Медсестра Оксана Verбич казала, що краще перечекати грип удома, ніж возити на грип у поліклініку — заразиш пів під'їзду. Дочка Марта, коли почула про температуру, скинула в вайбер посилання на сайт "Дій вдома" з переліком симптомів, при яких треба викликати швидку. "Мамо, бережи себе, пий більше рідини". Крапка. Без жодного смайлика, хоча раніше ставила по три-чотири підряд.
Я лежала в Тростянці, в своїй квартирі на другому поверсі старої п'ятиповерхівки біля цукрового заводу, і саме це посилання не давало спокою. Більше, ніж температура тридцять вісім і сім, більше, ніж ломота в попереку і три ночі з мокрою від поту подушкою. Лежала потім у чистій постелі, вже майже здорова, і дивилась у той вайбер. П'ять слів. Ні тобі "як ти там", ні "може приїхати". Просто інструкція, як для чужої людини.
А тоді прийшла Ірина Тимофіївна. Постукала своїм особливим стуком — тук, тук-тук, завжди однаково, — і стояла на порозі з літровою банкою бульйону, на кришці якою скотчем приклеєний папірець: "вівторок". Вона все датує, навіть компот з ревеню, який варить щоліта.
— Оксано, ти виглядаш так, ніби тебе з хреста зняли, — сказала замість "добрий день". — Температура є?
— Тридцять вісім і сім.
— То я тобі завтра ще принесу. Лежи, не балакай.
І принесла. Наступного дня, об одинадцятій, з новою банкою — цього разу з локшиною, бо, як пояснила, "сам бульйон — то мало, треба чимось важчим шлунок зайняти". Бульйон у неї виходив точнісінько такий, як варила моя баба в Охтирці, поки не злягла. Морквина різана вздовж, не кубиками. Петрушка. Любисток. Смак, від якого хочеться плакати, тільки не з жалю, а з чогось, для чого нема слова.
Ірина Тимофіївна живе піді мною одинадцять років. Переїхала після смерті чоловіка з Лебедина, з великої трикімнатної — на нашу тісну "двушку". Їй сімдесят один, мені шістдесят п'ять. Знайомі ми як дві сусідки по під'їзду: знаємо одна про одну все і нічого. Вона знає, що я п'ю чай з калиновим варенням, що у мене донька в Дніпрі і внучка Соломія, чиє фото стоїть на холодильнику під магнітиком з Києва. Я знаю, що вона ходить до церкви на сьому ранку навіть у мороз, а син Тарас телефонує по неділях, але коротко.
Одинадцять років наші стосунки виглядали так: "добрий день" на сходах, позичений цукор у грудні, листівка на іменини, підсунута під двері. Нормальне сусідство, без зайвих слів і зобов'язань. Так мені принаймні здавалося. Бо коли я захворіла, виявилось, що Ірина Тимофіївна побачила те, чого я бачити не хотіла. А може, не вміла.
Марта переїхала до Дніпра дев'ять років тому — за Олегом, тодішнім нареченим, а нині чоловіком. Він казав, там завод, зарплата в доларах, перспектива. Я казала, що й Тростянець має перспективу, і що звідси до мене ближче. Але двадцятитрирічні доньки не слухають матерів, які все життя пропрацювали технологом на цукровому заводі і далі свого району перспектив не бачили.
Перші два роки ще були стерпні. Марта телефонувала через день, приїжджала на Різдво, надсилала фото Соломії з піском на пляжі в Бердянську, поки той ще був наш. Потім Соломія пішла в садочок, Олег отримав підвищення, Марта влаштувалась на пів ставки в турагентство, і дзвінки поробилися коротшими. Раз на тиждень. Потім раз на два. Потім — самі повідомлення з емодзі замість розмов.
Ми не сварилися. Було б навіть легше, якби посварилися — тоді відомо, що щось не так. Ми просто стихали. Як радіо, яке хтось притишує на одну поділку щотижня: різниці не чуєш, а зрештою сидиш у тиші й не знаєш, коли музика скінчилася.
Коли захворіла, написала їй коротко: "Мартусю, грип, лежу". Відповідь прийшла за годину. Посилання і "бережи себе, пий більше рідини". Навіть не спитала, чи є що в холодильнику.
