Мене звати Соломія, мені шістдесят вісім, живу у Львові, на Личакові, у квартирі, де кожна друга дошка паркету скрипить по-своєму — я їх уже розрізняю на слух, як ноти.
Неділя в мене — священний день. Ще за життя чоловіка Ярослава до нас на обід сходилася вся рідня: діти, зяті, потім онуки. Коли Ярослав помер, я думала, що традиція розсиплеться разом з усім іншим. Але син Тарас продовжив приїжджати — майже щонеділі, з дружиною Оксаною і двома доньками.
Я готувала на цілий полк, хоч живу сама. Бограч, деруни зі сметаною, голубці, качку з яблуками, вареники з вишнями влітку. Наприкінці обіду завжди діставала контейнери — литрові, з кришками, що клацають, — і розкладала все, що залишилося. Іноді навмисно варила більше, знаючи, що половина осяде в Оксаниному холодильнику до вівторка. Грошей за це я не брала й подяки на колінах не вимагала. Просила про одне: не плюйте в тарілку, з якої тиждень годуєтеся.
Якось у неділю, о другій годині дня, я приготувала качку з яблуками — заплатила за неї триста вісімдесят гривень на ринку — і деруни. Оксана з'їла три ложки. Коли я запропонувала добавку, вона відмовилась і сказала: «Соломіє Богданівно, ви не ображайтесь, але у вас усе занадто важке. Ми в будні намагаємось їсти легше, без такої кількості жиру». Я подивилася на її тарілку — там була качка, салат і деруни, звичайна їжа, нічого страшного. Тарас пожартував, що мати завжди так готувала, і перевів розмову на щось інше.
Коли прибирали зі столу, я, як завжди, дістала контейнери. Оксана попросила покласти більше качки, бо в понеділок вони затримаються на роботі. Потім захотіла забрати деруни, що лишилися, — для доньок. Я мовчки закрутила кришку на банці зі сметаною й поставила її назад у холодильник, хоч секунду тому збиралася виставити на стіл. Моя їжа була занадто важкою, щоб з'їсти її при мені, і достатньо доброю, щоб виручити їх у понеділок і вівторок.
Наступного тижня я запросила їх, як завжди. Але тим ранком не готувала на п'ятьох. Спекла собі шматок лосося, зробила легкий овочевий салат — саме те, про що казала Оксана. Коли вони прийшли о першій, Тарас запитав, чим так смачно пахне. Я відповіла, що вже пообідала, бо ввечері маю плани, і думала, що вони поїдять удома. Оксана здивувалась: «Ми сьогодні не обідаємо тут?» Я нагадала їй власні слова про легшу їжу — не хотіла псувати їм дієту. Тарас почав сміятися, поки не побачив обличчя дружини.
Замовили піцу через додаток, з'їли за моїм столом, попили каву. Коли збиралися йти, Оксана майже за звичкою відчинила холодильник і спитала: «А у вас немає нічого, щоб узяти з собою?» Я відповіла, що є, але це моя їжа на весь тиждень. Вона закрила дверцята холодильника рукою — тихо, без грюкання, — і цей тихий рух сказав більше, ніж могли б слова.
Через кілька днів була сварка. Тарас подзвонив о восьмій вечора і сказав, що Оксана почувається приниженою. Я відповіла, що почувалася так само, коли вона критикувала мою готовку, чекаючи забрати чотири контейнери. Наступної неділі вони не приїхали. І через тиждень теж. Я діставала з шафи светри для Марти й Іванки, куплені ще до літа на виріст, і складала їх назад, не знаючи, коли віддам. Почала думати, чи не роздула я одну невдалу фразу до розмірів катастрофи.
На третю неділю я подзвонила Тарасу сама, о дев'ятій ранку, поки не передумала. Не хотіла виграти жодну битву — хотіла повернути наші обіди, просто інакше. Вони приїхали. Оксана привезла салат у контейнері з чужою, не моєю кришкою, я зробила плов із бограчем. За столом було ніяково — Оксана довго розмішувала ложкою плов, не їла, поки Тарас не почав розповідати щось про роботу, аби заповнити паузу. Після їжі вона сама почала прибирати зі столу, незграбно, впустила виделку. Перед виходом запитала, чи можна взяти трохи плову для доньок. Я сказала — можна.
Відтоді в нас інакше. Я більше не готую автоматично на весь тиждень для чужого холодильника. Якщо лишається щось і вони хочуть узяти — питають. Оксана іноді привозить свою страву, Тарас миє посуд, хоч і не там ставить тарілки в сушку.
Того ж вечора, коли вони поїхали, я дістала стару книжку рецептів Ярослава — обкладинка вже відклеюється — і на чистій сторінці написала план обідів на місяць наперед: качка — на трьох дорослих і двох дітей, без запасу; бограч — так само. Дописала внизу: "деруни — тільки якщо їдять при мені". Потім помила одну тарілку, одну виделку, одну чашку — і поставила їх сушитися окремо від решти посуду, що чекав на наступну неділю.
