Того дня я поїхала на базар у Козятин, бо мусила продати стару швейну машинку. Грошей катма, а бабусина хата в Сокільці протікає — треба було хоч на руберойд назбирати. Стою біля свого розкладеного дрантя, мерзну, вітер у спину дме, пахне мокрими ганчірками і пересмаженою олією з лотка, де торгують біляшами по дванадцять гривень. Підходить жінка років п’ятдесяти, в сірому пуховику, худа, з червоними від холоду руками. Довго дивиться на машинку, потім каже: «Беру, тільки поможіть до машини донести». Донесла. Вона розплатилась і вже сідала в стареньку «Шкоду», як раптом обернулась і простягає мені паперовий пакунок. «Тут фотографії з вашої скриньки, — каже. — Ви їх під машинку підклали, щоб не хиталась. Заберіть, бо викинете потім, а воно ж, може, комусь рідне».
Я той пакунок і не помітила. Взяла машинально, сунула в сумку і забула. А ввечері сіла коло печі, розгорнула — і обімліла. Чорно-біла світлина, по краях пожовкла, як зуби в курця. На ній — моя мати. Молода, років двадцяти. Стоїть біля високого чоловіка в світлій сорочці, він тримає руку в неї на плечі. Не так, як чужий — а так, як тримають своє. На оберті хімічним олівцем, уже майже стертим, виведено: «З Тарасом. Червень. 1963». І все. Я ту світлину крутила в руках до ночі, а потім склала речі й поїхала до матері.
Живе вона сама в Тульчині, у старому будинку на вулиці Леонтовича. Вікна на річку, за річкою — цвинтар. Коли я приїхала, вона якраз поралась коло груби. Здивувалась, бо я зазвичай приїжджаю по суботах, а тоді був вівторок. «Щось сталося?» — питає. А я не знаю, з чого почати, тому мовчки кладу світлину на стіл, поруч із мискою недоїденого борщу. Мати глянула, і лице в неї зробилося таке, ніби їй повітря перекрило. Сіла. Потім каже тихо: «Де взяла?» — «На базарі. Випадково». — «Нічого випадкового не буває. Це він мені тебе наслав». Я не второпала. Питаю: «Хто — він?» А мати бере ту світлину, гладить пальцем по чоловіковому обличчю — так, ніби він живий і ніби він поруч, — і каже: «Батько твій. Рідний. А Степан Петрович, що тебе виростив, — то чоловік мій, але не батько тобі. Не по крові».
Я сиділа і не могла в голові скласти докупи. Батько старенький, який мене змалечку підкидав до стелі, навчав їздити на велосипеді, за руку вів у перший клас, — не рідний? А далі мати говорила, і кожне слово, як цвях, заходило в мене навіки. Тарас. Працював на цегельні, в сусідньому селі. Їй було двадцять. Вони покохали одне одного так, що селом чутки ходили. Але мій дід, мамин батько, мав на неї інші плани: сусідський син, господар, з хатою і конем. А Тарас — що? Голодранець, руки золоті, та за душею нічого. І дід зробив так, що про Тараса тепер не можна було навіть згадувати. Він домовився з батьками Тараса, щоб зіслали сина на заробітки аж під Урал — начебто на півроку. Сказав йому, що мама його не кохає, що вона вже посватана. Брехня була, і Тарас зник з її життя, як вода в пісок. Вона чекала рік. Потім вийшла заміж за Степана — бо дід наказав. А за кілька місяців дізналася, що Тарас загинув: поїзд, у якому він їхав на заробітки, зіткнувся з вантажним складом. Тоді мама зрозуміла, що носила під серцем, і що більше ніколи не скаже про це вголос.
Ми говорили до ранку. Вона показувала мені те, що ховала за грубою в старій коробці з-під цукерок «Вечірній Київ»: клаптик вишиванки, яку почала шити йому і не закінчила, пожовклий квиток на кінофільм «За двома зайцями», маленьке дзеркальце, яке він їй подарував на Спаса. Руки в неї тремтіли, але очі були сухі. А я сиділа з каменюкою всередині і не знала, що з тим усім робити. За що мені було злитися на маму? За те, що її підім’яв під себе батько її? За те, що все життя мовчала, щоб мені легше жилося? Чи, може, навпаки, мені треба злитися на стелю, що тримається на брехні?
