У залі Шевченківського районного суду Львова, на Січових Стрільців, о пів на десяту ранку стояла така тиша, що було чути, як нагорі хтось пересуває стілець. Суддя Галина Яремчук востаннє переглядала аркуші вироку. Сьогодні мали оголосити те, чого всі чекали вже півроку.
На лаві підсудних сиділа Марія Степанівна — домробітниця родини Ковалів, жінка років п’ятдесяти, з натрудженими руками й сивиною, що пробивалася на скронях. Вона не плакала. Лише пальці тремтіли так, що вона сховала їх під стіл.
За кілька метрів від неї, на лаві для потерпілих, ідеально рівно сиділа вдова — Олена Коваль. Чорна сукня, бліде обличчя, сухі очі. Вона тримала спину рівно, лише зрідка торкалась хустинкою куточка ока, де не було жодної сльози. Усі газети писали про трагічну смерть її чоловіка, успішного бізнесмена Романа Коваля — власника мережі готелів «Леополіс», чиї статки оцінювали в понад п’ять мільйонів доларів. Отруєння. І майже одразу слідство вказало на домробітницю: у її кімнаті знайшли залишки підозрілого порошку, а на кухні — цукерки «Беліссімо» з тією самою отрутою.
Марію ненавиділи. Усі, крім однієї людини.
Восьмирічна Софійка сиділа на задньому ряду з бабусею — матір’ю покійного Романа. Дівчинка вбралася в піжаму з єдинорогом, бо ще зранку вередувала й відмовлялася перевдягатися, а на суд бабуся ледь умовила її хоча б взути капці. Але капці десь загубилися дорогою. Тепер вона сиділа, підібгавши босі ноги, і крутила в руках старий смартфон у рожевому чохлі з облупленими наліпками — мамин, яким їй дозволяли гратися. Час від часу Софійка підносила його до рота й тихо нашіптувала, бо любила уявляти себе ведучою новин.
Коли суддя встала, в залі пролунало рівне зітхання. Усі підвелися.
— Суд, порадившись на нарадчій кімнаті, ухвалив…
Договорити вона не встигла.
Софійка зірвалася з місця так рвучко, що бабуся ледь устигла підхопити сумочку. Босі п’яти беззвучно залопотіли по дерев’яній підлозі. Вона бігла прямо до суддівського столу, і ніхто не зреагував одразу — надто це було несподівано.
— Зупині-і-іться! — закричала вона на весь зал, і голосок її зірвався на високій ноті, лункою, мов скрипка.
У залі зчинився гамір. Охоронець кинувся вперед, але дівчинка вже добігла до столу. Адвокати посхоплювалися. Прокурор завмер із відкритим ротом. Суддя вирячилася поверх окулярів.
— Дитино, негайно…
Софійка не слухала. Вона тримала обіруч рожевий телефон — той самий смартфон із облупленими єдинорогами. Котрась із жінок у залі нервово пирснула — здалося, що це просто дитячий вибрик.
Але потім дівчинка заговорила, і сміх обірвався.
— Моя няня не вбивала мого тата, — вона схлипнула, змахнула носом. — Я гралася маминим телефоном і знайшла оце. Я все чула.
Суддя підвелася, поправила мантію.
— Доню, що ти…
— Слухайте! — Софійка простягнула телефон, наче це був щит, і тицьнула пальцем у екран.
З динаміка затріщало, зашипіло, і раптом полинув жіночий голос. Його впізнали миттєво.
Олена Коваль.
— …я ж кажу, просто додала дещо в ті кляті цукерки, поки вона ходила в аптеку. А потім викинула її упаковку. Ніхто й не сумнівається, що то Марія.
Коротка пауза, шурхіт — ніби прикрили трубку.
— Так, слідчий повівся. Все майно — мережа, гроші — буде моє. Максиме, ми поїдемо до Відня. Навіщо чекати, поки сам відійде, якщо можна трішки допомогти… — голос стишився, а потім запис обірвався.
Кілька секунд у залі стояла абсолютна, майже фізично відчутна тиша. Потім вона вибухнула.
Олена пополотніла, вхопившись за край лави, кісточки пальців побіліли. Її обличчя застигло, лише ніздрі роздувались. Вона схопилася, ледь не перекинувши лаву.
— Це фейк! — заверещала. — Вона зробила це спеціально! Дитина бреше!
Адвокат, пан Віталій, намагався вгамувати клієнтку, але Олена вже нічого не чула. Вона рвонула до виходу, однак охоронець вчасно перегородив шлях.
Суддя Галина Яремчук важко опустилася в крісло. Декілька разів постукала молотком, хоча це було зайвим — увесь зал завмер, спостерігаючи, як Олена Коваль виривається, кричить і кличе на допомогу.
— Справу негайно повертають на дослідування, — оголосила вона. — Пані Олену Коваль затримати до з’ясування обставин. Прошу поліцію до зали.
Олена раптом затихла. Її плечі опустилися, а пальці, вкриті дорогими перснями, розтиснулися і завмерли в повітрі. Вона подивилася на Софійку. Не з ненавистю — з порожнечею. Мов на річ, яка несподівано дала тріщину.
Софійка стояла посеред зали, все ще стискаючи телефон. В її очах блищали сльози, але вона не плакала. Підбігла до Марії, яка так і сиділа на своїй лаві, не в змозі повірити в те, що сталося. Дівчинка впала до неї на коліна, сховала обличчя в плече няні — єдиної людини, яка останні роки справді про неї дбала.
— Я боялася, — прошепотіла вона, і голос її затремтів. — Боялася, що тобі зроблять боляче.
Марія гладила її по розпатланій голівці, а сльози текли по зморшках її обличчя.
— Ти моя смілива дівчинка, — видихнула вона.
За півроку, у вересневому ранковому тумані, вони знову переступили поріг суду — тепер інший кабінет, інша справа. Слідство давно підтвердило автентичність запису й знайшло коханця, Максима, який під тиском зізнався, що Олена розповідала йому про план. Її засудили на п’ятнадцять років. А сьогодні вирішувалася доля самої Софійки.
Марія Степанівна сиділа на стільці для відвідувачів, нервово смикаючи ґудзик старого пальта. Софійка крутилась поруч, приміряючи новий рюкзачок зі світловідбивачем. Суддя — та сама Галина Яремчук, яка після резонансного процесу перейшла до цивільної колегії, — підписала останній документ і простягла жінці.
— Вітаю, пані Маріє. Тепер офіційно.
Марія взяла папір тремтячою рукою, склала вдвоє і сховала до сумочки, де лежали ключі від квартири й недоїдена булка. Софійка зазирнула через стіл:
— А можна мені ручку потримати?
Суддя всміхнулась і простягла. Дівчинка поважно покрутила її в пальцях, а тоді поклала на місце.
Надворі вони вийшли на площу Ринок. Софійка в нових черевичках трохи шкутильгала — муляли. Зупинилась, підняла з бруківки яскраво-жовтий листок і простягнула Марії:
— Це тобі. Він теплий, як сонечко.
Марія взяла листок, покрутила в пальцях, потім обережно поклала до кишені пальта. Так вони й пішли далі — маленька постать у шкільній формі й жінка з сивиною, над якими кружляло листя.
