Вони всі хотіли одного — щоб їх просто не били. Я зрозуміла це на третій день, коли вигрібала з-під кліток лежанки, просякнуті сечею від страху. Притулок був на околиці Чернівців, у старому ангарі за цегельним заводом. Пахло там хлоркою, вогкістю і ще чимось кислим, від чого звикали сльозитися очі. Але я ходила туди щовівторка й щочетверга, бо інакше не могла. Колеги з податкової крутили біля скроні, коли я відмовлялася від корпоративу в «Пабі на Пруті» заради миття мисок.
— Тобі за це хоч щось платять? — питала Ліда, підводячи брови.
— Мені за це не стріляють у спину, — відповідала я.
Вона не розуміла. Ніхто не розумів. А я тим часом придивлялася до собак, бо після розлучення вирішила: краще пес, ніж ще один чоловік, який обіцяє, а потім зникає з моїм ноутбуком.
Цезаря я побачила не одразу. Його вольєр стояв за ангаром, майже біля самої стіни, — здоровенна клітка з арматури, накрита шифером. Коли я підійшла ближче, звідти рвонуло так, що сітка задзвеніла, як трамвай на повороті. Стаффорд. Масивний, з розірваним вухом і очима, в яких горіло одне: «Не підходь».
— Це Цезар, — сказала Віра Павлівна, завідуюча. Вона стояла позаду, тримаючи в руках відро з помиями. — Колишній господар називав його Титан. Але після того, що сталося, ми вирішили, що Титан — це занадто пафосно для пса, якого викинули, як зламану табуретку.
— Що сталося?
— Хазяїн тренував його на агресію. Спочатку бив, потім нацьковував на все, що рухається. А коли пес відмовився рвати вагітну кішку, він його побив палицею і вигнав на мороз. Люди бачили, як пес біг за машиною. Потім упав. Тепер він тут.
— І що з ним буде?
— Ти сама розумієш, Ірино, — Віра Павлівна зняла окуляри і протерла їх об фартух. — Нікого він більше не підпустить. А якщо буде проявляти агресію — доведеться викликати службу.
Я не розуміла. Точніше, розуміла, але не приймала. Бо те, що я бачила в тих налитих кров’ю очах, було не люттю. Це було питання.
«Ти теж така? Чи є хоч хтось інакший?»
Того ж дня я довідалася адресу господаря. Не у Віри Павлівни — та навідріз відмовилася говорити, сказала, що від цього чоловіка самий клопіт і що він «з тих, хто ріже шини просто так, для настрою». Мені шепнула адресу дівчина, яка працювала на рецепції ветклініки неподалік. Вона бачила, як він викидав пса біля ринку «Калинівський». Записала адресу з чипа.
Я поїхала туди в суботу зранку. Наймана квартира на вулиці Героїв Майдану, шістнадцятиповерхівка з облупленою фарбою на балконах. На дитячому майданчику чоловік років сорока п’яти грався з цуценям. Здалеку здавалося — нормальна сімейна сцена: чоловік, малий, цуценя. Але коли я підійшла ближче, то побачила, що цуценя — ротвейлер, а грається він з ним так, що той уже скиглить. Він кидав палицю, а коли пес приносив, хапав його за шкірку і тряс.
— Здрастуйте, — мій голос пролунав рівніше, ніж я почувалася всередині. — Ви, бува, не Андрій Вікторович?
Чоловік випростався. Палиця в його руці була завдовжки з бейсбольну біту, і я чомусь затримала на ній погляд довше, ніж слід.
— Ну я. А тобі що?
— Я з притулку. Там ваш пес. Ви його побили й викинули.
Він усміхнувся. Не зло, а якось ліниво, мов я сказала дурницю, яку не варто навіть коментувати.
— І що? — він постукав палицею об асфальт. — Ти прийшла мораль мені читати? Так я це вже чув. Від тієї старої з притулку. Вона ще поліцією погрожувала. І де та поліція? Нема. Бо собака — то не людина. Собаку можна викинути, якщо вона не служить. Ясно?
— Він вам довіряв.
