Мене звуть Олена. Мені шістдесят вісім, і останні одинадцять місяців я провела в Чернігівській виправній колонії. Не питайте, за що, — я й сама досі не до кінця розумію, як усе так обернулося. Чоловік помер шість років тому, донька в Польщі на заробітках, а я лишилася сама з городом, хатою і боргами, яких не брала. Але то вже інша історія, і не про неї зараз.
Тут, у колонії, мені дали найлегшу роботу — прати речі. Не через жалість, а тому що руки вже не ті: артрит, вузли на пальцях, і після двох годин на морозі вони просто перестають згинатися. Щоранку о шостій я виходжу в господарський двір, наливаю в довгий пластиковий таз води з колонки і перу. Простирадла, наволочки, роби — все, що приносять. Мило тут сіре, як цемент, і пахне воно так само, але я звикла. Я взагалі, знаєте, звикла до багато чого. До того, що за двадцять років сімейного життя я жодного разу не чула від чоловіка «дякую». До того, що донька дзвонить раз на місяць і каже: «Мамо, ти тільки не хвилюйся». До того, що якщо тобі за шістдесят і ти в колонії, то тебе ніхто не питає, чого ти хочеш.
Мешканок у моєму блоці двадцять сім. Більшість — молоді, років до сорока, з такими очима, що здається, вони вже все бачили двічі. Зі мною поводяться спокійно, хтось навіть каже: «Бабо Олен, дайте я вам води донесу». Але є одна. Звуть її Дарина, і вона тут тримає всіх. Не тому, що сильна фізично, а тому, що вміє знайти в людині таку точку, після якої та більше не підводить очей. Дарина відсиджує восьмий рік із десяти, і кажуть, що коли її перевели з Харківської колонії, вона за три дні зламала двох. Носом. Не кулаком — просто вдарила обличчям об бетонну стіну, коли ті не так подивилися.
За ці одинадцять місяців я про неї дізналася чимало — не одразу, а по крихтах, як усе тут дізнаються. Хтось прохопився в черзі за пайкою, хтось згадав у камері, коли не спалося. Так я почула, що вона з-під Ніжина, що мати в неї доярка була, а батько прикладається до пляшки. А один раз, коли Дарина спала на верхній койці і думала, що всі теж сплять, вона щось шепотіла уві сні — і серед незрозумілих слів я розібрала «Ніжин» і «мамо».
А в четвер, десь опівдні, Дарина підійшла до мене, коли я терла комірець чоловічої сорочки. В руках у неї був мішок — з тих, у яких тут носять брудне. Вона кинула його біля таза. Прямо на мокру землю, мені під ноги.
— Допереш і моє, — сказала вона без привітання.
Я не підвела голову. Просто глянула на мішок: зверху стирчав рукав чорної футболки з білим кантом.
— Вибач, — кажу, — я сьогодні ледве зі своїм встигаю. Наглядачка ще два вузли принесла. Тож сама якось.
І от у цю секунду стало тихо так, як буває тільки тут, у колонії, — не порожньо, а туго, наче повітря загусло. Я знала, що відбувається за спиною, ще до того, як Дарина схопила мене за волосся. Чоловік казав, що я як кішка, яка чує землетрус за пів години. Так от — я встигла набрати повітря.
А далі було ось що. Вона вхопила мене за потилицю — пальці в неї короткі, але міцні, як залізні прути — і занурила моє обличчя в таз. Вода була тепла, мильна, і зверху плавало щось, схоже на розмоклий шматок газети. Я не боролася. Це найсмішніше, але в той момент я думала тільки одне: «Не ковтай, не ковтай, Олено, бо потім будеш кашляти пів дня».
Вона тримала мене секунд десять. Чи двадцять. Потім смикнула вгору — і я побачила небо. Сіре, з однією тонкою смужкою сонця десь над дахом котельні. З мого волосся стікала вода, просто за комір, а мені чомусь стало смішно. Я навіть посміхнулася. Не зухвало, ні. Просто згадала, як колись, сорок років тому, я отак само ледь не захлинулася в Десні, коли ми з подругами пішли купатися перед іспитом. Нас тоді врятував чоловік із сусіднього човна. А тут нікого не було. Лише двадцять п’ять жінок, які дивилися на підлогу.
Дарина опустилася навпочіпки поруч зі мною. Я стояла на колінах, вода стікала з обличчя, і я бачила її кросівки. Праворуч на них було щось намальоване кульковою ручкою. Літера «К». І всі знали, що то означає.
— Ще раз рота розкриєш, — сказала вона, — і я тебе втоплю. Тут не Десна. Тут тебе і шукати ніхто не буде.
І оце «не Десна» — воно мене вбило. Я підвела голову. Знаєте, що я зробила? Я не кричала. Не кликала наглядачку, хоча та стояла за огорожею, кроків за сорок, і вдавала, що дивиться в інший бік. Я просто витерла обличчя рукавом і кажу:
— Знаєш, Дарино, а я ж тебе пам’ятаю.
Вона аж нахилилася ближче. Мовляв, що ти там можеш пам’ятати, стара.
