мироном. Пес — безпородний, руда шерсть, одне вухо стирчить, друге відвисло — плентався поряд, висолопивши язика мало не до самої землі.
Гнат зупинився, витер піт рукавом вишиванки. У животі бурчало — з учорашнього вечора не їв нічого, крім сухаря. І раптом за поворотом, там, де вже мали б лежати одні пісок і будяки, виріс перед ним палац.
Не якийсь там сільський будиночок — справжній маєток, з кутою огорожею, з позолоченими завитками на воротах. За парканом — фонтани, клумби з трояндами, а десь у глибині саду грав оркестр, і чути було, як дзюрчить вода в ставку.
— Агов, чоловіче добрий! — гукнув Гнат до воротаря, огрядного дядька в білому костюмі, що сидів у тіні альтанки. — Що це за місце таке?
— Рай, шановний, — відповів той, навіть не підводячись. — Ти вже своє відходив по землі, тепер можеш зайти відпочити як слід.
— Та невже тут і вода є?
— Скільки завгодно. Фонтани, басейни з холодною водою, криниці — обирай яку хочеш.
— А погодувати дадуть?
— Все, що душа забажає.
Гнат від радості аж підстрибнув, але тут же й спохопився:
— Тільки я не сам. Зі мною Мирон, пес мій.
Воротар скривився, наче йому муху за комір кинули.
— З собаками сюди не можна. Хай лишається за брамою. І не проси — все одно не пущу.
Гнат постояв, подивився на Мирона — той сидів, важко дихаючи, і дивився на господаря так, наче питав: ну що, підемо звідси? І Гнат розвернувся, не сказавши ані слова, і пішов далі тим самим курним шляхом.
Пройшли вони, може, з кілометр, коли дорога вивела їх до звичайнісінького хутора. Дерев'яна хата, стодола, копиця сіна, а на призьбі сидів дідок у полотняних штанях і латаній сорочці, лущив соняшник.
— Дядьку, дайте напитися, зовсім знемігся, — попросив Гнат.
— Заходь у двір, там криниця, відро й кухоль поряд висять.
— А пес мій?
— Біля криниці є ночви, я туди завжди воду наливаю для перехожої худоби. Хай п'є досхочу.
— А чи знайдеться щось поїсти?
— Заходьте, борщ на плиті, хліб свіжий, сало є.
— А Мирону?
— Кістку знайду, ще й м'яса на ній лишилось трохи.
Гнат сів на призьбу, зняв капелюха, витер лоба і запитав:
— Дядьку, а що це за хутір такий гостинний?
— Це і є Рай, синку.
— Постривайте… а той пан коло воріт із фонтанами й трояндами, там де оркестр грає, — той казав, що Рай саме там.
Дідок пирснув, аж соняшникове лушпиння з бороди посипалося.
— Отой? Та то ж пекло чисте, тільки прикрашене, як вітрина на Великдень. Брехня суцільна. А сюди, до справжнього Раю, доходять лише ті, хто своїх у біді не покидає.
Гнат подивився на Мирона — той уже долизував кістку, задоволено постукуючи хвостом по земляній долівці. І чомусь саме зараз, дивлячись на це просте дерев'яне подвір'я, на дідка з соняшниковим лушпинням у бороді, він відчув, що більше нікуди йти не хоче.