— А мені це треба? Мені треба, щоб пес лягав по команді і не смів гарчати на хазяїна. А твій улюбленець…
— Він не мій.
— Ой, та бачу, що твій. По очах бачу. Таких, як ти, в притулках по п’ять на тиждень пасе, і всі вони потім або вдома з кусаними ногами сидять, або в лікарні. Тож послухай мене, добра людино: йди звідси, поки я добрий.
Я не йшла. Я стояла, вчепившись пальцями в лямку рюкзака. Біля ніг чоловіка ротвейлер-цуценя дивилося на мене так жалібно, наче просило: «Не йди, не залишай мене з ним». Але в мене був свій пес. Точніше, не свій поки що.
— Я не віддам вам його, — сказала я. — Навіть якщо ви розкаєтесь.
— А я й не збираюсь каятись, — він сплюнув крізь зуби і зробив крок уперед. — Іди, бо зараз нацькую малого. Він якраз вчиться.
Я відступила. Не від страху — від відрази. Від того, як спокійно він це сказав.
Місяць потому Цезар їв з моєї руки. Спочатку гарчав. Потім підповзав до миски, коли я відходила на десять кроків. Потім почав брати шматки вареної курки з відкритої долоні. Я щоразу чекала, що він хапне — і щоразу він обережно, самими губами, знімав м’ясо, а його хвіст при цьому ходив так, що збивав пилюку з майданчика.
Я назвала його Цезарем, бо стара кличка була для нього як батіг. Він здригався, коли хтось вимовляв її. А на Цезаря він спочатку взагалі не реагував. Зате й не гарчав. Уже прогрес.
Віра Павлівна казала:
— Ти, Іринко, дівчино, звісно, з добрим серцем, але ж він не підпускав нікого. Це небезпечно.
— Він підпустив мене.
— Він іще покусає. От побачиш.
Не покусав. Але втік.
Це сталося в п’ятницю. Хтось із практикантів не закрив клямку, чи я сама винна — досі не знаю. Коли я прийшла, вольєр стояв порожній, дверцята гойдалися на вітрі, а на землі лежала його недоїдена кістка. Віра Павлівна бігала по двору й кричала, що тепер у нас будуть проблеми з поліцією, бо якщо він когось покусає — притулок закриють.
А я вже бігла до маршрутки. Бо знала, куди він побіг.
Він стояв біля тої шістнадцятиповерхівки. Стояв і дивився, як Андрій Вікторович грається з ротвейлером. Той уже підріс, став нахабним, гавкав на перехожих. Цезар лежав на тротуарі, поклавши голову на лапи, і дивився. Не на ротвейлера. На хазяїна.
Я хотіла підійти, але щось мене зупинило. Пес не тікав. Він не кидався, не скиглив. Він просто дивився. І в цьому погляді було щось таке, чого я не бачила в жодної людини. Не туга. Не сліпа відданість. А якась спокійна, безнадійна ясність. Наче він прийшов подивитися ще раз на те, від чого втік.
Андрій Вікторович обернувся. Побачив його. І те, що зробив далі, я не забуду ніколи.
— Ах ти ж паскуда! — він не здивувався, не розгубився. Він усміхнувся. — Повернувся? Ну, іди сюди, іди. Я тобі влаштую екскурсію в минуле.
Цезар не встав. Тільки підняв голову. І тоді чоловік підняв з землі палицю — ту саму, з якою грався з ротвейлером.
— Не чіпайте його!
Я не кричала. Голос вийшов глухий, чужий. Андрій Вікторович повернувся і побачив мене. І в його очах я побачила справжню злість. Не лінощі, не зневагу — злість, густу, як дьоготь.
— Ах он воно що, — він повільно рушив до мене, стукаючи палицею об асфальт. — Так це ти його привела? Вирішила нагадати мені про ту собаку? Ну-ну, дівчино, ти, либонь, не знаєш, з ким зв’язалася.
Я задкувала до під’їзду, намацуючи підлогою дорогу. Він ішов на мене, а я бачила тільки палицю. І більше нічого.
