Дарина Вересень, двадцять три роки, вийшла з автобуса на автостанції у Львові з однією валізою та листком, вирваним із зошита, на якому бабуся написала адресу ресторану. Йшов дрібний, впертий дощ, такий, що одразу не мочить, а поволі забирається під куртку. На зупинці хтось грав на баяні «Черемшину», і Дарина подумала, що це добра прикмета, хоч сама не знала чому.
Ресторан «Під Золотим Фазаном» містився на площі Ринок, у будівлі з облупленим фасадом і новісінькою латунною табличкою біля дверей. Дарина штовхнула важкі двері насилу — завіси скрипіли, ніби їх давно не змащували.
— Перепрошую, сьогодні клієнтів не приймаємо, — кинула адміністраторка, не підводячи очей від теки з паперами.
У просторому холі чекало з десяток людей. Хтось сидів на шкіряному дивані, хтось никав по кутках, хтось підпирав стіну. На окремому кріслі, наче король на троні, лежав гладкий рудий кіт з мордою, повною зневаги до всього світу.
— Я щодо оголошення, — усміхнулась Дарина. — На кухаря.
— Ага. Ви записувались на співбесіду? Бо не пригадую такого прізвища у списку.
— Не телефонувала. Побачила оголошення в газеті й приїхала.
Всі в холі глянули на неї як на нахабу, що пройшла без черги. Дарина цього не помітила, а може, й не хотіла помічати. До неї підійшла сама завідувачка залу, Оксана Соловій — жінка років сорока з гаком, у чорному костюмі, з текою під пахвою і обличчям людини, яка вже двадцять років не має часу на дурниці.
— Гаразд, заповнимо анкету. Прізвище, ім'я?
— Вересень Дарина.
Хтось пирснув сміхом — прізвище справді звучало як із календаря, але Дарина не бачила в цьому нічого смішного.
— Який заклад закінчили? Кулінарний технікум, готельно-ресторанний коледж?
— Ніякий, — відповіла вона спокійно. — Закінчила школу в Ясіні, це на Закарпатті, в Карпатах. Потім господарство, бабуся, кури. Готувати мене навчила бабуся, з восьми років.
— Тобто у вас взагалі немає фахової освіти?
— Немає.
Чоловік років тридцяти п'яти, з животом, туго обтягнутим піджаком, аж підскочив з дивана.
— Ви розумієте, куди прийшли?! Це РЕ-СТО-РАН, а не сільська їдальня! Тут вас навіть помічницею кухаря не взяли б!
— Правильно, — додала жінка в окулярах, з папкою, повною дипломів, що стирчали з-під клапана. — Ми тут усі маємо вищу освіту й по кілька років стажу. А ви хоч у кафе якому працювали?
— Не працювала. Але готую змалку. У мене бігос… тобто капусняк три дні стоїть і тільки смачнішим стає.
— То поверталися б собі в ті Карпати, — встряв рудуватий хлопець з ластовинням, у костюмі, явно задорогому як для його віку. — Я Львівську політехніку закінчив, п'ять років мучився, а ви хочете стати шеф-кухарем після сільської школи?
— А чому ні? — Дарина знизала плечима. — Це, здається, не вам вирішувати, чи працюватиму я тут.
Кіт на кріслі підняв голову, ніби його щойно зацікавив тон її голосу, і знову опустився на подушку.
Оксана Соловій зітхнула, глянула на годинник — за двадцять хвилин мала забирати сина з футбольного тренування, а тут ще дев'ятеро на співбесіду — і сказала:
— Знаєте що, власник саме на місці. Хай пан Ковальчук сам вирішує, раз ви так наполягаєте.
Власник, пан Богдан Ковальчук, вийшов із підсобки в фартуху, з рушником, перекинутим через плече, — чоловік за п'ятдесят, з залисинами, зі слідами опіків на передпліччях, пам'яткою про двадцять років біля плити.
— Що тут відбувається?
— Ще одна кандидатка без документів, — пирхнув хлопець з ластовинням. — Хоче бути шеф-кухарем.
Ковальчук окинув Дарину поглядом, помітив її руки — робочі, зі шрамом від ножа на великому пальці, не такі, як у інших кандидатів із манікюром.
— Готувати вмієш?
