Мене звати Тарас Коваленко, мені сорок два, і в мене є автомайстерня на Слобідці — там, де раніше стояв старий шиномонтаж поряд з зупинкою "Виставка". Дощ того листопада лупив по бляшаному даху так, що доводилося кричати, аби почути напарника Женю. А ще того дня до мене прийшла жінка, яку я не бачив дев'ятнадцять років.
Вона стояла під навісом, куди капало з дірки в ринві, у пальті кольору болота, і дивилася на мене так, ніби я мав кинутися обійматися. Це була моя мати, Ольга Дмитрівна.
Я не кинувся. Витер руки ганчіркою і спитав, чого їй треба.
— Тарасику, — сказала вона. — Мене з квартири виселяють.
Виявилося, що квартиру на Троєщині, де я провів перші одинадцять років свого дитинства, вона переписала на свого другого чоловіка Віктора ще у дві тисячі шостому. Тепер Віктор помер, а його донька від першого шлюбу подала на визнання заповіту і виграла суд. Матері дали два тижні на виселення.
Я мав би відчути щось. Замість цього подумав про те, скільки коштує новий компресор для фарбувальної камери.
Треба сказати чесно: коли мені було сім, а сестрі Ірі — п'ять, мати пішла з дому до того самого Віктора, який на той момент був її начальником у меблевому цеху на Дарниці. Нас лишила бабі Гані, своїй матері, у комуналці на Русанівці, а сама з'явилася вперше через три роки — на день народження Іри, з тортом "Пташине молоко" і подарунком, який виявився чужою іграшкою, витягнутою, мабуть, з коробки на роботі.
Баба Ганя тягнула нас на пенсію двісті двадцять гривень старими, ще до деномінації, продавала на Русанівському ринку в'язані шкарпетки і мовчала про матір так, наче та вже мертва. Коли баба Ганя злягла з інсультом — мені було шістнадцять — я тиждень возив їй передачі до лікарні на Освіти, стоячи в чергах, бо матері не було ні разу. Ні разу за весь місяць, поки баба лежала.
Ірина, яка молодша за мене на два роки, взагалі виросла з переконанням, що мати — це листівка на Восьме березня раз на кілька років, підписана чужим почерком, бо мати навіть не завжди сама писала.
І от вона стоїть у мене в майстерні, під тим самим дощем, і каже — виселяють.
— А Ірина знає? — спитав я.
— Іра зі мною не розмовляє, — відповіла мати. — Ти ж бачиш, я більше ні до кого звернутися не можу.
Ось тут я мушу пояснити, чому взагалі зупинився і не сказав їй одразу "йди". Женя, мій напарник, який знав всю цю історію, бо ми з ним разом ще з училища наЖулянах, стояв за верстатом і мовчки крутив головою — не заважай, мовляв, сам вирішуй. А я дивився на матір і бачив не образу, а щось інше: старість, яка справді нікуди не дінеться, навіть якщо вона заслужена.
Мати простягнула мені папку — стару, картонну, зав'язану тасьмою, з якої стирчали куточки якихось довідок.
— Це документи на квартиру. Я подумала… може, ти зможеш поговорити з юристом. У тебе ж є знайомі.
Я не мав знайомих юристів. Але в мене був клієнт, Максим Олегович, який ремонтував у мене свій "Фольксваген Тігуан" щопівроку і працював адвокатом на Печерську. Я подзвонив йому того ж вечора, сидячи на кухні у своїй квартирі на Позняках, поки дружина Настя мила посуд і слухала кожне слово.
— Шанси малі, — сказав Максим Олегович через два дні, переглянувши папку. — Заповіт складений при свідках, нотаріально завірений, донька Віктора все зробила правильно. Максимум, на що можна розраховувати — оскаржити частку як утриманка, якщо доведете, що вона фактично проживала і велося спільне господарство мінімум п'ять років. У вас є докази?
Доказів не було. Мати навіть прописку в тій квартирі втратила ще у дві тисячі чотирнадцятому, коли посварилася з Віктором і на півроку виїжджала до сестри в Бровари.
Настя того вечора сказала мені прямо, витираючи руки об фартух із малюнком соняшників, який їй подарувала на день народження її власна мама — та, що онука забирала з садочка щоп'ятниці і возила на дачу в Ворзель усе літо:
— Тарасе, я не буду тобі вказувати. Але подумай, що ти хочеш собі довести. Що ти кращий за неї? Це вже і так правда.
Я не спав тієї ночі. Не тому, що жалів матір — жалю справді не було, я перевіряв себе кілька разів і не знаходив нічого, крім якогось холодного цікавства: що буде далі. А не спав тому, що згадав одну річ, яку намагався забути дев'ятнадцять років.
