О пів на другу ночі задзвонив домофон. Я не спала — сиділа з в'язанням перед телевізором, показували якийсь нічний випуск новин про підвищення тарифів. Натиснула кнопку, і почула тільки одне: "Бабо Ліда, це я, Максим".
Онук стояв на порозі з рюкзаком, у якому, судячи з форми, лежав ноутбук і, мабуть, зарядка. Очі червоні, ніс шморгає, куртка нарозстебнута, хоч на дворі кінець вересня і в Полтаві вже зранку туман. Йому сімнадцять, зростом він мене на голову переріс ще торік, а взуття носить сорок п'ятого розміру — я їх бачила, коли він скидав кросівки в коридорі, і подумала: коли встиг стати таким дорослим.
Матері написала три слова в месенджер: "Він у мене". Телефон почав дзвонити одразу — я вимкнула звук.
Зранку насмажила деруни, бо більше нічого путнього в холодильнику не було, крім картоплі та сметани з ринку на Зіньківській. Мовчала, чекала, поки заговорить сам. І він заговорив — саме над тарілкою.
Взяв виделку, наколов шматок, прожував і сказав: "Такі, як завжди. У мами так ніколи не виходить". А потім опустив голову і заплакав просто над сніданком — так, як плакав у п'ять років, коли впав з драбини на дачі під Опішнею, тій, що дід йому лишив.
Я його не чіпала. Знаю, звучить дивно, але я цього хлопця знаю з пелюшок. Обійми його зараз — і він закриється, як мушля. Тому сиділа навпроти з чаєм і чекала. За вікном прокидався мій район на Половках: тролейбус номер дев'ять протарахтів на повороті, сусідка знизу грюкнула дверима під'їзду, кудись поспішаючи в перший робочий день після вихідних.
— Тато пішов, — сказав нарешті Максим і витер ніс рукавом. — Зібрав сумку і вийшов. А мама почала кидатися посудом. Тим, з сервізу з волошками. Три тарілки розбила.
Сервіз з волошками. Я подарувала його Наталці — своїй невістці — на весілля з Романом одинадцять років тому. Пам'ятаю, як у магазині на Соборності довго вагалась між ним і простим, білим у горошок. Галина Іванівна, моя товаришка з пошти, де я відпрацювала двадцять шість років, тоді сказала: "Бери з волошками, Лідо, це на все життя". На все життя. Три розбила.
Роман — мій єдиний син. Народився, коли мені було двадцять сім, а чоловік мій, Степан, уже водив вантажівки по трасі Київ–Одеса. Виховувала сина практично сама. Степан присилав гроші, приїжджав на свята й у відпустку — і так п'ятнадцять років, поки не отримав посаду на автобазі тут, у Полтаві. Тоді Роман уже мав своє життя, свої таємниці, свою першу цигарку на сходовій клітці. Степан намагався надолужити, але як надолужиш п'ятнадцять років вечорів, уроків, нічних температур? Роман йому цього прямо ніколи не казав, але я бачила — дивився на батька, як на гостя, що лишається на обід і скоро піде.
Степан помер сім років тому. Рак підшлункової, чотири місяці від діагнозу до кінця. Роман плакав на похороні, тільки я досі не знаю, за ким саме — за батьком, якого мав, чи за тим, якого не мав. Так і не спитала. Може, дарма.
— Максиме, а ти як сюди дістався? — запитала я, бо раптом дійшло: перша ночі, хлопцю сімнадцять.
— Маршруткою до вокзалу, потім пішки через міст. Годину йшов, мабуть.
— Сам? Уночі?
Знизав плечима. Сімнадцять років. Через увесь центр міста з рюкзаком, бо вдома літає посуд.
Телефон на серванті знову завібрував. На екрані — "Наталка". Восьмий раз за ранок. Я не відповіла.
Максим глянув на мене з таким полегшенням, що аж стиснуло десь під ребрами.
— Бабо, я туди не повернуся.
— Нікуди тебе не виганяю.
Більшого не обіцяла. За шістдесят один рік життя навчилась: обіцянки, дані в п'ятницю зранку над сніданком, рідко доживають до неділі.
Максим пішов спати в кімнату, яка колись була кімнатою Романа. Там досі висить плакат гурту "Океан Ельзи" з часів, коли Роман був підлітком, і стоїть криво склеєна модель літака. Постелила йому чисте — у синю смужку. Заснув за хвилину. Я стояла над ним і дивилася на обличчя, так схоже на обличчя мого Степана, що на мить кольнуло щось у грудях.
Тільки тоді взяла слухавку — Наталка дзвонила вдев'яте.
