Мене звати Тарас Ковальчук, мені сорок один, я слюсар на СТО в Хмельницькому, і я перший, хто скаже — те, що сталося того вечора на вулиці Проскурівській, я собі не пробачу до кінця життя. Але спочатку я хочу пояснити, як воно було з мого боку, бо зі сторони моєї тещі це виглядало зовсім інакше.
Ми з дружиною Оксаною і донькою Соломійкою переїхали до під'їзду, де жила Ганна Остапівна, три роки тому. Дев'ятиповерхівка, другий поверх, під вікнами каштани, які восени засипають весь двір так, що двірник Микола Іванович матюкається щоранку на всю вулицю. Ганна Остапівна жила по сусідству, сама, чоловік у неї помер ще до нас. Ми з нею майже не спілкувалися — привіт-привіт на сходах, і все.
Соломійці було шість, коли вона вперше постукала в її двері. Я тоді працював у дві зміни, Оксана — медсестрою в другій міській, і дитина справді часто сиділа сама після школи, поки хтось із нас не звільниться. Я не пишаюся цим. Я знав, що вона нудьгує, знав, що сидить на підвіконні й дивиться у двір. Просто не мав як інакше.
Коли Оксана мені вперше сказала, що Соломійка бігає до бабці Ганни чай пити, я знизав плечима — ну і добре, хай не сама вдома сидить. Я тоді ще не розумів, у що це виллється.
А виливалося воно ось у що: Соломійка приходила додому і розповідала мені про якусь бабусину молодість, про село під Кам'янцем, про те, як та вишивала рушники ще дівчиною. Я слухав краєм вуха, бо втомлювався як собака після зміни. Мене більше турбувало, що дитина сама там, у чужій квартирі, годинами, а я про це навіть не знаю толком, що там відбувається.
Одного разу я прийшов раніше і побачив у Соломійки в руках альбом з малюнками, на обкладинці — "Моїй найкращій бабусі". Дитина сяяла. А я відчув щось зовсім не радісне — тривогу, якщо чесно. Бо я знав історії, начитався в інтернеті, як самотні старенькі переписують квартири на чужих дітей, точніше на їхніх батьків, коли прив'язуються. Я не кажу, що думав про Ганну Остапівну погано. Я думав про те, що моя дитина прив'язується до людини, яка їй не рідна, і одного дня цього просто не стане — а Соломійка буде страждати.
Я пішов поговорити з Оксаною. Вона сказала — не драматизуй, бабусі приємно, дитині цікаво. Я наполіг. Ми разом пішли до Ганни Остапівни й сказали, що Соломійці краще більше не приходити. Що нам так спокійніше. Я бачив, як у неї затрусилися руки, коли вона це почула, — вона тоді якраз тримала чашку з недопитим чаєм, і той чай так і залишився стояти на столі, я потім через сусідку дізнався, що вона його три дні не мила.
Через тиждень з-під дверей квартири Ганни Остапівни зник пакунок, який вона повісила для Соломійки — фарби, альбом, шоколадка й лист. Дитина його знайшла й принесла додому, плакала. Ми з Оксаною посварилися того вечора вперше за довгий час.
Соломійка почала бігати до неї потайки. Я про це не знав місяцями. А потім приїхала моя теща, Валентина Гнатівна, забрати онуку на вихідні, побачила в кімнаті малюнок, де Ганна Остапівна намальована в короні з підписом "Моя бабуся" — і вирішила, що це якась схема. Що сусідка підбирається через дитину до нашої квартири чи до її грошей, хтозна. Валентина Гнатівна така людина — спочатку діє, потім думає.
Вона рвонула до сусідки скандалити просто через сходовий майданчик, я почув крик і вибіг з квартири. Там уже стояли обидві — теща щось кричала про "відступіться від дитини", Ганна Остапівна намагалась щось пояснити, тримаючись за одвірок. Я, дурень, замість того щоб розтягнути жінок, кинувся штовхати тещу подалі від дверей — думав, вгамую скандал руками. А зачепив ліктем Ганну Остапівну. Вона захиталася, ступила назад — і там, на сходовому майданчику другого поверху, немає перил впритул до сходів, є той провал, куди їздить дитячий візок з'їжджати. Вона впала не на площадку, а вниз, на прольот.
Швидка приїхала за сім хвилин, я рахував секунди, стоячи над нею, поки Оксана дзвонила 103. Її забрали в обласну лікарню з переломом шийки стегна і струсом мозку, і ще три дні лікарі не давали однозначних прогнозів.
Соломійку до неї не пускали — дитині сказали, що бабуся Ганна поїхала відпочивати. Я на четвертий день сам поїхав до лікарні, без Оксани, без тещі, сам. Сидів у коридорі травматології на пластиковому стільці й дивився, як санітарка возить візок з обідами, що пахнуть вареною гречкою на весь поверх. Мене до палати не пускали — не родич.
Прийшла її донька, та сама, що влаштувала перший скандал через малюнки. Побачила мене в коридорі, впізнала. Не кричала цього разу. Сіла поруч на такий самий стілець і мовчки простягнула мені паперовий стаканчик кави з автомата.
— Вона прийшла до тями, — сказала. — Питала про Соломійку. Не про вас. Про дитину.
Я тоді вперше по-справжньому зрозумів, що наробив, і не тому, що хтось мене присоромив, а тому, що сидів у тому коридорі й рахував: скільки років вона там сиділа сама на кухні до того, як у двері постукала шестирічна дівчинка з чорним слоном на малюнку. Одинадцять років, як помер її чоловік. Одинадцять років тиші, а ми з тещею за один вечір ту тишу повернули назад, тільки ще й з переломом.
Ганна Остапівна вижила. Виписали її через шість тижнів, вона повернулася додому вже з ходунками, ліву ногу тягне й досі. Я прийшов до неї сам, без дружини, без тещі — постукав так само, як колись стукала Соломійка. Приніс не квіти, а документи: заяву в ЖЕК про встановлення поручнів на сходовому майданчику, куди вона впала, і квитанцію — двісті сорок гривень я заплатив зі своєї кишені за виклик майстра, який ті поручні того ж тижня приварив.
Вона довго дивилась на квитанцію, потім на мене.
— Пізно поручні ставити, Тарасе. Я вже впала.
— Знаю. Але щоб більше ніхто.
Соломійці зараз дозволено приходити до неї — відкрито, без таємниць, двічі на тиждень, у середу й суботу, за годинником, який ми з Оксаною самі повісили в неї в передпокої, щоб дитина не засиджувалась і встигала на музичну школу. На тому годиннику досі, я знаю, висить той самий малюнок зі слоном — Ганна Остапівна попросила його вставити в рамку, і він тепер там, на стіні, замість колишньої фотографії з відпустки в Трускавці, яку вона зняла сама, без нічиєї підказки.
