Мене звати Соломія, мені двадцять шість, працюю адміністраторкою в стоматологічній клініці на проспекті Яворницького. Місяць тому почала зустрічатися з чоловіком на ім'я Роман — познайомилися через спільних знайомих на дні народження в кафе біля Монастирського острова. І за цей місяць я вже двічі перевдягалася заради нього.
Перший раз — ідемо на вечерю в ресторан на набережній. Одягла коротку сукню, нічого відвертого, звичайна сукня для побачення. Роман приїхав, окинув мене поглядом з голови до ніг і посміхнувся якось криво: «Ти в цьому підеш?» Питаю — що не так. Він каже: «Та нічого. Просто я дуже ревнивий, не хочу весь вечір дивитися, як на твої ноги витріщаються офіціанти й сусідні столики». Ми тільки почали зустрічатися, сваритися через дрібницю не хотілося — піднялася назад, перевдягнулася в джинси.
Другий раз був минулих вихідних. Сукня з відкритим декольте, нову купила якраз перед тим у ТРЦ «Мост-Сіті». Цього разу він навіть не жартував. Подивився і сказав: «Ця сукня класна, коли ти йдеш з подругами. Але не зі мною». Я на нього дивлюся — не розумію. Він додає: «Послухай мене. Одягни ту довгу чорну. Вона тобі більш елегантна». І я знову пішла перевдягатися, а сама думаю — чому я взагалі це роблю.
Потім почала пригадувати й інше, на що раніше не звертала уваги, бо кожна річ окремо здавалася дрібницею. Сиділи якось у барі на Січеславській Набережній, пили вино. Мені прийшло повідомлення. Він одразу глянув на екран: «Хто пише?» Кажу — колега з роботи. Наступне питання: «А чого вона тобі пише о такій годині?» Було пів на десяту вечора.
Іншого разу виклала фото з тренування в інстаграм. Він сказав, що не розуміє, навіщо жінки виставляють фото, де видно тіло, якщо начебто не шукають чоловічої уваги. Кілька разів питав, з скількома чоловіками я була. Коли я в свою чергу запитала його — відповів: «У чоловіків це інакше».
Якось згадала, що один з моїх найкращих друзів — хлопець, знайомі ще зі школи. Роман одразу: «Я не вірю в дружбу між чоловіком і жінкою. Комусь одному завжди хочеться більшого».
У нього є думка з приводу того, як мені поводитися, раз я вже з ним зустрічаюся. Коли йду з подругами — питає, хто буде, куди підемо, о котрій повернуся. Якось сказала, що ввечері, мабуть, поїдемо в клуб. Він відповів: «Жінка, яка починає серйозні стосунки, вже не має чого робити по таких місцях». Не заборонив прямо. І саме тому я тоді не сприйняла це серйозно — все одно поїхала. Але весь вечір телефон не вгамовувався, писав через кожні двадцять хвилин. Наступного дня став холодним. Питаю, що сталося. Каже: «Нічого. Просто придивляюся, яка ти жінка, перш ніж зв'язуватися серйозніше».
Часто каже, що йому подобається, що я працюю, самостійна. Але кілька днів тому раптом заявив, що якщо колись житимемо разом, то очікує приходити додому до готової вечері. Бо, за його словами, «жінка повинна вміти подбати про чоловіка».
Є ще одна річ, яка почала мене турбувати всерйоз. Багато з цього він подає як турботу. Якщо треба їхати ввечері за кермом — наполягає підвезти, бо небезпечно. А потім ображається, якщо кажу, що краще поїду власною машиною. Якщо не відповідаю одразу — пише: «Ти вже вдома?» Через десять хвилин ще раз. Одного дня я не бралася за телефон майже дві години — була зайнята пацієнтом, потім складала документи. Коли врешті глянула — шість повідомлень, два пропущені виклики. Сказав, що хвилювався. Хоча чудово знав, що я на роботі до сьомої.
Прокоментував і мою подругу Оксану — вона незаміжня, любить погуляти, ще з училища товаришуємо. Роман заявив: «Ця подруга погано на тебе впливає, якщо хочеш стабільних стосунків». Відповіла, що дружимо дванадцять років. Тоді сказав: «Я не кажу тобі перестати з нею бачитися. Просто раджу».
І саме це мене найбільше плутає. Тому що прямо він ніколи не каже «забороняю». Не кричав на мене. Не ображав. Не вимагав пароль від телефону. Не казав, що я не маю права виходити з дому. Але за один місяць я вже двічі перевдягалася через нього. Почала пояснювати, хто мені пише. Знаю наперед, що в нього буде думка, куди я йду. Знаю, що він помітить, що я виклала в сторіз.
Про все це я написала подрузі Ірині, яка на дванадцять років старша й працює юристкою в конторі на Барикадній. Вона відповіла коротко: «Приїдь у суботу, поговоримо».
Приїхала. Ірина заварила чай, дістала з шафи стару картонну папку — свою, ще з дев'яносто восьмого. «Дивись, — каже, — я пройшла це з чоловіком, з яким прожила три роки. Спочатку теж думала, що це турбота». На столі лежав її телефон з відкритим додатком банку — показувала виписку, скільки коштувало те, що вона тоді "просто послухала".
Через два дні Роман подзвонив увечері, о восьмій із чимось, і без жодного вступу заявив: «Я подумав — тобі краще звільнитися з тієї клініки. Графік у тебе ненормований, я не можу спокійно спати, коли не знаю, з ким ти там перетинаєшся цілий день». Я мовчала секунд десять, дивлячись на кухонне вікно — за ним якраз загорілося вікно сусідньої дев'ятиповерхівки, там завжди о цій порі вмикали телевізор, і чути було приглушений звук новин.
Сказала йому: «Роман, я подумаю». Поклала слухавку. І зрозуміла, що вперше за місяць не відчула ані краплі провини — тільки холодну ясність.
На вихідних зустрілися в кафе на Січеславській, він сам призначив зустріч — сказав, «треба поговорити про майбутнє». Прийшов з квітами, з тими самими жовтими хризантемами, які завжди дарував після сварок. Я поклала на стіл роздруковану сторінку — список: шоста сукня, звільнення з клініки, заборона на клуб, коментарі про Оксану, вимога звітувати кожні десять хвилин. Дванадцять пунктів за чотири тижні.
«Це не турбота, — сказала я. — Це список правил, які ти намагаєшся встановити, поки я не помітила». Він почав щось говорити про ревнощів, про те, що любить сильно. Я не сперечалася. Просто дістала телефон, видалила його номер із контактів прямо при ньому, заблокувала в усіх месенджерах і вийшла з кафе, залишивши квіти на столі.
Ввечері подзвонила Ірина — спитати, як пройшло. Я сказала: «Нормально. Іду додому пішки, повз Пелікана — там завжди пахне свіжою випічкою з тієї кондитерської на розі». Ірина засміялася й сказала лише: «Ну і добре». Більше нічого не додала.