— Ліда, віддайте мені сина!
— Наталко, він спить. У безпеці.
— Ви не мали права його затримувати!
— Він сам прийшов.
— Бо батько задурив йому голову! Роман — брехун і маніпулятор, а тепер ще й дитину в це тягне!
Я мовчала. Знала Наталку дванадцять років. Пам'ятаю тонку, тиху дівчину з аптеки на Подолі — тому Подолі, що в нас, на Гоголя, — яка на першому обіді в мене з'їла три тарілки борщу і сказала: "Тітко Лідо, ніхто так не готує". Любила її. Може, навіть як дочку, якої в мене не було. Але зараз у слухавці була чужа людина — та, кого страх перетворив на лють.
— Наталко, що між вами сталося?
Вона замовкла на кілька секунд, потім видихнула, ніби довго тримала повітря.
— Він переписав майстерню на свою сестру. Ту, що ми з ним будували дванадцять років. СТО на Шведській, знаєте? Той самий, куди ви йому перший верстак купили. Оформив дарчу два місяці тому, я випадково дізналася від бухгалтерки, коли прийшла по довідку про доходи для банку.
Я поставила чашку на стіл — фарфор дзенькнув так голосно, що ми обидві на секунду замовкли в слухавці.
— Всі ці роки я туди гроші вкладала. Свої, з аптеки. На підйомник, на компресор, на оренду першого боксу — все моє було, бо на старті в нього самого ні копійки не було. А тепер виявляється, я там ніхто. Навіть на порозі не маю права стояти.
Я мовчала, бо що тут скажеш. Роман завжди був схожий на батька більше, ніж думав: боявся бути тим, кого не потребують, і тому спершу забирав, а тоді вже думав.
— Наталко, приїжджай уранці. Не по сина. По розмову.
Вона приїхала о дев'ятій, з темними колами під очима і без пальта, хоч надворі було сиро. Сіла на той самий стілець, де вчора сидів Максим. Я поставила перед нею чай і мовчала, поки вона сама не почала.
— Я не знаю, що робити, тітко Лідо. У мене на руках дитина, іпотека за квартиру на Розсошенцях і чоловік, який тепер юридично не має до майстерні жодного стосунку. А значить — і аліментів з бізнесу мені не дочекатися, він все оформить так, ніби живе на мінімалку.
— А в тебе документи є? Розписки, перекази, хоч щось?
Наталка витягла з сумки папку — стару, потерту, з написом маркером "СТО" на обкладинці. Всередині — квитанції за десять років, договір оренди боксу з її підписом як співорендаря, виписки з рахунку на її ім'я, звідки йшли перекази на запчастини.
— Оце й усе, що я маю. Тільки не знаю, чи це щось важить перед дарчою.
Я подзвонила знайомій юристці, Оксані Валеріївні, з якою колись перетиналась на курсах бухобліку — вона тепер веде приватну практику біля обласного суду. Записала Наталку на консультацію того ж дня.
Через два тижні виявилось: дарча оформлена законно, майстерню не повернути. Але оренда боксу — на Наталчине ім'я, і саме там стоїть половина обладнання, куплена на її гроші, з розписками. Оксана Валеріївна порадила подати позов не про майстерню, а про поділ спільно нажитого майна — обладнання, підйомник, компресор, інструмент — окремо від нерухомості.
Суд тривав чотири місяці. Роман приходив на засідання злий, у своїй робочій куртці, ніби навмисне показував, що йому й так усе одно. Сестра його, на яку записана майстерня, жодного разу не з'явилась — надіслала довіреність адвокату.
Рішення вийшло не таке, на яке всі сподівались, і не таке, якого боялись: обладнання суд визнав спільно нажитим, зобов'язав або виплатити Наталці половину вартості — сімсот двадцять тисяч гривень, — або передати їй частину техніки натурою. Роман обрав виплату. Гроші зняв з рахунку майстерні за три платежі, останній — у липні.
Максим лишився жити в мене на Половках до кінця навчального року, а потім перейшов у квартиру, яку Наталка купила на свою частку виплати — двокімнатну на Огнівці, ближче до школи. Сервіз з волошками я так і не купила новий: тепер у Наталки на кухні звичайні білі тарілки з "Ашана", прості, без візерунків. Каже — надійніше.
Роман до мене заходить рідко, раз на два-три місяці, приносить онукові гроші на кишенькові витрати і сідає на п'ять хвилин пити чай, не дивлячись мені в очі. Про майстерню й Наталку ми не говоримо. А деруни я тепер смажу щосуботи — на випадок, якщо Максим захоче зайти після школи, навіть якщо вдома все давно спокійно.
