Вони подзвонили мені у вівторок, рівно о дев’ятій ранку. Я саме наливав собі каву — міцну, без цукру, як завжди останні п’ятнадцять років. Телефон завібрував на столі, і я побачив на екрані «Син». Гуділо хвилин зо два, поки я дивився на це слово, не поспішаючи брати.
— Тату, нам треба поговорити, — голос у нього був стурбований, але не щирий. Я чув цю інтонацію, коли він ще випрошував у мене гроші на свій перший мотоцикл.
— Кажи.
— Ми тут радились із Ларисою… загалом, приїдь у суботу. Поговоримо про будинок.
Я відпив кави. На дні чашки вже осіла гуща, і смак був гірким, як сама розмова. За одинадцять років, що минули від смерті Оксани, мій син Роман і його дружина Лариса згадували про мене лише тоді, коли їм було щось потрібно. Три дзвінки за весь минулий рік: на Різдво, на Великдень і у вересні, коли вони позичали чотири тисячі гривень «до зарплати». Позичили. І досі не віддали, хоч я й не нагадував.
Вони жили у Львові, на Сихові, у двокімнатній квартирі, яку ми з Оксаною купили їм на весілля. Я ж залишився у своєму будинку в Пустомитах, за тринадцять кілометрів від міста. Невеликий цегляний будинок на шість соток, який ми з Оксаною будували дванадцять років. Вона сама обирала кахлі для кухні — кремові, з дрібним візерунком. Ось уже одинадцять років я мию їх щосуботи, хоч половина вже пожовкла від води.
У суботу Роман приїхав сам, без Лариси. Це вже було дивно: зазвичай вона йому рота затикає, коли йдеться про батьківські справи. Син вийшов з машини — чорний «Renault Duster», який вони недавно придбали, — у спортивному костюмі, наче приїхав на пікнік, а не на розмову про спадок.
Я поставив чайник. Дістав із шафки коробку львівських цукерок, які Роман любив у дитинстві. Він до них не доторкнувся.
— Тату, ми тут подумали… тобі ж скоро сімдесят п’ять. У будинку самому важко. Може, переїдеш до нас? А будинок продамо.
Я сів навпроти нього. За вікном впав перший сніг — рідкі, невагомі сніжинки сідали на голі гілки старої вишні, яку колись посадила Оксана. Вона завжди казала, що вишня приносить у двір щастя. Дерево й досі родить дрібні кислі ягоди, які я віддаю сусідці, бо сам варити варення вже не маю бажання.
— Куди переїхати? — перепитав я, хоч усе зрозумів одразу. — У вашу двокімнатну?
— Ну, ми б домовились. Розширились. Лариса каже, можна обміняти нашу квартиру з доплатою…
— З доплатою з продажу мого будинку.
Роман замовк. Узяв із вази яблуко, повертів у руках, поклав назад. На столі між нами лежав мій старенький Nokia, яким я користуюся вже сім років. Кнопки стерлися, але мені й не треба іншого.
— Тату, ну не ясно ж? Ти один. А будинок тобі навіщо?
Я думав про те, як минулої зими впав на льоду біля хвіртки і зламав два ребра. Лежав у снігу хвилин п’ятнадцять, поки сусідів пес, вівчарка на ім’я Сірко, не здійняв гавкіт. Саме Сірко мене і знайшов, а не син, якому я тоді зателефонував просто так, щоб почути голос. Роман відповів, що зайнятий — вони саме їхали на вихідні в Карпати.
— Будинок мені навіщо? Тут кожна дошка — з моїх рук. Ось ця кухня — Оксана обирала кахлі. Вишня біля воріт — вона її посадила. Якість моєї старості для тебе — це моя самотність, яку можна продати?
Роман почервонів, шия у нього завжди червоніла першою, ще з дитинства, коли він брехав про оцінки в щоденнику.
— Тату, не треба так. Я не про самотність. Я про… — він видихнув і нарешті поставив чашку, яку крутив у руках останні п’ять хвилин. — Я винен людям сто двадцять тисяч. Взяв у кредит на СТО, думав відкрити свою точку по ремонту підвісок. Не пішло. Банк уже дзвонить, погрожують судом і арештом рахунку. Лариса сказала, якщо я приїду з нею, вона зірветься і почне кричати при тобі. Тому я сам.
Я поставив чашку на стіл так різко, що ложка дзенькнула об блюдце.
— Сто двадцять тисяч.
— Так.
— І ти хотів, щоб я переїхав до вас, а будинок продали, і на ту різницю ти закрив борг.
— Не тільки борг. Ще й квартиру розширити хотіли, для дитини…
— Якої дитини?
Роман опустив очі в стіл.
— Лариса вагітна. Три місяці.
Я довго дивився на нього. За вікном сніг густішав, лягав уже не окремими сніжинками, а суцільним білим шаром на гілках вишні. Онук чи онучка. Перша новина за одинадцять років, від якої в грудях щось стиснулось не з болю, а з дивного, майже забутого тепла.
— Чому ти одразу не сказав?
— Боявся, що ти подумаєш, ніби я граю на цьому. Що прошу через дитину, щоб ти швидше погодився.
— А ти не граєш?
— Ні. — Він підняв очі, і вперше за весь вечір я побачив у них не розрахунок, а щось схоже на страх. — Тату, я не вмію просити. Ти сам мене таким виховав — мовчати і терпіти. Я три місяці збирався зателефонувати, а зміг тільки в п’ятницю.
Я встав, підійшов до вікна. Вишня стояла вся в снігу, чорні гілки проступали крізь білий пух, як лінії на старому кресленні. Дванадцять років ми з Оксаною клали цю цеглу, рахували кожну гривню, щоб дотягнути до наступного етапу будівництва. Продати будинок за одну розмову на кухні здавалося таким самим неможливим, як і забути, як пахла фарба, якою ми фарбували раму на веранді того першого літа.
Але були й цифри, від яких нікуди не подітись: сто двадцять тисяч боргу, дитина, яка народиться навесні, і Роман, що сидів за моїм столом, уперше за одинадцять років не прохаючи, а зізнаючись.
— Будинок я не продам, — сказав я, не обертаючись. — Це не обговорюється. Тут я і помру, коли настане час, у своєму ліжку, під своєю вишнею.
Я почув, як за спиною важко видихнув Роман — так, ніби чекав саме цього і водночас боявся почути.
— Але сорок тисяч, які в мене лежать на депозиті ще з продажу гаража, я тобі дам. Не на СТО, не на розширення. На банк, щоб закрити прострочку і домовитись про нормальний графік. І це буде не подарунок, а позика. З розпискою. І кожні три місяці ти будеш приїжджати сюди — не по гроші, а просто так. З Ларисою. А потім і з дитиною.
Я обернувся. Роман сидів, затиснувши долоні між колінами, і на мить став схожим не на дорослого чоловіка з боргами й «Renault Duster» на подвір’ї, а на того хлопчика, який колись боявся зізнатись, що розбив мій мотоцикл біля паркану.
— Тату, я… — голос у нього зірвався. — Дякую.
— Не дякуй. Просто привези мені онука. Живого, здорового, і щоб знав, хто клав цю цеглу.
Він кивнув, і цього разу я повірив — не тому, що слова були правильні, а тому, що вперше за багато років він не поспішав встати з-за столу і поїхати.
Ми пили чай удвох, поки за вікном сутеніло і сніг засипав слід від його машини на під'їзній доріжці. Коробка цукерок так і стояла між нами непочата — але тепер це вже не мало значення.
