Я того дня на базар ще вдосвіта поїхала — хотіла молоденької картопельки взяти, першої в цьому році. І поки ходила між рядами на Троєщині, думала про Наталку. Донька останнім часом якась змарніла, очі в неї погасли — хоч і каже, що все добре. А я ж мати, я бачу. Ну, думаю, завезу їй картопельки, свіжої зелені, хай хоч поїсть нормально. Бо знаю я того її Романа — він і пальцем не поворухне, щоб дружині допомогти.
Ключі від їхнього будинку в мене були ще з того часу, як ми ремонт разом робили. Я відчинила двері, гукнула: «Наталочко, я тобі гостинців привезла!» — і завмерла в коридорі. З вітальні долинали якісь звуки, а коли я зазирнула… Роман на дивані, а поруч якась дівиця в моєму, між іншим, халаті, який я доньці на Новий рік дарувала. Як я не впала — сама не знаю. Але крику було — на всю вулицю, сусіди потім питали, чи не пожежа в нас.
Та вся біда не в тому. Біда в іншому. Почну з самого початку.
Я ж у Польщі працювала вісім років — на двох роботах, без вихідних. Щоб Наталці на життя дати. Вона вступила в університет, вивчилася на стоматолога, а я все там, за кордоном. Думала — повернуся, буде в доньки своя квартира, своя професія, все як у людей. А воно вийшло — як завжди.
Поки я в Любліні була, Наталка познайомилась із Романом. Високий, ставний, очима так дивиться — наче в душу залазить. Вона мені по відеозв’язку все розповідала: «Мамо, я такого чоловіка зустріла! Він військовий, служив у танкових військах, зараз у відставці. Такий мужній, такий надійний!» А я слухала й думала: «Щось тут не так». Але ж через екран не побачиш усього. А головне — не відчуєш.
Побралися вони без мене. Я навіть на весілля не змогла приїхати — якраз контракт закінчувався, і якби я поїхала, втратила б усе, що заробила. Наталка сказала: «Мамо, я розумію, ми потім відсвяткуємо». А я їм на весілля будинок подарувала — невеликий, у Броварах, зате свій. Сама обрала, сама купила, всі документи на Наталку оформила.
А коли я через півтора року нарешті повернулася — вже онука мала. І одразу ж побачила, в якому пеклі моя донька живе.
Вперше я в гості до них приїхала на вихідні. Наталка з ранку на кухні крутиться: сніданок готує, дитину годує, прибирає, бігає туди-сюди. А Роман сидить у кріслі, телефон гортає й навіть очей не підводить. Потім сіли ми обідати. Наталка борщ подала, котлети з пюре — все смачне, гаряче, я аж розчулилася.
І тут Роман узяв ложку, сьорбнув і скривився: «Ну що це за бурда? Ти коли борщ варити навчишся? Моя мати такий борщ варить — пальчики оближеш. А це що? Помиї якісь». Наталка почервоніла, руками затріпотіла: «Ромасю, я ж старалася… Може, солі додати?» — «Та що там додавати, це вже не врятуєш».
Я ложку поклала й дивлюся на нього. А він далі: «І взагалі, ти на себе в дзеркало давно дивилася? Була ж дівчина — квітка, а тепер розпливлася, як опара. Хіба це жінка? Це ж ганьба якась».
— Вона тобі дитину народила! Двох дітей! — вирвалось у мене.
— Ну то й що? Он Віка з моєї роботи трьох має, а фігура — як у моделі. Бо старається для чоловіка. А ця що? Запустила себе і думає, я дивитимусь на це?
Я мовчала. Дивилася на нього — здоровенний лобуряка, ніде не працює, сидить на шиї в дружини-стоматолога. І в цей будинок, за який я до копійки все життя віддала. І таке каже.
Після обіду я покликала Наталку в сад.
— Він що, завжди з тобою так?
Донька очі в землю опустила:
— Мамо, не починай. Він просто втомлений. І взагалі, я справді себе запустила. Треба в спортзал піти, схуднути.
— Наталко, в нас у роді всі жінки в тілі. Це генетика, і він це бачив, коли брав тебе заміж. Що змінилося?
— Ну мамо… Я кохаю його. Розумієш? Кохаю. І діти в нас. Куди я?
Я не стала тоді сваритися. Вирішила — дам час. Може, сама опам’ятається. Але за пів року краще не стало. Наталка схудла, це правда — кілограм на двадцять. Зачіску зробила, вдома — чистота ідеальна, обіди з трьох страв. А очі — порожні. І Роман від того не змінився. Так само сидів удома, так само командував, так само принижував її при сторонніх. А коли я пробувала щось сказати — Наталка закривалася: «Мамо, не лізь. Це моя сім’я».
Ну а потім стався той день із картоплею.
Я коли побачила їх — Романа з тією, в халаті — у мене в голові щось перемкнулося. Я кричала так, що вікна дзвеніли. Сусіди збіглися, дівиця та втекла в чому була, навіть сумку забула. А Роман сидів на дивані, розвалився, як хазяїн, і посміхався.
— Чого ви нервуєте, мамо? — каже. — Це просто подруга. Зайшла на каву.
— Зайшла на каву в моєму халаті?!
Наталка приїхала за пів години. Як зайшла, як побачила все — спочатку закам’яніла, а потім сльози градом. Я кажу:
— Все, досить. Хай забирається геть із мого будинку. Речі — на вулицю, і кінець.
А вона — ви не повірите — кинулася до мене:
— Мамо, не треба! Не руйнуй мій шлюб! У нас діти! Я не можу сама!
— Сама? Та ти й так сама! Ти тягнеш усе на собі — дітей, роботу, дім. А цей тільки нерви тобі тріпає!
Але Наталка стояла на своєму: «Я його кохаю, і я пробачу». І пробачила. За два тижні він знову був у будинку — ніби нічого й не сталося. А в неї вже й очі не просто порожні — мертві. Я зрозуміла: якщо нічого не зроблю, втрачу доньку назавжди.
І тоді я згадала. Роман же хвалився, що служив, що в нього військова спеціальність, що він танкіст. А повістки він ігнорував — казав, що в нього бронь якась, а насправді просто ховався. Ну що ж.
Наступного ранку я поїхала до військкомату. Не скажу, що саме говорила — та й неважливо це. Але вже за три дні біля їхнього будинку зупинилася машина. Роман вийшов на ґанок — самовпевнений такий, у шортах, з цигаркою. А коли побачив, хто приїхав, — побілів. Я стояла на іншому боці вулиці й дивилася. Не відвернулася. Не відійшла.
Він устиг тільки взуття змінити. Наталка вибігла слідом — розпатлана, заплакана:
— Мамо, що ти наробила! Навіщо?!
— Я те, що мусила, доню. Там із нього буде більше користі, ніж тут. А тут хоч передихнеш і подумаєш, як жити далі.
Вона довго ще плакала в трубку, кричала, навіть слухавку кидала. Я не ображаюся. Перегорить.
А зараз, через місяць, я вже бачу різницю. Вчора заїхала до неї — вона в саду з дітьми гралася, сміялася. І очі живі. Вперше за довгий час.
Ні, я ні про що не шкодую. Хтось мусив це зробити. А ви б змовчали?
