Сірий вівчарко на ім'я Кекс спав під верстатом майстерні на вулиці Стрийській одинадцять років, відколи Тарас Вовк забрав його цуценям із притулку на Личаківській. Тепер йому було чотирнадцять, задні лапи відмовлялися слухатися на мокрій бруківці, і Тарас щоранку зносив його по трьох сходинках на руках, ще до того, як заварював собі каву в термосі.
Майстерня ремонтувала переважно старі "Жигулі" та "Таврії", які люди тримали з приязні до них. Справи йшли посередньо, але вистачало на оренду, на лікувальний корм для Кекса й на візити до лікарки Марченко з клініки на Городоцькій, яка брала чотириста гривень за прийом і ніколи не казала прямо, скільки собаці лишилося.
Син Тараса, Максим, мав тридцять два роки і працював у страховій компанії в офісному центрі на Сихові. Приїжджав до батька раз на два-три тижні, завжди з тим самим виразом обличчя людини, яка має справу залагодити й хоче з рук її спустити. Цього разу з'явився у вівторок, одразу після роботи, у костюмі, що ще пахнув офісним кондиціонером.
— Тату, треба поговорити про майстерню.
Тарас якраз змащував ланцюг на велосипеді клієнта. Щітку не відклав.
— То кажи.
— Мені Зенко сказав, що інвестори хочуть купити цю ділянку під супермаркет. Кажуть, дають добру ціну за квадратний метр.
— Зенко забагато базікає.
— Тату, тобі шістдесят вісім. Коліна в тебе тріщать, як у того пса. Продай, візьми гроші, купи щось менше за містом, матимеш спокій.
Кекс важко піднявся з-під лавки, доплентався до миски з водою, зробив кілька ковтків і повернувся, поклавши морду на черевик Тараса. Максим глянув на пса так само, як дивився на старі шини, призначені на викидання.
— А з ним що робитимеш? Бо я його до себе на Сихів не візьму, у нас у будинку заборона на тварин.
Тарас поклав ключ на верстак.
— Нікуди його ніхто не забирає. Він тут живе, тут і помре, коли настане час. А час ще не настав.
— Це безвідповідально. Він же мучиться, тату. Я б йому послугу зробив, відвіз би до клініки, там присипляють, п'ятнадцять хвилин — і питання закрите.
Сказав це таким тоном, наче пропонував заміну оливи. Тарас відклав плаский ключ, що тримав у руці, і витер долоні об ганчірку, одна за одною, повільно, наче лічив кожен палець.
— Питання. Повтори це ще раз — і підеш звідси без моєї допомоги з переїздом, про яку хотів попросити наступного місяця.
Максим замовк, бо справді мав це в списку справ — сильну батькову спину для перенесення коробок, безкоштовно, як завжди.
Наступні тижні тема не вщухала. Максим телефонував що кілька днів, дедалі менш делікатно. Одного разу надіслав посилання на оголошення забудовника, який шукав ділянки на Сихові під новобудови, з підписом "глянь, скільки платять, тату, це шанс усього життя". Іншого разу приїхав із приятелем-оцінювачем, який без питання обійшов майстерню з рулеткою й блокнотом.
Тарас увічливо, але твердо випровадив його, а того ж вечора сів за стіл із теку, в якій зберігав нотаріальний акт на майстерню — куплену в дев'яносто четвертому році на заощадження всього життя, ще з дружиною Оксаною, до того як вона померла від раку підшлункової дванадцять років тому. У теці лежала й угода з лікаркою Марченко про постійний догляд за Кексом, чеки за корм, а на самому дні — порожній конверт, у якому колись планував залишити заповіт.
Він подзвонив знайомому юристові, Григорію Соболенку, з яким навчався в одному класі ліцею біля площі Ринок. Домовилися зустрітися в кав'ярні на розі, тій самій, де вони з Оксаною святкували відкриття майстерні тридцять два роки тому.
— Грицю, хочу скласти заповіт. Хочу, щоб був міцний, без дірок, щоб ніхто не оскаржив.
— Кому лишаєш майстерню?
— Майстерня моя, поки я живий. Ніхто в мене її не забере, ніхто мене з неї не викурить жодним хитрим ходом. А після мене — записую фонду для старих собак із притулку на Личаківській, тому, що має відділення на Замарстинівській. Нехай мають за що утримувати таких, як Кекс, яким уже ніхто не хоче давати другий шанс.
— А син?
— Синові лишаю обов'язкову частку, бо так закон вимагає, ані копійки більше. І ключі від машини, того "Москвича", який він так любив, коли був малим. Решта — на собак.
Григорій оформив усе офіційно, з двома свідками, не пов'язаними з родиною, у нотаріуса на Городоцькій, щоб документ був незаперечним. Це коштувало Тарасу вісімсот гривень і пів дня, але з контори він вийшов легшим, наче зняв з плечей те, що тягнув місяцями.
Кекс дожив до осені. Помер уві сні, на своєму місці під верстатом, між старою ковдрою і мискою, яку Тарас мив щодня тією самою губкою одинадцять років. Лікарка Марченко приїхала вранці, констатувала смерть, сказала лише, що серце просто зупинилося, без мук. Тарас поховав його під яблунею за майстернею, там, де пес любив лежати влітку в тіні.
Максим приїхав на похорон пса з виразно нетерплячим обличчям, двічі перевіряв час на телефоні під час короткої церемонії й одразу після повернувся до теми продажу, наче смерть Кекса щойно відкрила йому шлях.
— Ну от тепер уже ніщо тебе тут не тримає, тату. Можемо серйозно поговорити про ту пропозицію?
Тарас стояв із лопатою ще в руці, земля свіжа під яблунею.
— Максиме. Майстерня не продається, поки я живий. А коли помру — все одно нічого з цього не отримаєш, бо я вже все залагодив у нотаріуса. Все йде фонду для собак із притулку на Личаківській. Обов'язкову частку отримаєш, бо мушу, і "Москвича", бо ти його любив. Решта пішла туди, де це оцінять.
Максим зблід, розкрив рота, щоб щось сказати, але нічого не вийшло — тільки гул машин на Стрийській заповнив паузу між ними. Тарас прихилив лопату до стіни майстерні, обтрусив долоні від землі й зайшов усередину заварити каву в тому самому термосі, що завжди, — сам, без пса біля ніг, але з папером у теці, який чітко казав, кому він довіряв до кінця.
