«Одного вечора батько приніс додому кільце домашньої ковбаси, заховане за пазухою куртки. Мені було вісім, і я не розуміла, чому мама наказала мовчати про це навіть у школі».
Був кінець вісімдесятих. Ми жили в Кременчуці, у панельній дев'ятиповерхівці на Крюківському масиві, на п'ятому поверсі, у двокімнатній квартирі з лоджією, заставленою банками з-під огірків. Родина звичайна: тато працював на заводі, мама — в ощадкасі, я ходила в третій клас і носила формений фартух із крильцями. Життя дорослих того часу оберталося навколо одного питання, яке чули навіть діти:
— Викинули щось?
Ніхто прямо не казав "піду куплю ковбасу". Казали: "піду гляну, чи щось дають". Якщо в гастрономі на розі з'являлися кури, звістка облітала весь будинок за десять хвилин. Стукали в двері:
— Кури дають!
— Де?
— На розі, біля аптеки!
І жінки бігли з авоськами. Іноді верталися з покупкою. Іноді — після двох годин у черзі — з порожніми руками.
Я не розуміла, чому їжу так важко купити. Але вивчила слова того часу: "дають", "закінчилось", "не встигла", "по одному в руки". І найзагадковіше — "дістала". Коли хтось щось "діставав", голосно не питали звідки.
Того вечора надворі стояв мороз, у під'їзді пахло вугіллям із котельні внизу. Я робила уроки на кухні за столом, накритим клейонкою в квіточку. Мама смажила картоплю на плиті — газ горів слабко, тому двері кухні тримали зачиненими, щоб тепло не йшло в коридор.
О сьомій клацнув замок. Тато. Зайшов у прихожу в своїй сірій куртці на ватині, шапка насунута на вуха. Не пішов, як завжди, вішати верхній одяг на гачок — попрямував просто на кухню.
Глянув на мене. Потім на маму.
— Двері зачини.
— Та зачинені вже, — здивувалась мама.
— Добре.
Розстебнув куртку. Дістав з-під пахви щось довге, загорнуте в газету. Поклав на стіл. Я миттю забула про зошит.
— Що це?
Тато відгорнув краєчок паперу. Мама так і застигла з лопаткою в руці.
— Звідки в тебе це?
— Дали.
Це було кільце домашньої ковбаси. Ціле, не шматок. Мама підійшла ближче.
— Хто дав?
— Один чоловік. З цеху.
— А за що?
— Допоміг йому дещо перевезти.
Мама понизила голос:
— Що саме перевезти?
Тато зітхнув:
— Жінко, я нічого не крав.
— Я й не кажу, що крав.
— То що тоді?
— Щоб ти в якусь халепу не встряв.
Тато засміявся:
— Ще трохи поспитаєш — назад однесу.
— Боронь Боже! — вирвалось у неї так швидко, що ми всі троє розсміялися.
Мені було важко зрозуміти, чому кільце ковбаси викликало стільки хвилювання. Але я знала — це щось особливе. Не те, що клали в кошик у звичайний день. Це було "дістане". А про діставане по будинку не розповідали.
Мама одразу повернулась до мене:
— І щоб завтра в школі ані слова.
— Про що?
— Що в нас є ковбаса.
— А чому?
— Бо нема чого всьому будинку знати, що в нас у холодильнику.
— Але чому?
— Бо я так сказала.
Найвищий материнський аргумент мого дитинства.
Тато взяв хлібний ніж:
— Давайте спробуємо.
Мама зупинила його — накрила стіл. Хліб був учорашній, скоринка вже трохи зачерствіла. Нарізала три великі скибки. Тато нарізав ковбасу — тонкими кружальцями. Я стежила за кожним шматочком.
Мама поклала по два кружальця на кожну скибку. Я схопила свою одразу, вкусила. Смак хліба пам'ятаю краще за смак ковбаси. І пам'ятаю, як після першого укусу подивилась на маму:
— Ще поклади.
— Тобі ж вистачає.
— Ще одна помістилась би.
