Тридцять два роки — і жодного власного рішення. Так я підрахувала одного вечора у своїй кімнаті в батьківському особняку на Печерську, поки за вікном гуркотів трамвай і десь на кухні економка Валентина Іванівна доварювала борщ, який я так і не з'їла.
Мій батько, Григорій Остапович Дремлюк, володів мережею будівельних складів по всій Київській області і звик, що все навколо нього рухається за графіком, який складає він сам. Діти — не виняток. Особливо донька.
— Соломіє, — сказав він тоді за сімейною вечерею, розрізаючи котлету по-київськи так акуратно, ніби підписував контракт, — у суботу приїде Артем Загоруйко з батьками. Ви познайомитесь ближче.
— Ми вже знайомі, тату. Ми ходили в один садочок.
— Тоді нагадаєте один одному дитинство.
Артема я бачила востаннє на випускному в його ліцеї — він тоді був блідим підлітком, який боявся своєї матері більше, ніж екзаменів. Тепер це мав бути наречений. Не тому, що ми щось відчували одне до одного, а тому, що його батько, Дремлюк це не приховував, володів найбільшим карʼєром гранітного щебеню на Житомирщині, і союз двох родин обіцяв татові контракт, про який він марив останні сім років.
— Це не заручини, тату. Це поглинання підприємства через шлюбний договір.
— Це називається розумний бізнес, донечко.
Я встала з-за столу так різко, що ложка впала на паркет і покотилася під буфет. Ніхто навіть не поворухнувся, щоб її підняти.
Наступного ранку я вийшла з дому раніше, ніж зазвичай, без жодної мети — просто щоб не бачити, як мама переглядає каталог весільних заль. Йшла бульваром біля Маріїнського парку, повз кіоск із кавою на винос за тридцять п'ять гривень, повз двох пенсіонерок, які годували голубів насінням із целофанового пакетика.
І на алеї, засипаній жовтим кленовим листям, я побачила його.
Він працював у синій робочій куртці комунального підприємства, підмітав доріжку широкими рухами, трохи накульгуючи на праву ногу — не драматично, а так, наче давно звик і навіть не помічає. Поруч стояв старий бумбокс, з якого тихо грала якась пісня Скрябіна. Він час від часу підспівував собі під ніс, не соромлячись, що хтось почує.
Я зупинилася й дивилася на нього хвилин зо дві, перш ніж сама зрозуміла, що роблю. А тоді підійшла.
— Мені потрібен чоловік. Сьогодні. Ви не проти?
Він випростався, сперся на держак мітли й подивився на мене так, ніби я щойно вилізла з психіатричної карети.
— Перепрошую?
— Я не жартую. Це буде ділова угода, не більше. Мені потрібно вийти заміж до суботи, щоб зірвати одну оборудку мого батька. Я заплачу.
Він мовчав секунд десять, потім витер долоні об штани.
— Скільки?
— Сто тисяч гривень. Одразу після реєстрації.
— А після цього?
— Розлучення, коли захочете. Або не розлучення — мені байдуже, аби воно тривало хоча б до понеділка.
Він простягнув руку, і я помітила, що на костяшках у нього шрам, старий, ще шкільний, мабуть.
— Данило. Данилоח Присяжнюк. Домовились.
Того ж дня, о четвертій годині, ми стояли перед реєстраторкою в Подільському відділі РАЦС — я в звичайних джинсах і светрі, він усе в тій самій робочій куртці, тільки без бейджа комунальників, який зняв і сунув у кишеню. Свідками стали двоє випадкових відвідувачів, яких ми впіймали в коридорі — жінка з паспортом на заміну та студент, що прийшов за довідкою про сімейний стан.
— Ну що, пані Присяжнюк, — сказав Данило, коли ми вийшли на вулицю, і жовтень уже пах мокрим асфальтом і смаженими каштанами, які продавали біля метро, — тепер ми в цьому разом.
Я засміялася вперше за тиждень.