— Ти з-під Ніжина, — кажу. — В тебе мати дояркою в колгоспі працювала. А батько п’є. Ти сама мені це не казала, але тут стіни тонкі, а язики довгі, і за одинадцять місяців чого тільки не почуєш. А ще ти вночі кличеш маму. Уві сні. Думаєш, ніхто не чує, а я на третій койці не сплю через ці кістки прокляті.
От тут вона і зблідла. Ні, чесно. Зблідла — це не те слово. В неї обличчя стало як у курей, коли їх піднімають із сідала зранку. Вона просто дивилася на мене, і вперше за всі ці місяці її рот відкрився, але нічого не вийшло.
— Що ти верзеш? — вичавила вона.
А я дістала з кишені халата оце. Воно і зараз у мене з собою, я його забрала, коли виходила. Маленький металевий брелок. Метелик. Жовтий, з одного боку фарба злізла, а антена відірвана наполовину.
— Знайшла в куртці, яку ти принесла на прання місяць тому, — кажу. — В підкладці застряг. Хотіла повернути одразу, та ти саме зламала Інну за той чай, і я побоялась підходити. Так і носила в кишені відтоді.
Дарина стояла. Тільки що мене в таз занурювала, а тут стоїть, і я бачу, як у неї смикається жилка на шиї.
— То й що? — каже вона. — Брелок і брелок. Хіба то щось значить?
— Значить, — відповідаю. — Ти ж не тому ходиш тут королевою, що сильна. Ти тому ходиш, що всі думають, ніби в тебе нічого людського не лишилося. А воно лишилося. Я бачила, як ти цього метелика в долоні тримаєш, коли думаєш, що ніхто не дивиться. Я з третьої койки все бачу.
Тиша. І тоді сталось те, від чого навіть наглядачка підійшла ближче. Дарина сіла. Прямо на мокру землю. Отак, у цих своїх штанях, сіла поруч із тазом, у якому щойно топила мене.
— Віддай, — сказала вона тихо. Не наказала, не крикнула. Тихо сказала, наче видихнула.
А я їй кажу:
— Віддам. Але спочатку ти визбираєш оце. — Кивнула на її мішок, який вона мені кинула. — І сама переш. А потім підеш до Інни і попросиш вибачення за той чай. Тоді віддам.
Вона дивилася на мене. І всі дивилися. А тоді Дарина встала, мовчки взяла свій мішок, віднесла до сусіднього таза і почала наливати воду. Руки в неї тремтіли. Але вона прала. Сорок хвилин прала свої речі. Вперше за вісім років.
А коли закінчила — підійшла до мене. Я сиділа на лавці і викручувала сорочку. Вона поклала переді мною мокрий жмут своїх речей і каже, тихо так:
— Ходімо.
І ми пішли до Інни. І Дарина вибачилася. Не красномовно, ні. Сказала: «Я була неправа, що вдарила тебе через чай». Дві фрази. Але всі чули. А потім я повернула їй метелика. І знаєте, що вона зробила? Сховала його в кишеню. Не в шафку, не в матрац. Притиснула до себе і сховала.
Мене звільнили через два тижні. За станом здоров’я, так написали в документах. Коли я виходила через браму, Дарина стояла біля вікна і дивилася. Я не махала. Просто йшла, і в руках у мене був мій старий картатий баул, перетягнутий мотузкою.
Вдома я відкрила хату, налила собі води з криниці, сіла на ґанок. Курка чужа зайшла на подвір’я — мабуть, сусідська. Я не проганяла. Сиділа і думала, що от зараз би набрати доньку. Потім подивилася на телефон — а там мертва зона, як і була всі ці роки. Тож я пішла городами, перелізла через паркан і постукала сусідці. Попросила подзвонити. Вона дала, не питаючи.
Донька відповіла після третього гудка.
— Мамо? Ти вже вдома?
— Вже, — кажу. — Приїду якось. А ти не бери відпустку, не треба.
Я не сказала їй ні про Дарину, ні про таз, ні про метелика. Бо є речі, які лишаються в колонії. І не тому, що вони ганебні чи страшні. А тому, що вони твої.
Наступного ранку я знайшла в шухляді старий записник, де ще з тих трьох років на автобусній зупинці в Ніжині лишилися чиїсь номери й адреси — сусідки, продавщиці з молочного, ще якісь. Погортала, знайшла олівцем підписане: "Галина, доярка, вул. Шкільна". Поклала записник у сумку разом із метеликом і пішла на зупинку.
Автобус до Ніжина мав прийти о сьомій сорок дві. Я купила квиток у водія, сіла біля вікна. За вікном був травень, і вздовж дороги цвіли жовті кульбаби — такі ж жовті, як той брелок у мене в кишені.
На вулиці Шкільній двері мені відчинила літня жінка в застираному фартуху. Подивилась на мене, потім на метелика в моїй долоні — і сіла просто на поріг, як недавно сідала на мокру землю її дочка.
А метелика я їй лишила. Хай сама вирішує, що з ним робити далі.