На четвертий день хвороби, коли температура нарешті впала нижче тридцяти восьми, Ірина Тимофіївна принесла не тільки бульйон. Принесла чай з медом і липовим цвітом — у термосі, щоб я не мусила вставати на кухню. Сіла на табуретку в коридорі, бо не хотіла заразитись сама, і через зачинені двері спальні сказала:
— Оксано, я знаю, що не моя справа. Але коли твоя донька тут востаннє була?
Я мовчала, рахуючи квіточки на шпалерах навпроти ліжка. Востаннє Марта приїжджала на хрестини Соломії, а тій уже сім. Порахувала — три роки і чотири місяці.
— Не пам'ятаю точно, — сказала я нарешті, хоча пам'ятала до дня.
— А я пам'ятаю, — відповіла Ірина Тимофіївна за дверима. — Бо тоді ти мені винесла торт "Київський" пригостити, і я його ще три дні доїдала. Оксано, ти хвора людина, а я, стороння тобі жінка, ношу тобі бульйон банками. Це не докір їй. Це до тебе питання: ти сама себе за скільки цінуєш, якщо навіть не сказала їй, що тобі важко?
Я тоді розплакалась — уперше за всю хворобу, хоча цього слова я собі забороняла вживати навіть подумки. Просто сльози потекли самі, поки я дивилась на порожню тарілку з-під учорашньої локшини Ірини Тимофіївни.
Одужала я за тиждень, як завжди буває з грипом, коли є хто зварити бульйон. А от розмова через двері не відпускала. Через два тижні, коли вже стояла на ногах міцно, я подзвонила Марті — не написала, а подзвонила, вперше за довгий час не по буднях увечері, а в суботу вранці, коли, знала, вона п'є каву й нікуди не поспішає.
— Мамо, все гаразд? — Голос у неї стривожений, бо дзвінки в суботу вранці не за розкладом.
— Гаразд. Одужала. Хочу тобі дещо сказати, і прошу — вислухай до кінця. Поки я хворіла, мене доглядала сусідка знизу, Ірина Тимофіївна. Носила бульйон дванадцять днів поспіль. А від тебе прийшло посилання на лікаря і п'ять слів у вайбері. Я не звинувачую. Я просто хочу, щоб ти знала: якщо зі мною щось трапиться серйозніше за грип, розраховувати я буду не на посилання.
Марта мовчала довго, я чула на тому кінці, як цокотить ложечка об чашку.
— Мамо, я не знала, що так тяжко було. Ти ж ніколи не казала.
— А ти ніколи не питала так, щоб я схотіла відповісти правду.
Розмова та не закінчилась примиренням зі сльозами й обіцянками. Закінчилась звичайно, навіть трохи незручно — Марта сказала, що подзвонить у неділю, і подзвонила. І в наступну неділю теж. Але я вже не чекала на ці дзвінки як на доказ любові. Я зробила інше.
Через місяць пішла в нотаріальну контору на вулиці Незалежності, до нотаріуса Валентини Гнатівни, з якою до того бачилася лише раз — коли оформляла спадщину після чоловіка. Переписала заповідальний відказ: квартиру, як і раніше, лишила доньці, а от накопичення на депозитному рахунку в "Ощадбанку" — сто дванадцять тисяч гривень, зібрані за роки роботи технологом і невитрачені після виходу на пенсію, — розділила навпіл. Половину Марті. Половину — Ірині Тимофіївні, "в подяку за догляд і людську турботу", як записано в документі.
Коли вийшла з контори з завіреною копією в конверті, зайшла в "Ощадбанк" через дорогу і відкрила окремий рахунок — уже не на майбутнє, а на зараз: щомісяця переказувати Ірині Тимофіївні дві тисячі гривень, офіційно, з призначенням платежу "продукти". Не з жалю і не з провини. Просто вирішила, що ту турботу, яку отримувала безкоштовно дванадцять днів поспіль, більше безкоштовно приймати не буде.
Ірині Тимофіївні про заповіт я нічого не сказала — не хотіла, щоб думала, ніби купую собі бульйон наперед. А коли вона побачила перший переказ на своїй картці і прийшла з'ясовувати, що це і навіщо, я тільки сказала:
— Це не подарунок. Це зарплата доглядальниці, яку я мала б платити ще у грудні, коли ти вперше принесла банку з любистком. Бери, і без балачок — лежи-не-балакай, самі твої слова.
Вона хмикнула, покрутила в руках слоїк з-під власного ж бульйону, вже порожній, поставила на стіл і пішла, навіть не постукавши на прощання своїм звичним тук, тук-тук.
