У Львові, у соборі Святого Юра, у вівторок ввечері пахло воском і мокрим камінням — надворі лило, і люди заходили з парасольками, залишаючи на плитці мокрі сліди. Оксана зайшла туди не молитися. Вона зайшла, бо більше нікуди було йти.
Годину тому Тарас написав їй одне повідомлення: "Оксано, я більше не можу, вибач" — і заблокував номер. Три роки разом, спільна іпотека на квартиру на Сихові, план на весілля восени — і все це впакувалося у дванадцять слів без розділових знаків.
Вона сіла на лавку в бічному нефі, притиснула сумку до колін і заплакала так, як не плакала, здається, з дитинства — судомно, з гикавкою, розмазуючи туш рукавом плаща. Десь за колоною бубонів дяк, хтось запалював свічки під образом, пахло горілим гнотом.
— Донечко, що з тобою? — почула вона поруч. Голос був тихий, з хрипотцою.
Поруч сиділа жінка років шістдесяти, у чорному пальті не по сезону теплому, з торбинкою з "Сільпо" на колінах. Обличчя бліде, майже сіре, під очима — темні кола, як від безсоння, що триває вже не одну ніч.
Оксана, схлипуючи, розказала все: про повідомлення, про блокування, про те, що не розуміє, чим завинила, що три роки псу під хвіст. Жінка слухала, не перебиваючи, кивала — і раптом Оксана помітила, що по щоках сусідки теж течуть сльози, тільки жінка не витирає їх, ніби й не помічає.
— А ви чого плачете? — спитала Оксана, зупинившись на півслові. — У вас теж щось трапилось?
Жінка довго мовчала, дивлячись на іконостас, ніби там, за позолотою, було написано те, що вона зараз скаже.
— Сина ховаю в четвер, — сказала вона нарешті. — Сашка. Тридцять два роки йому було. Лейкоз. Два роки лікували в "Охматдиті", потім возили в Німеччину на пересадку кісткового мозку — квартиру батьківську в Тернополі продали, машину, все золото, яке було. Триста двадцять тисяч гривень зібрали за три місяці всім під'їздом, церква допомагала. Не вистачило. У неділю зупинилось серце.
Оксана перестала схлипувати. У соборі стало тихо — тільки дощ барабанив по вітражах та десь скрипіли двері, які хтось притримував, щоб не грюкали.
— Я приходжу сюди щовечора, — тихо продовжила жінка. — Свічку ставлю. За упокій ще рано, панахида в четвер, а я все одно приходжу. Не знаю навіщо. Може, щоб не бути вдома, де його кімната.
Оксана дивилась на свій телефон, який досі стискала в руці — на екрані блимало сповіщення про заблокований номер, — і раптом їй стало так соромно, що аж защеміло в грудях. Її горе нікуди не зникло. Хлопець досі не писав, іпотеку досі платити самій, весілля не буде. Але поруч сиділа людина, для якої слова "розлучилися" звучали б як розкіш.
Вона взяла жінку за руку — суху, холодну, з обручкою, що бовталася на пальці, бо палець схуд.
— Як вас звати? — спитала.
— Ганна Степанівна.
— Я посиджу з вами. Можна?
Вони просиділи так до закриття собору, майже не розмовляючи. Служка, замикаючи бічні двері, делікатно кашлянув, і жінки вийшли разом — під один парасолю, бо в Ганни Степанівни свій зламався ще тиждень тому і руки не дійшли купити новий.
Наступного дня Оксана поїхала не додому з роботи, а на Городоцьку, у морг обласної лікарні — привезла Ганні Степанівні пакет із чорним одягом на похорон, бо та зізналася, що з грошима зараз зовсім сутужно, а костюм для сина вже куплений весь до копійки розписаний.
У четвер на панахиді в тому ж соборі Оксана стояла збоку, тримаючи свічку, і дивилась, як Ганна Степанівна цілує сина в лоба востаннє. Тарас за ці два дні написав їй тричі з нового номера — просив пробачення, казав, що злякався відповідальності. Оксана прочитала повідомлення в автобусі й нічого не відповіла.
Через тиждень вона зайшла в нотаріальну контору на проспекті Шевченка й переоформила на себе одноосібно частку в іпотечній квартирі, яку вони з Тарасом брали навпіл — виплатила йому його долю, сто вісімдесят тисяч гривень, зібраних з допомогою батьків і кредитки. Взяла в руки договір, поставила підпис і вийшла на вулицю, де вже пахло осінню й мокрим листям каштанів.
Тарасу вона більше не відповіла. А до Ганни Степанівни їздить і досі, щовівторка, з тортом із кав'ярні на Личаківській — тому що є горе, яке порівняти нема з чим, і є горе, з яким можна просто посидіти поруч під одним парасолем.
