Я стою на порозі стоматологічного кабінету номер три вже сьомий рік, і, повірте, за цей час бачила достатньо, щоб не дивуватися нічому. Але той листопадовий вівторок запам'ятався мені по-справжньому.
Мене звати Оксана, я адміністратор клініки на вулиці Січових Стрільців у Кропивницькому. Робота нехитра: записую пацієнтів, приймаю оплату, заспокоюю тих, хто боїться бормашини дужче за самого болю. Мій зміна закінчувалась о шостій, і я вже поглядала на годинник — чоловік обіцяв забрати мене з роботи, бо на вулиці лило, — коли в реєстратуру зайшла жінка з великою чорною папкою під пахвою.
Вона назвалась Тетяною Сергіївною. Років сорок п'ять, пальто кольору вершків, на комірі — крапельки дощу, які вона навіть не струсила. Записана вона не була, і я вже хотіла пояснити, що лікар Богдан Олексійович приймає по попередньому запису, аж тут вона сказала:
— Мені не до лікаря. Мені потрібен власник клініки.
А власник, Богдан Олексійович Мельник, якраз саме вийшов зі свого кабінету — провести пацієнта. Тетяна Сергіївна підійшла до нього впритул і промовила голосно, так що чули і я, і санітарка Люда, і навіть чоловік у кріслі в коридорі з ватним тампоном за щокою:
— Ваша дружина спить із моїм чоловіком.
Богдан Олексійович зблід. Я бачила, як він машинально поправив окуляри — звичка, яка з'являлась у нього завжди, коли він нервував, я це вже вивчила за роки роботи поруч.
— Пройдімо в кабінет, — тільки й сказав він.
Двері зачинили, але стіни в нашій клініці не найтовщі, а я саме мила руки в підсобці, суміжній з кабінетом головного лікаря. Мимоволі чула уривки.
Виявляється, ця жінка — дружина такого собі Романа Вітальовича, підприємця, який займається постачанням будівельних сумішей. А Марина, дружина Богдана Олексійовича, познайомилась із цим Романом на якомусь тренінгу з інвестицій ще навесні. Тетяна Сергіївна виклала на стіл роздруківки з банку — виписки, бронювання номера в готелі "Онєгін" у Полтаві, куди пара їздила двічі за літо.
Але найцікавіше почалось потім. Тетяна Сергіївна сказала, що Роман зараз намагається переоформити половину їхнього спільного бізнесу — а це якраз постачання будматеріалів — на свою маму, під приводом якихось перевірок. І що гроші на адвокатів, які веде Марина проти Богдана Олексійовича — вона подала на поділ клініки, хоча клініку він відкрив за чотири роки до шлюбу, — ці гроші дає саме Роман.
— Вони хочуть залишити нас обох ні з чим, — почула я її голос крізь двері. — У них уже завдаток за таунхаус в Соколівському Гаю. Я перевірила через знайому в реєстраційній палаті.
Богдан Олексійович довго мовчав. Потім я почула його голос — тихий, зламаний якийсь:
— Я здогадувався. Вона вже три місяці просить переписати частку клініки на матір… каже, податкова перевірка.
Далі вони говорили ще з годину. Я вже переодяглася, чоловік чекав унизу під парасолею, а я все стояла в коридорі, вдаючи, що протираю поличку з зубними щітками, хоча насправді просто не могла піти.
Коли двері нарешті відчинилися, обличчя в обох було інакше. Не спокійне — важке, як буває в людей, які щойно ухвалили рішення, від якого назад дороги нема. Тетяна Сергіївна залишила Богдану Олексійовичу свою папку і номер телефону.
— Об'єднаємо докази, — сказала вона на прощання. — У мене є доступ до листування Романа з бухгалтером. У вас — до документів клініки й до домашнього комп'ютера Марини. Разом ми доведемо змову.
Я більше з нею не бачилась, а от що відбувалося далі — спостерігала майже щодня, бо працювала в тому ж кабінеті.
Два тижні Богдан Олексійович приходив на роботу зовсім інший. Раніше жартував з пацієнтами, міг про футбол побалакати з чоловіками в коридорі. Тепер приходив рано, о сьомій, замикався в кабінеті й щось роздруковував на принтері — я бачила стоси паперу в кошику для сміття, деякі аркуші зіжмакані, ніби він передумував і починав заново.
Одного разу Марина заїхала до клініки — забрати якісь свої речі з підсобного приміщення, де в них раніше був спільний кабінет для адміністративної роботи. Вона не знала, що чоловік уже все знає. Прийшла в червоному пальті, весела, з телефоном у руці — фотографувала якийсь мем, показувала мені сміючись. А за двадцять хвилин вийшла з кабінета бліда, без телефону в руках — забула на столі. Люда, санітарка, потім розповідала, що бачила, як Марина сиділа в машині на парковці хвилин сорок, перш ніж завести двигун.
Юрист клініки, з яким Богдан Олексійович тепер зустрічався щовівторка й щоп'ятниці, сказав мені якось у коридорі, чекаючи на прийом: "Готуємо позов на суму понад мільйон двісті — це виведені за півроку з обороту клініки кошти, які йшли нібито на закупівлю обладнання". Я не мала права це чути, але коридор вузький, а стіни, повторюся, не найтовщі.
Розв'язка настала в грудні, за тиждень до Миколая. Марина прийшла в клініку останній раз — не як дружина власника, а як відвідувачка, яку записали через колл-центр на прийом до іншого лікаря, до Ірини Павлівни. Мабуть, забула, що клініка в них загальна, або їй було байдуже. Вона сиділа в приймальні, гортала телефон, коли з кабінету вийшов Богдан Олексійович з нотаріально завіреною папкою в руках — я бачила синю печатку на верхньому аркуші.
Він підійшов, сів навпроти неї в крісло для пацієнтів — не за стійку, не в свій кабінет, саме тут, у загальному залі, де сиділи ще двоє відвідувачів і я за стійкою.
— Клініка вже переоформлена на нову юридичну особу, — сказав він без жодних привітань. — Твоєї частки в ній немає, бо суд визнав кошти, які ти намагалась відсудити, спільно нажитими коштами, виведеними за змовою з Романом Вітальовичем. Ось рішення. — Він поклав папку їй на коліна. — Тетяна Сергіївна, до речі, теж усе оформила. Роман втратив половину компанії з постачання сумішей — суд визнав, що майно виводилось на матір фіктивно, заднім числом.
Марина розгорнула папку тремтячими пальцями, я бачила це через прилавок. Прочитала одну сторінку, другу. Підняла очі.
— А таунхаус? — тільки й спитала.
— Продають, — коротко відповів Богдан Олексійович. — Завдаток згорів. Гроші йдуть на компенсацію судових витрат.
Він встав, більше нічого не додав, пішов у свій кабінет — приймати наступного пацієнта, у якого вже боліла щелепа сорок хвилин чекання. Марина ще сиділа хвилин п'ять, дивлячись у папку, потім тихо встала й вийшла. Телефон вона забрала одразу — цього разу не забула.
Я застелила чисту серветку на крісло після наступного пацієнта, ввімкнула бормашину для лікаря — робочий день ішов далі, ніби нічого й не сталося. За вікном, на Січових Стрільців, уже засвітили новорічну гірлянду на єдиній ялинці біля супермаркету "АТБ", і сніг, перший цієї зими, ліпив у скло реєстратури.
