Дощ періщив по бляшаному дашку так, що доводилося кричати, аби почути одна одну. Оксана Величко тримала в руках рахунок за оренду — сорок дві тисячі гривень, прострочений на дванадцять днів, — і дивилася, як її зять Тарас витирає руки ветоші й не дивиться в її бік.
— Тарасе, це не я вигадала. Я просто спитала, коли ти внесеш частку.
— Я вніс. У серпні.
— У серпні ти привіз мені банку меду з тестевої пасіки і сказав, що це «в рахунок». Мед — не гроші, Тарасе.
Він засміявся, коротко, без радості, і пішов до боксу номер два, де стояв чийсь «Фольксваген» на підйомнику. Оксана лишилася під дашком, слухаючи, як вода стікає з ринви прямо на її капці.
Три роки тому вона віддала половину мийки в спадок дочці й зятю — так вирішив покійний чоловік, ще коли Тарас здавався хорошою парою: тихий, руки золоті, з дитинства возився з моторами. Тепер дочка Марина носила третю дитину, сиділа вдома, а всі рахунки, всі розмови з орендодавцем, весь клопіт із податковою впав на Оксану. Тарас же приходив на мийку раз на тиждень, забирав виручку з готівкового боксу — і зникав до вечора.
Вона вже тиждень підозрювала неладне. У п'ятницю зателефонувала бухгалтерка, яка вела їм звітність за спрощеною системою:
— Оксано Іванівно, а ви знаєте, що Тарас Григорович відкрив другий розрахунковий рахунок? На своє ФОП. І виручку з боксу номер один тепер заводить туди, а не на загальний.
Дощ на секунду стих, і в цій паузі Оксана почула власний голос — рівний, без надриву:
— Дякую, Ліно. Пришліть мені, будь ласка, виписку, яку маєте право показати.
Вона поклала слухавку й ще довго стояла, дивлячись, як синій «Фольксваген» виїжджає з боксу, обприскуючи двір рудою водою з дощової калюжі. Пахло бензином, мокрою гумою і чомусь — смаженою картоплею з кіоску навпроти, де завжди чергувала одна й та ж продавчиня в жовтій куртці і махала їй рукою, коли Оксана йшла повз.
Марина зателефонувала того ж вечора, її голос тремтів:
— Мамо, він каже, що ти рахуєш кожну копійку, що з тобою неможливо. Каже, ми переїдемо, відкриємо свою мийку в Броварах, окремо від тебе.
— А гроші на цю мийку в Броварах звідки, доню?
Марина мовчала так довго, що Оксана почула, як на тому кінці плаче найменший, трирічний Данилко.
— Він казав, накопичив…
— З якого боксу накопичив, Мариночко? Із твого чи з мого?
Тиша була відповіддю красномовнішою за будь-які слова.
Наступного ранку, у вівторок, Оксана прийшла на мийку раніше за всіх — о сьомій, коли туман ще стояв над дахом сусіднього автосервісу і двірник дядько Петро підмітав листя біля шлагбаума, насвистуючи щось із старого репертуару. Вона принесла з собою папку — картонну, потерту на кутах, у якій зберігала всі документи ще з часів чоловіка. У папці лежав договір про спадкове майно, де чорним по білому було вказано: частка Тараса — двадцять п'ять відсотків, обумовлена належним веденням спільної звітності. При порушенні цієї умови — частка переходить у розпорядження власника решти майна, тобто її, Оксани.
Юрист, до якого вона їздила в четвер, підтвердив: пункт робочий, доказова база — виписка бухгалтерки і роздруківка з податкового кабінету — достатня. Треба тільки офіційно зафіксувати порушення й повідомити зятя письмово, з розпискою про отримання.
Тарас приїхав о дев'ятій, як завжди, у своєму пошарпаному "Опелі", насвистуючи щось під ніс, наче вчорашньої розмови й не було. Побачив Оксану біля конторки з папкою в руках і напруживсь одразу — раніше вона так рано не приїжджала.
— Мам, а ти чого тут?
— Не називай мене мамою, Тарасе. Я тобі не свекруха, я тобі співвласниця, з якою ти повівся як з дурепою.
Вона розгорнула папку на капоті його ж машини, придавила листи мокрою від дощу рукою, щоб не здуло вітром.
— Ось витяг з податкового кабінету за твоїм новим ФОП. Ось виписка з рахунку. Виручка боксу номер один за останні два місяці — сто дванадцять тисяч гривень, і жодна копійка не пішла на оренду й податки, які я платила зі своєї частки.
Тарас спробував вихопити папір, вона відсмикнула руку.
— Це порушення пункту чотири нашого договору. З сьогоднішнього дня твоя частка — двадцять п'ять відсотків мийки — переходить у моє одноосібне розпорядження. Ось повідомлення, підпишеш, що отримав, або я надішлю поштою, з описом. Тобі так само.
— Ти не маєш права, це майно Марини теж!
— Марина отримає свою частку, як дочка. А от твою — ні. Ти сам собі відрізав, коли завів другий рахунок.
Він стояв, дивлячись на неї, і в цю секунду з боксу номер три вийшов їхній мийник Славко з відром і побачив, як тремтять у Тараса руки — не від холоду. Дядько Петро зупинив свій віник біля шлагбаума й теж дивився, вдаючи, ніби зайнятий листям.
— А Марина? Вона знає?
— Марина зателефонує тобі сама, коли забере дітей від своєї сестри в Ірпені. Вона вже там, Тарасе. З учора.
Це його зламало сильніше, ніж папір на капоті. Він сів у машину, не сказавши більше нічого, і виїхав так різко, що зачепив дзеркалом край шлагбаума — той хруснув і повис на одному кріпленні. Дядько Петро цокнув язиком і пішов за викруткою.
Оксана постояла ще хвилину під дашком, тепер уже сухим — дощ скінчився за ніч, і в калюжах відбивалося сіре вранішнє небо. Вона склала папку, погладила потертий кутик — той самий, що чоловік колись притискав великим пальцем, коли підписував цей договір ще у дев'яносто восьмому.
Продавчиня з кіоску навпроти вже смажила картоплю, і запах пливнув через двір, змішуючись із бензином і мокрим асфальтом. Оксана дістала телефон і набрала бухгалтерку:
— Ліно, готуйте документи на переоформлення частки. І скажіть, будь ласка, орендодавцю — прострочку за грудень я закриваю сьогодні, зі свого рахунку.
Вона поклала телефон у кишеню плаща й пішла відчиняти бокс номер один — той самий, звідки два місяці витікали чужі гроші на чужий рахунок. Замок був новий, вона поставила його ще вчора ввечері, сама, викруткою, яку позичила у того ж дядька Петра.
