У Ковалівці, під Вінницею, восени пахне мокрим листям і димом з чужих грубок — той запах чіпляється до куртки й не відпускає до самого вечора. Саме туди, у батьківський будинок, Олеся Мартинюк приїжджала щовихідних, поки її звільняли з роботи, поки вона розлучалася, поки вирішувала, чи варто взагалі комусь ще вірити.
Звільнили її з бухгалтерії заводу без пояснень, просто сказали «скорочення», хоча на її місце за тиждень взяли чоловіка директорового кума. Розлучення тяглося довше — Максим виїхав з квартири на Козятині ще навесні, залишивши тільки акваріум з рибками, яких Олеся згодом роздала сусідам, бо не могла на них дивитися. А тепер вона сиділа на кухні матері, крутила в руках порожню чашку з-під чаю і думала, що людям вірити більше не варто. Жодним.
А потім з'явився Тарас.
Йому було двадцять шість, він тримав крихітний музичний лейбл у трьох кімнатах на Хмельницькому шосе в Києві — записував початківців, платив авансами, яких завжди не вистачало. Коли він познайомився з Олесею на дні народження спільного друга, у нього на рахунку студії висів мінус і борг за оренду. Він розповідав про це так весело, наче хвалився, і Олеся вперше за багато місяців засміялася по-справжньому, а не з ввічливості.
Він хотів її вразити. Не міг — грошей не було навіть на нормальний ресторан, тож водив її їсти хот-доги біля метро і показував студію, де підлога рипіла під ногами.
— Слухай, — сказав він якось увечері, розкладаючи на кухонному столі роздруковані брошури, — я читав, що якщо кажеш агенту з нерухомості, що хочеш купити острів, тебе везуть подивитися безкоштовно. Просто везуть. Годують, поять, катають на човні.
— Ти жартуєш.
— Спробуємо?
Олеся дивилася на нього і думала: ось людина без копійки за душею пропонує їй полетіти дивитися острови, які купити ніколи не зможе. Це було безглуздо. Це було саме те, чого їй не вистачало після року, коли все довкола було зважене, обережне і зрештою однаково зруйноване.
Він зателефонував в агентство на Британських Віргінських островах і сказав, що є власником звукозаписної компанії — це була напівправда — і хоче купити острів під студію — це вже була відверта брехня. Агент на іншому кінці дроту навіть не завагався:
— Будемо раді вас прийняти.
Квитки купили на кредитну картку Тарасового приятеля-звукорежисера — той сам запропонував, сказавши, що йому цікаво, чим ця афера скінчиться. Через два тижні їх зустрічав водій із табличкою біля трапу, і величезний позашляховий джип віз їх повз пальми до вілли з басейном, де рушники складали трикутником. Олеся весь перший вечір чіпала краєчок такого рушника, ніби боялася, що він зникне.
Тиждень вони об'їжджали острови — снорклінг, вечері при свічках біля води, ночі, про які Олеся потім рідко розповідала навіть найближчій подрузі. Коли всі острови в турі закінчилися, вона напівжартома спитала агента, чи немає в нього чогось особливого.
Виявилось, є.
Острів називався Некер. Безлюдний, оточений кораловим рифом, з білим піском, на який приходили відкладати яйця морські черепахи, з двома озерами всередині та пагорбом, порослим диким зеленим чагарником. Тарас дивився на нього з палуби катера й мовчав хвилин зо п'ять — для нього, який завжди мав що сказати, це було майже подією.
— Скільки коштує? — спитав він.
— Три мільйони фунтів, — відповів агент.
— Можу запропонувати сто п'ятдесят тисяч.
Грошей у нього, звісно, не було. На рахунку студії висів мінус, а борг за оренду ще не був закритий.
— Ціна три мільйони.
— Двісті тисяч — це моя остаточна пропозиція.
Агент навіть не змінився в обличчі. Коли вони повернулися з острова, їхні валізи вже стояли біля дверей вілли. Їх ввічливо, але недвозначно попросили поїхати.
В аеропорту рейс на Київ скасували. Люди тинялися залою, дивлячись у табло, яке нічого не показувало. Олеся сіла на свою сумку просто на підлозі й сказала:
— Ну от. Знову все скасовується. Завжди так.
Вона не жартувала. У її голосі було те саме, з чим вона приїжджала до матері в Ковалівку щосуботи, — втома людини, яка звикла, що плани валяться, а люди зникають.
Тарас подивився на неї, потім на табло, потім підійшов до стійки якоїсь регіональної авіакомпанії. Він запропонував представнику компанії угоду: він назбирає повний салон пасажирів прямо зараз, з готівкою на руках, а компанія отримає гроші за квитки ще до зльоту. Представник довго дзвонив кудись, тримаючи слухавку плечем, потім кивнув: якщо чартер оплатять готівкою наперед, літак дадуть.
