Оксана Гнатівна тримала в руках рахунок за газ і думала, що зять знову забув заплатити.
Сімдесят один рік, дві операції на колінах, а вона досі щоранку спускалася по сходах на другий поверх — ліфта в цій одеській хрущовці не було ще з дев'яносто третього. Квартиру на Балківській вона отримала від заводу, де відпрацювала тридцять два роки нормувальницею. Тридцять шість квадратних метрів, дві кімнати, балкон із виглядом на трансформаторну будку. Небагато, але своє.
Дочка Ірина п'ять років тому привела в цей дім Максима. Симпатичний, руки золоті — сам полагодив проводку, сам плитку на кухні поклав. Оксана Гнатівна тоді раділа: думала, дочці пощастило.
А потім Ірина народила Тимура, і щось у домі змінилося.
— Мамо, ну ви ж розумієте, з дитиною тісно, — сказала якось Ірина, розкладаючи по всій вітальні пелюшки для сушіння. — Може, вам краще до тітки Гали переїхати? Тимчасово.
Тітка Галя жила в Ізмаїлі, за двісті кілометрів. Оксана Гнатівна тоді нічого не відповіла й пішла на балкон курити — звичку, яку кинула ще двадцять років тому, захотілося повернути.
Ірина в ті місяці не спала ночами, годувала кожні три години, а вдень ще й слухала, як Максим бурчить про тісноту і про те, що "мамина кімната пустує півдня, поки вона на процедурах". Спершу вона відмахувалась, потім почала мовчки погоджуватись — легше було кивнути, ніж сперечатися одразу після пологів. До того ж Максим часто нагадував: іпотеку на своє житло їм не потягнути, а тут хоч якась квартира вже є в родині, треба тільки "все правильно оформити".
Максим у розмови про переїзд тещі до Ізмаїла особисто не втручався. Він взагалі рідко озивався до тещі — здоровкався, дякував за борщ і йшов у свою кімнату дивитися футбол. Але одного вівторка, коли Оксана Гнатівна прийшла з поліклініки, застала на кухонному столі папір.
Договір дарування. На квартиру. Уже з підписом Ірини.
— Це просто формальність, — пояснив Максим, не піднімаючи очей від телефону. — Щоб потім, коли вас не стане, не було суду між спадкоємцями. У вас же тільки Ірина, правда?
— А онук? — спитала вона.
— Тимур ще малий. Оформимо на нього пізніше, через довіреність.
Оксана Гнатівна поклала папір назад на стіл і сказала, що подумає. Думала три дні. На четвертий подзвонила старій подрузі Валентині, яка все життя пропрацювала в нотаріальній конторі на Дерибасівській.
— Оксано, ти хоч розумієш, що підписуєш? — Валентина ковтала слова, наче поспішала кудись. — Даруєш — усе, квартира вже не твоя. Хоч завтра тебе можуть виписати і двері поміняти. Це не заповіт, назад не відкрутиш.
— Так це ж для Ірини…
— Для Ірини чи для чоловіка Ірини? Ти дивилась, хто там записаний обдаровуваним?
Оксана Гнатівна не дивилась. Того ж вечора дістала окуляри, розгорнула документ і прочитала кожен рядок. Обдаровуваною значилась не дочка. Обдаровуваним значився Максим Сергійович — особисто, без жодної згадки про Ірину.
Вона сиділа на кухні до другої ночі, дивлячись на трансформаторну будку за вікном, де блимав один і той же жовтий вогник. За стіною плакав Тимур, і чути було, як Ірина ходить туди-сюди, заколисуючи його. Максим у ці години спав — крізь тонку стіну долинало його рівне дихання.
Вранці вона нічого не сказала. Просто поїхала на Пантелеймонівську, до контори, де тепер, крім Валентини, працював молодий нотаріус Артем Ковальчук — син її колишньої колеги по заводу, хлопчик, якого вона пам'ятала ще школярем. Домовились, що оформить усе тихо: не дарчу, а заповіт на ім'я Тимура.
Через тиждень Максим знову поклав договір дарування на стіл — той самий, тільки тепер з датою наступного дня.
— Треба підписати сьогодні, справа термінова, — сказав він. — В понеділок ціни на оформлення зростуть, простіше зараз.
— Дай подивитись ще раз, — попросила Оксана Гнатівна.
Він простягнув. Вона переглянула сторінки й поклала їх назад на стіл, не беручи ручки.
— Я вже все оформила, Максиме. Тиждень тому, в Артема на Пантелеймонівській. Заповіт на Тимура, посвідчений нотаріально. Квартира лишається за мною до кінця життя, а після — переходить онуку напряму. І цей папір, — вона підсунула дарчу до краю столу, — я не підпишу. Ні сьогодні, ні в понеділок.
— Це ж моя дитина теж! Я маю право розпоряджатися!
— Своїми правами й розпоряджайтесь. А це — моя квартира, поки я жива, — вона згорнула дарчу вдвоє, руки трохи тремтіли, і поклала зверху чайну ложку, щоб не розгорнулась сама. — До речі, за газ за серпень так і не заплачено. Триста двадцять гривень боргу. Оплати до п'ятнадцятого, бо відріжуть.
Ірина того вечора не сказала матері жодного слова — вийшла з кухні, грюкнувши дверима так, що зі стіни впала фотографія в рамці. Скло тріснуло навпіл, рівно через обличчя маленького Тимура на знімку.
Максим ще три дні кудись дзвонив із балкона, притишуючи голос, коли хтось проходив повз. На четвертий вечір сів навпроти тещі за той самий кухонний стіл.
— Кажуть, нічого зробити не можна, поки ви живі, — промовив він, дивлячись не на неї, а на розбите скло фотографії, яке досі лежало на підвіконні. — Заповіт можете й самі переписати.
— Можу, — сказала Оксана Гнатівна. — Але не буду, якщо ви не будете лізти в мої папери.
Максим кивнув і більше про дарчу не заводив мови.
Оксана Гнатівна досі живе на Балківській. Щоранку спускається по тих самих сходах, курить на балконі — тепер уже не ховаючись, — і щосуботи забирає Тимура на прогулянку до парку Шевченка. Тимур біжить до гойдалок, а вона сідає на лавку навпроти трансформаторної будки — тут теж є така, тільки без жовтого вогника — і закурює, дивлячись, як онук вимахує рукою і кричить їй щось про равлика, знайденого під кущем.
