Мене звати Оксана, я старша медсестра в кардіологічному відділенні лікарні в Полтаві, працюю тут вже шістнадцять років. За цей час навчилася читати палату швидше, ніж кардіограму: досить глянути, хто приходить на побачення, а хто ні, і вже знаєш про пацієнта більше, ніж написано в історії хвороби.
Тижня три тому до нас поступила жінка з інфарктом — прямо на зупинці, з пакетом продуктів з "Сільпо" в руці. Звали її Галина Тарасівна, шістдесят три роки, колишня бухгалтерка з ЖЕКу. Стент поставили того ж дня, у другій половині дня, і лікар сказав — встигли вчасно, могло бути значно гірше.
Поклали її в четверту палату, ту, що біля вікна, звідки видно тополі на подвір'ї й шматочок дороги на Розсошенці. У палаті лежало ще троє жінок. До кожної хтось приходив: до Надії Петрівни — син з онукою, приносили їй в баночці узвар і пиріжки з вишнями. До Раїси — чоловік і сестра по черзі, майже щодня. До третьої, забула вже, як звали, — донька возила курячий бульйон у термосі, ще й пахло часником на весь коридор.
До Галини Тарасівни за весь тиждень не прийшов ніхто.
Я помітила це на другий день, коли розносила ліки. У неї на тумбочці стояла тільки склянка з водою й окуляри в футлярі — більше нічого, жодного пакунка з дому, жодної листівки. Запитала, чи є в неї донька — так, за карткою значився контактний номер, підписаний "Патриція, дочка". Дзвонили ми на нього двічі: коли поступала, і коли треба було підписати згоду на процедуру. Обидва рази — тиша, і потім автовідповідач.
Галина Тарасівна на моє питання про рідних відповідала однаково спокійно: "Донька дуже зайнята на роботі, у неї серйозна посада". Я кивала й записувала показники тиску, а сама думала — за шістнадцять років наслухалась таких пояснень достатньо, щоб розуміти, коли за словами стоїть щось інше.
На третій день сусідка по палаті, Надія Петрівна, все-таки спитала прямо: "Галино, а родина ваша далеко живе?" Та відповіла так само — робота, зайнятість — але очі відвела до вікна, на ту саму дорогу на Розсошенці, наче там мала от-от з'явитися машина.
У мене зміна закінчувалася о восьмій, і в той вечір, шостий день її перебування, я саме збирала піднос з градусниками, поспішала — треба було ще встигнути на маршрутку, бо чоловік чекав з дитиною вдома. І тут телефон Галини Тарасівни, що лежав на тумбочці, засвітився. На екрані — "Донька".
Вона схопила слухавку так різко, що мало не впустила окуляри на підлогу.
— Мамо, я бачила пропущені, що сталося?
— Я в лікарні, Патриціє. Інфаркт.
Тиша. Довга, я встигла поставити піднос і не пішла — стояла ще секунд десять, вдаючи, що поправляю крапельницю сусідній пацієнтці. З слухавки чулася музика, дзенькіт келихів, чийсь сміх — десь там, в іншому житті, було свято.
— Мамо, я… я зараз не можу говорити, у нас тут гості, я передзвоню завтра, добре?
Галина Тарасівна сказала "добре" таким рівним голосом, ніби це справді було добре. Поклала телефон екраном донизу на тумбочку, поправила ковдру й попросила мене принести ще одну подушку — сказала, що незручно лежати. Я принесла. Про дзвінок ми більше не говорили.
Наступного ранку, на сьомий день, прийшла лікарка з випискою. Медсестра з реєстратури — не я, вже інша зміна — попросила номер "особи, яка супроводжуватиме", і я, проходячи повз, почула, як вона тихо сказала Галині Тарасівні: "цей номер у нас вже є в системі. За тиждень жодного разу не відповіли." Галина Тарасівна не перепитала, скільки саме разів дзвонили. Просто взяла виписку й почала вдягатися сама, повільно, тримаючись за спинку ліжка.
Я зайшла попрощатися, побажати здоров'я — так завжди роблю з пацієнтами, які довго лежали. Вона сиділа вже одягнена, в пальто, з сумкою на колінах, і акуратно складала якісь папери в поліетиленовий пакет — виписку, рецепти, направлення на реабілітацію. Руки в неї не тремтіли, хоча я чекала на це.
— Викликати вам таксі, Галино Тарасівно? — спитала я.
— Не треба, — відповіла вона. — Я сама.
Вона встала, застібнула ґудзик на пальті і на порозі палати обернулася до Надії Петрівни та Раїси, побажала їм швидкого одужання. Голос звучав так, ніби вона щойно вирішила щось важливе, а не просто збиралася їхати додому.
Про те, що було далі, я дізналася вже за два тижні, коли Галина Тарасівна прийшла на планову перевірку в поліклініку при нашій лікарні — я саме чергувала в коридорі кардіологічного кабінету. Вона сама розповіла, коротко, без надриву, наче звітувала про виконану роботу.
Виявилося, ще у той вечір, коли вийшла з лікарні, вона поїхала не додому на Гагаріна, а до нотаріальної контори — записалась заздалегідь по телефону, поки чекала на виписку. У неї на балансі, в іпотечному банку, лежав вклад — чотириста двадцять тисяч гривень, які вона відкладала одинадцять років, ще з тих часів, коли працювала в ЖЕКу і підробляла бухгалтерією у двох приватних фірмах додатково. Донька про цей вклад знала — розраховувала, що колись саме ці гроші підуть їй на розширення квартири на Соборності.
Галина Тарасівна переоформила заповіт. Гроші тепер ідуть церковній громаді при Хрестовоздвиженському монастирі, де вона щонеділі ставить свічку, і дитячому онкологічному відділенню обласної лікарні — порівну. Донька з цього заповіту виключена повністю, там так і написано, юридичною мовою, без емоцій.
А ще вона розповіла, що змінила замок у квартирі — той запасний ключ, який був у доньки ще з тих часів, коли Патриція іноді забігала полити квіти, більше не підходить. Просто зателефонувала майстрові, той приїхав за годину, взяв триста гривень і поставив нову особисту.
— Патриція подзвонила через три дні, — сказала вона мені в коридорі, застібаючи сумочку. — Хотіла заскочити, каже, скучила. Ключ не спрацював. Подзвонила в двері. Я подивилась у вічко і не відкрила.
Вона це сказала без злості в голосі, наче переказувала розклад автобусів. Потім додала, що донька тепер телефонує майже щодня — по кілька разів, залишає голосові повідомлення. Про заповіт вона поки не сказала — дізнається, коли нотаріус повідомить офіційно, за законом так належить.
Я тоді тільки кивнула, записала їй час наступного прийому в журнал і побажала гарного дня. Вона вийшла з поліклініки, я бачила у вікно — пішла пішки, не чекаючи на маршрутку, хоча зупинка була просто навпроти. Ішла рівно, без поспіху, тримаючи сумочку обома руками, і на розі звернула у бік вулиці Шведської — туди, де, як я знаю, стоїть та сама монастирська дзвіниця.