— Що ти робиш? — Олеся підійшла ближче, все ще не вставши з підлоги подумки.
— Показую тобі, що не завжди все скасовується.
Він порахував крісла в літаку, розділив вартість чартера на всіх, і вийшло — по тридцять дев'ять доларів з людини. Позичив у сусідньої стійки маркер і шматок картону і написав великими літерами: РЕЙС В ОДИН БІК ДО КИЄВА — 39 ДОЛАРІВ, ГОТІВКОЮ ЗАРАЗ. Підняв картонку над головою і став посеред залу.
Люди спершу дивилися на нього, як на божевільного. Потім одна жінка з дитиною підійшла й запитала, чи це не розіграш. Потім підійшов чоловік у діловому костюмі. За двадцять хвилин зібралася черга, а в руках у Тараса — пачка зім'ятих купюр у доларах і фунтах, якої якраз вистачило, щоб покрити оренду літака.
Олеся стояла осторонь і дивилася, як цей хлопець без грошей на рахунку домовляється, сміється, записує імена на тій самій картонці — і їй стало соромно за свою фразу про те, що все завжди скасовується. Вона підійшла, взяла в нього з рук список і почала сама записувати пасажирів, поки він бігав до стійки з грошима.
У літаку, коли вже піднялися в повітря, вона сказала:
— Я думала, що більше нікому не можу довіряти. Ні роботі, ні чоловікові, взагалі нікому.
— А тепер?
— А тепер сиджу в літаку, який ти зібрав по копійках з чужих кишень і своєї впертості, поруч з людьми, яких ти покликав картонкою з маркера. Це найбезглуздіша довіра, яку я собі дозволила за весь рік.
Тарас узяв її руку і нічого не сказав — просто тримав, поки за вікном темніло небо над океаном.
За півроку він таки зателефонував власнику острова Некер напряму, обійшовши агентство. Той сам зізнався: грошей йому катастрофічно бракує, острів забирає більше, ніж дає, і він готовий продати терміново, значно нижче за ринок, — аби тільки закрити борги. Тарас знову назвав суму, якої не мав, — сто п'ятдесят тисяч. Власник відмовив, сказавши, що менше ста вісімдесяти не візьме навіть у скруті. Тарас поклав слухавку, знизав плечима і повернувся до студії на Хмельницькому шосе, до своїх початківців-музикантів і авансів, яких завжди не вистачало.
Але той дзвінок він не забув. Наступного тижня він обдзвонив усіх, кого записав на тій картонці в аеропорту, — виявилося, серед випадкових пасажирів чартеру був чоловік, який керував невеликим інвестиційним фондом і саме шукав, куди вкласти гроші під нерухомість за кордоном. Тарас розповів йому про острів так само, як колись розповідав Олесі про мінус на рахунку студії — весело, чесно, без прикрас. Інвестор попросив три дні на перевірку і зрештою погодився дати сто тридцять тисяч під частку в майбутньому острівному проєкті — студії звукозапису просто неба, куди возитимуть музикантів записувати альбоми. Решту — тридцять тисяч — Тарас зібрав, продавши обладнання студії й позичивши в того самого приятеля-звукорежисера, який тепер вважав себе співзасновником усього підприємства.
Через три місяці задзвонив телефон.
— Острів продають за сто вісімдесят тисяч, — сказав голос агента. — Ви ще зацікавлені?
Тарас довго мовчав у слухавку, дивлячись на Олесю, яка саме розвішувала мокрий одяг на балконі студії, перетвореної на комунальну квартиру для них двох.
— Зацікавлений, — сказав він. — Гроші вже зібрані. Готуйте документи.
Він поклав слухавку і сказав тільки:
— Острів наш. Ну, майже наш — ще на сімдесят відсотків чужий, але це вже деталі.
Олеся не спитала, звідки він взяв гроші, — вона й так знала кожну копійку цієї історії, бо сама переписувала список пасажирів того чартерного рейсу. Вона зняла з мотузки останню мокру футболку, повісила її рівно і сказала:
— Тоді пакуй валізи. Хочу побачити ті озера, поки ще є, з ким туди летіти.
Через два місяці вони стояли на білому піску Некера — вже не туристами з чужою табличкою біля трапу, а людьми, чиє ім'я було вписане в документи на частку острова. Черепахи, як і обіцяв агент, приходили відкладати яйця саме тут. Тарас стояв мовчки хвилин зо п'ять — вдруге за життя, — а тоді сказав:
— Знаєш, найдорожче тут — не пісок і не риф. Найдорожче — оті тридцять дев'ять доларів з голови в аеропорту.
Олеся нічого не відповіла. Просто взяла жменю піску і дала йому висипатися між пальців, дивлячись, як він летить за вітром у бік океану.