Батько дізнався ввечері того ж дня — від тітки Ліди, яка бачила нас у РАЦСі й одразу подзвонила. Він приїхав до мене на квартиру, яку я знімала окремо від батьків уже два роки, о десятій вечора, без попередження, у пальті, накинутому просто на домашню кофту.
— Де він? Де цей… двірник?
— Він комунальний робітник, тату. І він мій чоловік.
— Приведи його сюди. Негайно.
Данило прийшов за годину — я подзвонила, він приїхав на маршрутці, бо власної машини в нього не було. Зайшов у моїх старих капцях, які я йому дала, тому що на вулиці лило, і його кросівки промокли наскрізь.
Батько підвівся йому назустріч, весь напружений, готовий, здається, вимовити промову про ганьбу родини й розірваний контракт із Загоруйками. Але коли Данило зняв каптур, і світло з коридору впало йому на обличчя, батько раптом замовк.
Він дивився довго. Потім рука в нього затремтіла.
— Данило… Данило Іванович?
— Ви… ви мене пам'ятаєте?
Батько опустився на стілець так важко, наче з нього вийняли кістки.
— Твій батько, Іван Присяжнюк, — сказав він тихо, — врятував мене з-під завалу на об'єкті в Броварах у дев'яносто восьмому. Тримав перекриття власними руками, поки нас витягали. Йому там ногу розчавило. А потім він зник — ми його шукали, компанія хотіла виплатити компенсацію, і зникли ви всі, переїхали…
Данило стояв нерухомо.
— Батько помер шість років тому. Від тієї травми в спину — вона поверталася все життя. А компенсацію ми так і не отримали, бо документи компанія "загубила". Мама прибирає під'їзди на Троєщині. Я покинув інститут, щоб платити за її ліки.
Батько закрив обличчя долонями. Коли він забрав руки, очі в нього були червоні.
— Я винен вашій родині одинадцять років боргу, який мав сплатити ще тоді.
Він не благав пробачення красиво, як у кіно. Він просто сказав, тихо й по-діловому, звертаючись уже не до мене, а до Данила:
— Завтра о десятій я жду вас обох у нотаріуса на Хрещатику. Компенсація за травму твого батька, з відсотками за одинадцять років. І пробач мою доньку — вона тебе використала, а мала б спершу спитати, кого рятує.
Наступного ранку я не поїхала з ними. Замість цього я пішла в свою квартиру, витягла з шухляди татів весільний подарунок — банківську картку, яку він відкрив на моє ім'я з обмеженим лімітом, "щоб донька завжди мала на що жити гідно". Я зайшла в застосунок банку, перевела всі двісті тисяч гривень з цієї картки на рахунок, який відкрила сама, на своє дівоче прізвище — і закрила картку назавжди.
Потім набрала номер юриста, з яким батько мене колись знайомив для складання шлюбного контракту з Артемом — того самого договору, який мав "захистити інтереси родини". Юрист здивувався дзвінку.
— Пані Дремлюк, контракт із Загоруйками ще не підписаний, ви ж…
— Скасуйте всі підготовчі документи. Остаточно. І надішліть мені копію на пошту — хочу, щоб було чорним по білому.
Увечері Данило приїхав до мене вже не в позиченому светрі, а у своєму старому светрі з обірваним рукавом, і сів на кухні навпроти, тримаючи в руках теку з нотаріальними паперами — компенсацію, яку батько виплатив без жодного суду, готівкою й переказом одразу.
— Він хоче, щоб ми залишились одруженими, — сказав Данило, дивлячись у стіл. — Каже, це буде "правильно перед пам'яттю мого батька".
— А ти чого хочеш?
Він підняв на мене очі, і вперше за ці два дні я побачила, що він усміхається не з ввічливості.
— Я хочу спитати, чи можна мені залишити ці капці. Зручні.
Я присунула йому чашку чаю, яку він так і не випив холодним, і сказала, що юридично ми залишаємось чоловіком і дружиною скільки завгодно — а решту вирішимо, коли обоє захочемо, не раніше.