Коли мені було двадцять три, я вперше відкрив свою майстерню — маленьку, на два підйомники, в орендованому боксі на Виноградарі. Грошей не вистачало на компресор, і я, соромлячись, зателефонував матері. Вона тоді вже жила з Віктором заможно, у них була дача під Бучею і машина "Шкода Октавіа". Я попросив тридцять тисяч гривень у борг.
Вона сказала: "Тарасику, зараз не найкращий час, у Віктора проблеми на роботі". Я пізніше дізнався від тітки, що якраз того місяця вони з Віктором їздили відпочивати до Буковеля.
Отож я знав відповідь ще до того, як мати прийшла в майстерню того листопадового дня. Але дав собі три доби подумати — не заради неї, а заради себе, щоб потім не мучитися питанням "а що, якби".
На третій день я подзвонив Ірині. Вона довго не брала слухавку, а коли взяла, перше, що сказала:
— Якщо ти дзвониш проситиме мене щось для неї зробити — не треба.
— Я не прошу, — сказав я. — Хочу розповісти, що вирішив.
Іра мовчала майже хвилину. Потім сказала тихо, майже пошепки:
— Розповідай.
Я поїхав до матері на Троєщину в суботу, коли їй лишалося чотири дні до виселення. Двір той самий, тільки дитячий майданчик знесли, а на його місці стоянка з шлагбаумом. Мати відчинила двері у тому ж пальті кольору болота — видно, іншого теплого не мала.
Квартира вже наполовину стояла в коробках. На столі лежала та сама папка з тасьмою.
— Ти прийшов допомогти? — спитала вона, і в голосі було щось схоже на надію, від якої мені стало ніяково за неї, а не за себе.
— Я прийшов сказати, що не буду позиватися разом з тобою і не дам грошей на адвоката, — сказав я. — Максим Олегович і так порахував: шансів немає, а витратити можна тисяч сто на пусте.
Вона сіла на табуретку — ту саму, здається, шатку, ще з тих часів, коли я в цій квартирі жив дитиною.
— То що мені робити? У мене пенсія чотири тисячі двісті. Куди я піду?
Ось тут я поклав на стіл конверт. Не гроші — той конверт я привіз навмисно порожнім, щоб вона спочатку подумала гірше. Всередині лежала одна сторінка — роздрук оголошення з "OLX Нерухомість".
— Це кімната в комуналці на Троєщині, чотирнадцять квадратних метрів, п'ять хвилин пішки звідси. Три тисячі шістсот на місяць. Я подзвонив хазяїну вчора, він готовий здати з першого числа.
— І все? — вона подивилася на мене так, ніби чекала на інше.
— Я сплачу перші три місяці, дев'ять тисяч вісімсот гривень усього, — сказав я. — Це моя межа. Далі — соціальна допомога, субсидія, я допоможу оформити папери в собесі, знаю, як це робиться. Але я не буду брати кредит на адвоката заради квартири, яку ти сама віддала чужій людині двадцять років тому.
Вона заплакала — не картинно, а якось буденно, витираючи обличчя рукавом пальта, і в цю мить я нарешті побачив не жінку, яка мене колись покинула, а просто стареньку в холодній квартирі з коробками замість меблів. Але це розуміння нічого не змінило в тому, що я вирішив.
— А Ірина? — спитала вона. — Вона теж… нічого?
— Ірина сказала, що готова один раз відвезти тебе на нову адресу машиною чоловіка. Один раз. Далі — теж нічого.
За два тижні я приїхав на Троєщину ще раз — забрати останню коробку матері й завезти її разом із Настею до тієї кімнати на другому поверсі старої п'ятиповерхівки. Пахло в під'їзді котами і вареною картоплею з сусідньої квартири, десь на третьому поверсі бубонів телевізор — новини про курс долара. Ірина приїхала окремо, на "Шкоді" свого чоловіка, привезла матері стареньку мікрохвильовку — не нову, зі своєї квартири, "бо в мене все одно друга стоїть".
Донька Віктора, та, що виграла суд, за тиждень продала квартиру на Троєщині якійсь молодій парі за два мільйони сто тисяч гривень. Я про це дізнався випадково, від сусідки, з якою мати досі перетиналася в магазині.
Мати живе в тій кімнаті й досі. Раз на місяць я привожу їй продукти — не тому що мушу, а тому що так вирішив сам, і зупинюся, коли захочу зупинитися. Ми не обіймаємось при зустрічі. Вона питає про роботу, я питаю про здоров'я, і на цьому розмова зазвичай закінчується.
Минулого тижня вона спитала, чи не міг би я дати їй у борг на нову куртку — зима йде, а стара вже не гріє. Я купив куртку сам, в магазині біля майстерні, і привіз їй — без слова про борг.
