Оксана Валеріївна працювала майстром манікюру двадцять три роки, і за цей час встигла виховати сина сама — без чоловіка, без аліментів, на клієнтках, які приходили щовівторка й щочетверга в її маленький кабінет на Слобідському масиві в Полтаві. Син, Максим, вивчився на автомеханіка, і коли йому виповнилося двадцять шість, вона віддала йому все, що назбирала: гараж на Гончара, переобладнаний під невеликий автосервіс, дві ями, компресор і клієнтську базу, яку сама ж і напрацювала, бо возила туди своїх же клієнток підкачати колесо чи поміняти оливу.
Невістку звали Ірина. Прийшла в родину тихою, усміхненою, з дипломом бухгалтера, який ніде не встигла застосувати. Оксана Валеріївна тоді подумала — нічого, притреться. Не притерлася. Ірина за два роки перебрала на себе всю бухгалтерію сервісу, потім — печатку, потім почала підписувати документи за Максима, поки той лежав під машинами. А ще через рік, стоячи біля відчиненого вікна кухні, Оксана Валеріївна почула, як невістка говорить із сусідкою на сходовому майданчику: "Мамо його ми свекрухою не рахуємо, вона своє відпрацювала, хай на пенсії сидить".
Оксана Валеріївна не відповіла і вікна не зачинила. Дістала з шухляди старий кухонний календар і олівцем обвела число — дев'яте травня, а внизу сторінки записала фразу дослівно, слово в слово.
Восени, коли онучці Софійці виповнилося чотири, у родині сталася подія, яка все зрушила з місця. Софійку треба було возити на заняття з логопедом двічі на тиждень, у центр на вулиці Пушкіна, а Максим з Іриною працювали обидва — вона в сервісі за бухгалтера, він за майстра. Возити стало нікому. Ірина подзвонила свекрусі й попросила: "Мамо, ви ж вільні, повозите Софійку?"
Оксана Валеріївна погодилася без вагань. Не заради невістки — заради онуки. Вона возила дівчинку на заняття рік і два місяці, платила за таксі зі своєї пенсії, тому що маршрутка з масиву йшла з двома пересадками, а дитині складно було стояти. Купувала їй пиріжки в кіоску біля переходу, слухала, як Софійка вимовляє звук "р" — спочатку ніяк, потім криво, потім упевнено. Це були найтихіші й найтепліші два роки в її житті за довгий час — тільки вона й онука в таксі, тільки запах пиріжка з вишнею і дитяча долоня в її долоні.
А потім вона захворіла. Запалення легенів, три тижні в терапії обласної лікарні, потім ще місяць вдома на лікарняному, з крапельницями, які приходила ставити знайома медсестра. Софійку возити стало нікому — і батьки найняли няню за гроші. Оксана Валеріївна, ще слабка, подзвонила сину дізнатися, чи все гаразд у дитини із заняттями. Слухавку взяла Ірина.
— Максим не може підійти, — сказала невістка сухо. — Він зараз рахує, скільки коштувало утримувати вас увесь цей час, поки хворіли. Порахував: вісімнадцять тисяч гривень на ліки й таксі для лікарень. Хотіли б, щоб ви частину повернули.
Оксана Валеріївна кілька секунд перебирала пальцями бахрому старої скатертини на кухонному столі, чекаючи, що невістка засміється й скаже, що це жарт. Не сказала.
— А два роки таксі до логопеда я вам рахунок не виставляла, — відповіла вона і поклала слухавку на важіль.
Наступного ранку вона поїхала не в поліклініку, як планувала, а в автосервіс на Гончара. Приїхала о восьмій, коли Максим ще відкривав ворота ями. Зайшла в маленький кабінет, де за столом сиділа Ірина з ноутбуком і чашкою кави, і поклала на стіл теку — стару, картонну, зав'язану тасьмою.
— Що це? — спитала невістка, не піднімаючи очей від екрана.
— Документи на гараж, — сказала Оксана Валеріївна. — На той, що записаний на мене з дев'яносто восьмого. Я його переоформила три роки тому на Максима як подарунок. Дарча — не купівля-продаж, її можна оскаржити, якщо даритель доведе, що його ввели в оману щодо намірів обдаровуваного.
Ірина підняла очі.
— Ви що, до юриста ходили?
— Ходила. Учора, поки ви рахували мої вісімнадцять тисяч, — Оксана Валеріївна дістала з теки ще один аркуш, новий, він ще пахнув принтерною фарбою. — Це позовна заява про визнання договору дарування недійсним. Я подаю її сьогодні о другій в районний суд Полтави. Підстава — систематичне невиконання обіцянок щодо збереження зв'язку з дарувальником і використання майна не за призначенням, зафіксоване листуванням і показаннями свідків.
У кабінет зайшов Максим, витираючи руки ганчіркою, і завмер на порозі, побачивши матір.
— Мам, що відбувається?
— Відбувається те, — сказала вона, повертаючись до сина, — що ти три роки тому отримав від мене гараж вартістю більше мільйона гривень з усім обладнанням, тому що я думала — родина, допомога, свій до свого. А тепер твоя дружина рахує мені вісімнадцять тисяч за крапельниці й хоче, щоб я їх повернула. Я не проти повертати борги, Максиме. Я проти того, щоб мене рахували як чужу, коли зручно, і як свою — коли треба безкоштовно возити дитину.
Ірина спробувала щось сказати, але Оксана Валеріївна не дала їй договорити.
— Софійку я забиратиму з логопеда й далі — сама, за своєю ініціативою, поки в мене є сили. Це моя онука, і тут ваш рахунок не діє. А ось гараж я забираю назад юридично. Разом з позовом я подаю клопотання про забезпечення позову — арешт на майно й рахунки сервісу, щоб ви не встигли їх переписати чи спорожнити, поки суд розбирається, кому все це насправді належить.
Вона зав'язала теку тасьмою, ще раз глянула на сина — не на невістку, — і вийшла з кабінету. На вулиці, біля ями з підвішеною "Шкодою", стояв майстер Толік, працював у сервісі ще з батькової бригади. Побачивши Оксану Валеріївну, він зняв кепку.
— Все нормально, Валеріївно?
— Нормально, Толю, — відповіла вона. — Тепер буде нормально.
Позов розглядали два з половиною місяці. Максим двічі приїжджав до матері — один раз довго сидів на кухні над чаєм, не торкаючись його, вдруге привіз Софійку й лишив на цілий день, нічого не питаючи. Суд визнав дарчу недійсною частково: гараж повернули у власність Оксани Валеріївни, а обладнання, куплене вже за час роботи сервісу, лишилося за сином. Вона здала гараж в оренду тому ж таки Толіку, який відкрив там своє СТО, а з Максимом домовилася про оренду ями за символічну плату — тисяча двісті гривень на місяць, аби пам'ятав.
Софійку вона й далі возить на заняття — щовівторка й щочетверга, як колись клієнток. Тільки тепер бере із собою два пиріжки з вишнею — один для дівчинки, другий про запас, бо та завжди просить добавку.