Тато засміявся:
— Поклади їй ще, чого там.
Мама поклала ще одне кружальце. Я їла, хоча могла проковтнути все за секунду, розтягувала кожен шматок. Кілька хвилин ніхто не говорив.
Аж тут у стіну постукали — з боку сходової клітки, глухо, кулаком по трубі опалення. Мама завмерла з ножем над буханцем.
— Хто це?
Тато встав, підійшов до вхідних дверей, притулив вухо. З-за стіни долинув голос сусіда згори, Петровича — той щось кричав дружині про зіпсований кран. Тато постояв ще секунду, потім клацнув засувкою на замку.
— Труби гудуть, — сказав він, повертаючись. — Заспокойся.
Мама все одно підійшла до столу й накрила ковбасу рушником, ніби так її не було б видно навіть у зачиненій кухні.
— Прибери зі стола частину, — сказала вона тихо. — Про всяк випадок.
— Кому ти боїшся, що покажемо?
— Тамарі з четвертого поверху. Вона в ощадкасі бачила, що в нас цього тижня зарплата маленька. Спитає, звідки гроші на ковбасу.
— То скажемо — не купували, дали.
— Отож-бо й воно. "Дали". А хто дав і за що — далі питатимуть.
Тато мовчки забрав рушник назад, залишив тарілку відкритою.
— Не ховатимемось у власній квартирі, — сказав він і сів.
Потім зупинився:
— Слухай.
— Що? — спитала мама.
— Поклич бабу Свєту.
Мама глянула на нього:
— Зараз? Після того, що ти щойно про Тамару чув?
— Так.
— Навіщо?
Тато кивнув очима на ковбасу:
— Хай поїсть теж.
Мама знизила голос:
— Чоловіче добрий… якщо хтось побачить, що вона до нас іде ввечері?
— Ну заходила ж уже колись.
— Так удень же.
Тато знизав плечима:
— Тоді сама піди й скажи їй прийти сюди.
Баба Свєта жила в сусідній квартирі, двері навпроти. Років сімдесят із гаком, маленька, худенька, овдовіла ще років десять тому. Діти жили десь у Донецьку, приїжджали рідко. Я бачила її щодня на сходовій клітці — виносила відро, підмітала перед своїми дверима, іноді питала в мами, коли прийде квартплата. Мама носила їй тарілку борщу.
Мама перепитала:
— А може, просто занесемо їй кілька шматочків?
— Ні. Хай прийде поїсть тут.
— Ну навіщо…
— Поклич.
Мама вийшла в коридор. Я підхопилась одразу.
— Сиди тут, — сказав тато.
Звісно, я не всиділа. Підкралась до дверей кухні. Почула, як мама тихо відчиняє вхідні двері. У дзвінок не дзвонила — постукала двічі, легенько. Перед тим визирнула на сходи в обидва боки. Двері прочинились.
— Свєто…
Мама говорила майже пошепки.
— Так, доню?
— Зайди до нас на хвилинку.
— Щось трапилось?
— Ні. Зайди. Але так, щоб ніхто не питав нічого.
— Зараз?
— Зараз.
За хвилину баба Свєта зайшла. У темному халаті, зверху накинута кофта.
— Що сталось?
— Нічого, — сказав тато. — Сідайте.
— Ой, налякали ви мене, люди добрі.
Мама зачинила вхідні двері, потім кухонні. Баба Свєта сіла. І тоді побачила ковбасу. Глянула на неї, потім на тата.
— Це що таке?
— А що?
Тато посміхався. Бабуся присунулась ближче.
— Це домашня?
— Домашня.
— Звідки ти таке взяв?
Тато засміявся:
— Якщо і ви почнете, як моя жінка, заховаю назад.
Баба Свєта прикрила рот рукою:
— Господи… Я такого не їла вже…
Не договорила. Сама вже не пам'ятала, відколи.
Мама взяла хліб, відрізала скибку. Тато поклав кілька кружалець.
— Беріть, Свєто.
