Тварини та люди: чому розмовляти з домашніми улюбленцями — це абсолютно нормально?
Усі щасливі власники домашніх тварин — чи то граційних котів, відданих собак, метушливих хом’яків чи навіть незворушних рибок — давно звикли вести бесіди зі своїми улюбленцями. Попри відсутність спільного лінгвістичного коду, кожен господар у глибині душі сподівається (а часто й твердо впевнений), що його розуміють. Якщо зі сторони це іноді здається дивним, то сучасна наука поспішає нас заспокоїти: згідно з дослідженнями антропозоологів, така поведінка є абсолютно природним і здоровим проявом людської психіки.
Чому ми вважаємо їх співрозмовниками?
Люди, які запрошують у свій дім тварин, у переважній більшості щиро їх люблять. Вихованці швидко перестають бути просто «тваринами» і стають повноправними членами родини. Ми вітаємося з ними, переступаючи поріг дому після роботи, просимо вибачення, якщо потрібно терміново вибігти в магазин, і ведемо довгі монологи про те, як минув наш день. Ми називаємо їх «хорошими хлопчиками» та «гарними дівчатками», балуємо, виховуємо та пестимо.
Для тих, хто ще не пізнав щастя ранкового топоту лапок і не усвідомив істину, що «без кота і життя не те», подібні діалоги можуть виглядати безглуздо. Проте Хел Херцог, антропозоолог і професор психології Університету Західної Кароліни, стверджує, що в цьому немає нічого поганого.
В інтерв’ю для видання The Atlantic професор пояснив, що корінь цього явища криється в нашій глибокій схильності до антропоморфізму. Простіше кажучи, ми інстинктивно приписуємо людський образ мислення, почуття та мотиви іншим істотам і навіть неживим предметам.
«Ми лаємося з телевізором, злимося на кути ліжок і тумбочок, об які вдаряємося, кажемо мікрохвильовці чи плиті, що йдемо до неї, коли пищить таймер», — зазначає Херцог.
Якщо ми схильні одухотворювати навіть техніку, то жива істота, яка бігає, стрибає, спить у нашому ліжку та явно реагує на наш голос, моментально стає для нас повноцінним соціальним партнером.
Інстинкти та «внутрішній батько»
Сприйняття домашніх тварин як «маленьких членів родини» логічно призводить до того, що ми спілкуємося з ними як із родичами. Але, як показують дослідження, наш стиль спілкування з тваринами має суттєві відмінності від комунікації з іншими дорослими людьми.
Психологічно наша поведінка стосовно улюбленців дуже нагадує спілкування з немовлятами. Цьому сприяють морфологічні особливості тварин: великі круглі очі та м’які риси обличчя пробуджують у нас «внутрішнього батька». Як наслідок, ми неусвідомлено змінюємо свою мову:
-
Використовуємо прості та короткі речення.
-
Уникаємо складних відкритих запитань.
-
Підвищуємо тональність голосу.
Схильність до такого антропоморфізму — це вроджений інстинкт, хоча його сила індивідуальна для кожного. Існує два ключові фактори, які посилюють нашу потребу в спілкуванні з тваринами:
-
Потреба у близькості: чим більш самотньою є людина, тим сильніша її потреба в істоті, з якою можна вступити в емоційний контакт.
-
Відчуття безпеки: тварини дарують нам безумовне прийняття. Ми наділяємо їх найкращими людськими якостями, але при цьому вони позбавлені людських недоліків (таких як зрада, осуд чи критика), що створює зону максимального психологічного комфорту.