— Вмію.
— То приготуй щось. Кухня вільна, продукти є. Маєш півгодини.
Зал завмер. Жінка в окулярах тихо засміялася, ніби почула найкращий анекдот тижня.
Дарина зняла куртку, попросила фартух і зайшла на кухню так, ніби це була її власна, сільська, з грубкою. Знайшла качку, яблука, майоран, гречку. Не питала про рецепти, не заглядала в зошити. Руки робили своє, а вона лише стежила, щоб нічого не підгоріло — точнісінько так, як учила бабуся Софія, схилена над такою самою грубкою сорок років тому.
Через сорок хвилин — бо попросила ще десять додаткових, бо качка вимагала часу, а не поспіху — винесла тарілку. Качка, запечена з яблуками, гречана каша з підсмаженою цибулею, соус із журавлини, зроблений на око, без ваги, без мірки.
Ковальчук спробував. Відклав виделку. Спробував ще раз.
— Звідки цей смак?
— Бабуся додавала ложку меду в соус. Казала, що журавлина без меду зла, як свекруха.
Хтось у холі захихотів, але вже інакше — не зі зловтіхи, а від подиву.
— Ти вже колись працювала в ресторані? — запитав Ковальчук, придивляючись до неї уважніше.
— Ніколи. Годувала все село на весіллях, на храмових святах, на поминках. Але це не те саме, знаю.
Ковальчук поклав рушник на стільницю, глянув на Оксану Соловій, потім на решту кандидатів, які чекали з дипломами в руках, наче з рекомендаційними листами до раю.
— Набір закрито. Решта може йти додому.
Жінка в окулярах аж підскочила.
— Перепрошую, це якийсь жарт?! У мене десять років стажу в «Конкордії» у Києві!
— А в мене качка, якої я не їв відтоді, як моя мама була ще жива, — спокійно відповів Ковальчук. — Диплом навчить когось, як не зіпсувати продукт. Талант навчить, як зробити з нього щось, що люди запам'ятають. Я шукаю саме другого.
Хлопець з ластовинням спробував ще щось сказати, та Ковальчук коротко обірвав:
— Двері он там, звідки ви зайшли.
Кандидати виходили один за одним, буркочучи під ніс про «зв'язки» і «відсутність професіоналізму в цій галузі». Останньою вийшла жінка в окулярах, грюкнувши дверима так сильно, що кіт на кріслі підскочив і глянув на неї з докором — єдина емоційна реакція, на яку він того дня спромігся.
Дарина почала роботу в понеділок. Трудовий договір — перший у житті — підписала за тим самим столом, за яким годину тому її розпитували, із зарплатою, якої в Ясінях ніхто ніколи не бачив: двадцять чотири тисячі гривень на руки, плюс премія від обороту кухні.
Перші місяці були нелегкими. Кухарі з бригади дивилися на неї скоса, хтось підклав їй надто солону партію бульйону, щоб перевірити, чи вона помітить — помітила одразу, за запахом, навіть не куштуючи. Через три місяці ресторан отримав першу згадку в місцевому кулінарному путівнику: «качка по-карпатськи» стала стравою, на яку люди бронювали столик за тиждень наперед.
Через рік до ресторану завітав той самий хлопець з ластовинням — уже не в костюмі, задорогому як для його віку, а в куртці з прокату лижного спорядження, бо тепер працював у спортивному магазині на проспекті Свободи. Прийшов на вечерю з дівчиною, хотів справити враження. Побачив Дарину, що виходила з кухні в білому фартуху з вишитим написом «Шеф-кухар: Д. Вересень», і опустив очі в меню, наче меню було в чомусь винне.
Дарина його впізнала, але нічого не сказала. Підійшла лише до його столика, як підходила до кожного гостя, і запитала, чи все смакує.
— Дуже, — пробурмотів він, не підводячи очей.
Вона повернулась на кухню, де на підвіконні стояв майоран у горщику, привезений з дому в поліетиленовому пакеті, і дописала в зошиті з бабусиними рецептами Софії черговий номер — сто тринадцятий. Кіт, який тепер жив на кухні постійно і озивався винятково на кличку Котлет, потерся об її ногу й чекав своєї порції качиних шкварок, належної йому щовечора без винятку.