Над ранок я запитала: «А де він похований?» Мати мовчала. Дивилась у вікно, за яким чорнів цвинтар. Потім каже: «Не знаю. Казали, спочатку поховали біля залізниці під Вінницею. А потім перепоховали. Документів у мене нема. Тільки сон. Я й уві сні бачу його щовечора. Він мені сниться з 1963 року, як не було зникнення. Приходить, сідає на лавку під вишнею і каже: „Давай, Палаго, обійму тебе“. А я прокидаюсь і знову сама».
Вранці я поїхала не додому, а до Вінниці, в архів. Спочатку хотіла просто подивитись, чи зможу щось знайти. Але чим глибше копала, тим більше в мені прокидалось ім’я. Тарас Олексійович Скляренко, 1941 року народження. Загинув 19 серпня 1963 року. Ось воно, чорним по білому. Далі — все. Ні могили, ні родичів, ні сліду. Пустота. І в ту саму хвилину я зрозуміла, чого мені приїхало до рук оце фото. Не щоб я ревіла. А щоб я доїхала. Щоб я не дала цій історії скінчитися, як вона скінчилася шістдесят років тому. Мама ж казала: нічого випадкового не буває. От і я собі повторювала: «Нічого, Палагіє. Їдь. Шукай».
Знайшла я не все, але знайшла більше, ніж мала. Розшукала в селі Якушинцях стару залізничницю, яка пам’ятала ту катастрофу. Їй тоді було двадцять років, вона працювала стрілочницею на станції, куди привозили тіла. «Той хлопець, — каже, — лежав окремо. Гарний був. На грудях у нього висіла маленька ладанка, а в ній прядка жіночого волосся. Ніхто не знав, де його рідня. Поховали в загальній могилі, під п’ятим причалом». Жінка сиділа переді мною, стара-старезна, зморшки, як тріщини в глині, і розповідала так, ніби то було вчора. А я вчепилася в край столу і боялась, що зараз закричу. Ладанка. Прядка волосся. То ж мамине волосся. Вона зрізала пасмо і пошила йому оберіг, бо в них так годилося — щоб кохана була завжди при ньому. І він носив його до останнього дня.
Того ж вечора я приїхала до мами і все їй розповіла. Вона слухала, кивала, як порцелянова лялька, а на прядку волосся навіть не здивувалась. Лише сказала: «Я знала, що він зберіг». Я спитала: «Може, мені з’їздити ще раз у Вінницю, спробувати знайти ту могилу?» А мама відповіла таке, що я проковтнула язик: «Не треба, доню. Це вже не важливо. У землі тіло, а душа його щоночі біля моєї вишні. Ти йому свічку постав. І зі мною до церкви сходи. Отоді буде все чесно». І я сходила. І свічку поставила. І до мами приїжджаю тепер не раз на місяць, а щодня, бо дистанція — всього сорок хвилин від мого Літина до її Тульчина. Але то не та любов, що була колись, коли можна було приїхати раз на місяць і відбути чергове. Тепер ми сидимо на лавці під вишнею і мовчимо разом. Про Тараса не говоримо — хіба зрідка, коли мама сама скаже: «Сьогодні він мені всміхався». І я вже не питаю, хто він. Бо він — мій. І мамин. І нічий більше.
Світлину я роздрукувала, вставила в рамку і повісила в хаті над своїм ліжком. А поряд поклала камінець — не з Тарасового двору, бо того двору вже нема. Той двір забудували, ту деревню знесли, залишилась тільки бита дорога і поле. Тому я взяла камінь біля церкви, куди ми з мамою ходили на поминальну службу за Тарасом. Один-єдиний гладкий камінь, сірий, як його очі на тому фото. І тепер на ньому стоїть мамин старенький образок. Бо не було б того каменя — не було б і мене. А він є. І я є. І все це тепер не таємниця, а історія. Моя, материна і Тарасова. Одна на трьох.