— Я тобі зараз покажу, як у людей собак красти. А потім твого пса на твоїх же очах пристрелю. Я його ще зі щенячого віку бив, а він все одно приповз, бач який вірний. Ну то й хай тепер разом із тобою відповість за свою дурість.
Він замахнувся.
І в ту ж мить повітря розірвало ричання. Не гавкіт — саме рик, від якого в мені похололо всередині. Я впала, затулила обличчя руками, а коли розімкнула пальці, побачила, що Цезар висить на руці Андрія, стиснувши щелепи вище ліктя. Палиця впала, покотилася і стукнула мене по коліну. Чоловік ревнув, спробував скинути пса, але той тримав. І не відпускав, навіть коли той ударив його ногою в бік.
І тут я побачила те, чого не бачила раніше: пес не рвав його. Він тримав. Так, щоб не дати вдарити. Як тримають за руку божевільного, який розмахує ножем. Він міг перегризти йому сухожилля. Не перегриз.
— Пусти, тварина! — верещав Андрій. — Пусти, я сказав! Ти знаєш, що я з тобою зроблю? Я зараз піднімусь, зараз винесу карабін, і тоді подивимось, хто тут головний!
Цезар розтиснув щелепи. Не від болю — від того, що почув. Він відступив і став між мною і чоловіком.
Андрій Вікторович притиснув руку до грудей. Кров текла крізь пальці, капала на асфальт. Він дивився на пса, і на його обличчі було щось, чого я не очікувала. Не біль. Не ненависть. А здивування. Наче не вірив, що саме цей пес, його ж колишній пес, став проти нього.
— Ну все, — сказав він тихо, вже без крику. — Обом вам кінець.
І побіг у під’їзд.
Я схопила Цезаря за нашийник і смикнула до себе.
— Тікаймо. Швидко.
Ми побігли вздовж будинку, і тільки за рогом я зрозуміла, що Цезар тягне мене не до маршрутки, а вбік, до дерева, де сидів прив’язаний ротвейлер. Пес шарпався на короткому повідці, підібгавши хвіст, і коли Цезар кинувся до нього, цуценя загарчало зі страху і відсахнулося, натягнувши повідець до межі.
— Стій, — видихнула я, розплутуючи вузол тремтячими пальцями. Ротвейлер сіпнувся, дряпнув лапою по асфальту, мало не вирвався. Цезар не чіпав його зубами — просто стояв поруч, притискаючись боком, поки я нарешті звільнила повідець.
Десь угорі грюкнули двері під’їзду.
— Біжимо! — я вже не озиралася, чи це справді Андрій, чи просто хтось із сусідів. Ротвейлер зривався то в один бік, то в інший, і мені довелося тягнути обох собак силою, поки за квартал ми не звернули у двір і не сховалися між гаражами.
Ми стояли там хвилин десять, поки серце не перестало гупати у вухах. Ротвейлер притиснувся до моєї ноги. Карабіна ніхто так і не приніс — можливо, Андрій просто не встиг, а може, передумав. Я не чекала, щоб перевірити.
Тепер я живу за містом, у старій хаті над Прутом. Ночуємо всі разом: я, Цезар і Гектор — так я назвала ротвейлера. Спочатку він скавчав уночі й тікав під ліжко, коли я підіймала руку зачесати волосся. Тепер уже ні.
Про Андрія мені розповіла Ліда, десь через півтора місяці. Його знайшли на сходовому майданчику — не дійшов до квартири, впав, лежав, поки сусіди не викликали швидку. Інсульт. Тепер він майже не ходить. До нього ніхто не приходить.
Я вислухала це мовчки, тільки чай у чашці встиг вихолонути.
Хлопці сплять у мене в кімнаті — Цезар біля вікна, Гектор біля дверей. Вранці я виходжу на ґанок з двома мисками каші, і поки вони їдять, я сиджу на приступці й дивлюся на туман над річкою.
Зранку вівторок. Я більше не їжджу до притулку. Тепер гуляю з двома собаками на березі Пруту. І коли люди питають, що в мене за порода, я відповідаю:
— Цезар і Гектор. Просто — Цезар і Гектор.
