Мене звати Галина Тарасівна, я двадцять три роки пропрацювала медсестрою в терапії, а останні шість — чергую вночі в приватному пансіонаті для літніх людей на околиці Вінниці. Будівля нова, з євроремонтом, з ліфтом, який їде без стукоту, — і саме тому, мабуть, перші місяці там було найважче. Коридор на другому поверсі — сорок метрів, дванадцять однакових дверей кольору вибіленого дуба, і жодної зачіпки, за яку могло б вхопитися старече око.
Найбільше я запам'ятала Михайла Опанасовича. Йому було вісімдесят сім, до пансіонату — сорок років у власному будинку на Крижопільській, 14, що в Тульчинському районі. Двері там були пофарбовані в темно-зелений, майже болотяний колір, з латунною клямкою у формі левової голови — він сам її купив на базарі в Гайсині ще за радянських часів і страшенно нею пишався. Коли онука привезла його до нас у листопаді, він тричі за перший тиждень заходив не у свою кімнату, а до сусідньої, де жила бабця Одарка, і та на нього гримала палицею. А вночі стояв у коридорі в піжамі й питав у порожнечу: "А де ж мій дім дівся?"
Я тоді чергувала і бачила це на власні очі — стояла з журналом призначень у руках і не знала, що сказати, бо на моїй зміні таке трапляється по кілька разів за ніч, і словами тут не допоможеш.
Про наклейки нам розповіла соцпрацівниця, яка проходила стажування в Нідерландах і бачила там подібний проєкт у будинку для літніх людей. Ідея проста до сорому: сфотографувати вхідні двері колишнього дому людини і надрукувати таку саму — форму, колір, навіть подряпини й ручку — на плівці, яку клеять на двері кімнати в пансіонаті. Наша завідувачка спершу відмахнулася — коштувало це недешево, майстерня в Хмельницькому брала майже вісімсот гривень за одну наклейку з доставкою, а мешканців у нас сорок два. Але онука Михайла Опанасовича сама привезла фотографію тих зелених дверей із левовою клямкою, зроблену ще торік, коли дід ще міг сам замкнути хату, і за свій кошт замовила друк.
Я стояла в коридорі того ранку, коли робітник клеїв плівку на двері 214-ї кімнати. Пахло свіжою фарбою з майстерні внизу, десь у їдальні дзвеніли тарілки — саме розносили сніданок, о пів на восьму, як завжди. Михайло Опанасович вийшов зі своєї кімнати в капцях, побачив зелену стулку з латунною головою лева — і зупинився. Не одразу підійшов. Постояв метрів за три, тоді наблизився, провів пальцем по намальованій подряпині внизу, яку сам колись лишив, коли заносив трактора запчастини.
Він нічого не сказав. Просто сів на лавку навпроти й дивився хвилин десять, поки я міняла крапельницю бабі Одарці в сусідній палаті.
Тиждень усе йшло на лад — жодного разу він не сплутав кімнату, вночі не стояв у коридорі. А тоді якось увечері я застала його біля тих самих дверей із ганчіркою в руках: він тер плівку там, де вона трохи відклеїлась на розі, і бурмотів, що майстри в Гайсині так би не зробили, шпаклівку треба, а не якийсь папір. Я присіла поруч, взяла з нього ганчірку й сказала, що завтра викличу того самого робітника, хай підклеїть як слід. Він подивився на мене довго, тоді раптом спитав: "А хату мою хто стереже, поки мене нема?" Я не знала відповіді і сказала лише, що онука доглядає, замок міцний. Він кивнув і пішов до себе, але я ще довго стояла там, розуміючи, що наклейка — не ключ від справжніх дверей, а лише тінь на плівці, і що страх за той дім нікуди не подівся, тільки причаївся.
Наступного ранку прийшла бабця Одарка й довго дивилася на зелену стулку сусіда, а тоді буркнула завідувачці, що їй теж, будь ласка, синій колір, як на її хаті в Літині, бо вона тут "як у казармі якійсь". Завідувачка спершу похитала головою — бюджету на це не було закладено, — та за два дні онука Михайла Опанасовича сама зателефонувала в майстерню й домовилася про знижку на партію, якщо замовлення буде більше десяти дверей одразу. Так почалося те, що потім назвуть просто "проєктом дверей".
Через два місяці завідувачка все-таки виділила гроші з бюджету на решту наклейок — не з сентиментів, а тому що після Михайла Опанасовича кількість нічних викликів медперсоналу на поверсі впала майже вдвічі, і це вже рахунки, а не емоції. Замовили сорок штук, останню повісили в квітні — синьо-білі двері бабці Одарки з дерев'яним хрестиком над одвірком, який вона попросила домалювати окремо.
Я досі чергую вночі. Іноді о третій ранку проходжу тим коридором, і він уже не здається однаковим — там і бордова стулка з номером будинку "7", і жовта з різьбленим наличником, і та зелена з левом, на якій уже й слід не лишився від того відклеєного кутика. Минулого тижня, здаючи пост, я побачила, що Михайло Опанасович заснув у своєму кріслі просто біля тих дверей, накрившись пледом до підборіддя, а поряд на тумбочці лежала латунна клямка — справжня, стара, яку йому таки привезла онука окремою посилкою, щоб приклеїти зверху для повноти картини. Я вимкнула в кімнаті зайве світло, залишивши тільки нічник, і тихо причинила двері з номером 214, за якими тепер жив дім із Крижопільської.