Бабуся замахала руками:
— Ні, синку. Їжте самі. У вас дитина.
— Нам вистачить.
— Та я вже поїла.
Тато подивився на неї:
— Що ви їли?
— Картоплю.
— Тільки картоплю?
Бабуся ніяково посміхнулась.
Тато присунув тарілку до неї впритул:
— Тоді зараз їстимете й ковбасу.
— Ні, синку…
— Свєто. — Він сказав це не підвищуючи голосу. — Їжте.
Бабуся взяла скибку. Спершу відкусила зовсім трохи. Пожувала. Глянула на нас.
— Смачно? — спитала я.
Вона засміялась:
— Смачно, доню.
Ще відкусила. Мама зробила їй ще одну скибку.
— Досить.
— Беріть ще.
— Ні, а то дитячу ковбасу з'їм.
Я одразу глянула на тата. Баба Свєта якраз озвучила і моє занепокоєння. Тато, мабуть, помітив мій вираз обличчя.
— Дитина ще має.
— Так же ж не дістати…
— Тому вас і покликав.
Бабуся подивилась на нього:
— Синку, а навіщо?
Тато знизав плечима:
— Щоб разом поїсти. Тільки заради цього.
Ніхто не виголошував жодних повчань. Просто сіли за стіл. Їли хліб із ковбасою. Мама додала цибулі. Тато дістав три чарки й налив трохи вина для дорослих. Мені — чай із заваркою. Півгодини на нашій маленькій кухні було майже свято.
Баба Свєта відклала недоїдену скибку:
— Мені більше не ріжте.
— Чому?
— Бо вже забагато з'їла.
— Ще трохи.
— Ні. Лишіть собі й на завтра.
Тато нічого не відповів. Але все одно поклав їй ще одне кружальце на хліб. Вона взяла його, покрутила в пальцях, наче зважувала, і з'їла повільніше за всі попередні.
Коли бабуся зібралась іти, мама вийшла на сходи першою, подивилась в один бік коридору, потім в інший.
— Ідіть.
Баба Свєта перейшла ті два метри до своїх дверей. Перед тим, як зайти, обернулась:
— Дякую.
Тато махнув рукою:
— На добраніч, Свєто.
Двері зачинились. Ми зайшли на кухню. Я одразу підійшла до столу, подивилась на те, що лишилось. Помітно менше.
— Тату…
— Що?
— Навіщо ти її покликав? Ми ж могли їсти самі ще кілька днів.
— Могли.
— То чого ж?
Він сів на стілець:
— Тобі сподобалось?
— Так.
— Мамі сподобалось?
Я кивнула.
— Мені сподобалось.
Тоді він показав очима на двері навпроти:
— А їй менше подобається?
— Ні.
— То в чому річ?
Для мене логіка не складалась.
— Але в нас мало.
Тато нічого не сказав. Тільки взяв ще одну скибку хліба, поклав на неї останнє кружальце ковбаси й підсунув мені.
— Доїж.
Наступного ранку мама знову зробила бутерброди. Дві скибки мені, кілька — тату. Я одразу помітила, що собі вона не приготувала нічого.
— А ти?
— Я вже спробувала, поки різала.
Я повірила. Тільки роками пізніше зрозуміла, що мама "пробувала, поки різала", підозріло часто. Коли з'являлось м'ясо. Коли купували мандарини на Новий рік. Коли хтось приносив шоколадку. Коли лишалось замало торта.
Ковбаса закінчилась за кілька днів. Не пам'ятаю точно, скільки протрималась. Не пам'ятаю, хто саме дав її татові. Пам'ятаю тільки, що він приніс її за якусь послугу, заховану під курткою.
Тепер, коли заходжу в супермаркет і бачу цілу вітрину ковбасних виробів, часом зупиняюсь перед нею довше, ніж треба. Не через ковбасу. Через кухню з клейонкою в квіточку, рушник, яким мама на секунду накрила тарілку, і бабу Свєту, яка крутила в пальцях останнє кружальце, перш ніж з'їсти.
