До відправлення поїзда лишалося хвилин десять, не більше. Андрій стояв біля табло і вкотре набирав номер Соломії. Табло підморгувало: Львів — Одеса, платформа п’ята, відправлення о восьмій сорок дві. Телефон у неї, судячи з гудків, лежав на дні сумки, і діставати його вона не збиралася.
— Ну от, почалося, — буркнув він сам собі.
Мав би вже звикнути. Соломія завжди так: спершу біжить, потім стоїть і дивиться на те, чого ніхто не помічає. Але сьогодні це дратувало як ніколи. Бо квитки лежали в нього в нагрудній кишені — два купейних до Одеси, вісімсот шістдесят за кожен. Він їх купив ще місяць тому, коли тато вперше погодився дати йому десять днів відпустки за власний рахунок, і тепер уся їхня поїздка залежала від того, як швидко Соломія пройде повз ті чортові клумби біля входу.
Сквер перед вокзалом, початок серпня. Ранок був такий, що аж шкіра раділа: ще не спекотно, але вже видно, що вдень накриє тридцять п’ять. Тротуар вимитий нічним дощем, на лавках — нікого, лише дві студентки з кав’ярні на розі допивали еспресо. І біля металевої огорожі, просто на витоптаній траві, сиділи двоє кошенят. Чорних, як вугілля.
Вони саме борюкалися. Одне наскакувало на друге, падало на спину, тягнуло лапами в повітрі. Друге робило вигляд, що йому все байдуже, але хвіст сіпався, і вуха стирчали в різні боки. Гра була така серйозна, ніби від неї щось залежало. Може, й залежало: їм уже ніхто не носив їсти. Мама-кішка перестала приходити ще минулого тижня. Вони вже пробували їсти біля смітника на північному виході, але там сидів старий рудий кіт і не підпускав ближче, ніж на три кроки. Тож тепер вони чергували біля скверу: тут хоча б пахло булками з кіоску і люди не такі сердиті.
Андрій побачив Соломію здалеку. Вона вийшла з маршрутки, поправила лямку наплічника і вже мала б прямувати до входу. Але ні. Зупинилася біля кошенят, як укопана. Стояла і дивилася. Андрій глянув на годинник. Вісім тридцять одна.
— Соломіє! — гукнув він. — Не чіпай їх, чуєш! Ми ж запізнимося!
Вона навіть голови не повернула. Зате кошенята повернули свої маленькі мордочки, і на секунду йому здалося, що вони дивляться прямо на нього. Круглі золоті очі, завеликі для таких крихітних голів. Йому стало якось не по собі.
— Ну що ти в них побачила? — Він підхопив з лави її сумку й побіг наздоганяти. — Нас поїзд не чекатиме. Ти ж знаєш, що такі котята — то до біди. Чорні. Вони тобі всю поїздку зіпсують.
Соломія присіла навпочіпки. Простягнула долоню — не одразу, а так, як це роблять, коли хочуть, щоб ти сам підійшов. Спершу одне кошеня, трохи кульгаючи на задню лапу, зробило крок. Потім друге. Обнюхали пальці, чхнули по черзі. А потім перше вперлося лапами в її коліно і спробувало видряпатися.
Андрій стояв поруч із двома наплічниками — своїм і її, — і відчував, що програв. Не стільки їй, скільки цим двом. Бо коли Соломія щось надумала, сперечатися марно. Вона підняла кошенят, притиснула до грудей, і ті одразу завели моторчики. Обос. Напевно, вони й не сподівалися вже, що хтось їх візьме.
— Ти що, не знаєш?.. — почав він і осікся.
— Чого я маю знати? — Соломія нарешті подивилася на нього, і в її очах не було ні збентеження, ні докору. Лише звична впевненість, від якої в нього завжди ставало тепло під ребрами, хоч як він сердився.
— Забобони. Чорна кішка — до неприємностей. Тим більше двоє одразу.
— Андрію, — вона засміялася, — або ми зараз їдемо з кошенятами, або я лишаюся тут із ними. Вибирай.
— Куди ми з ними поїдемо? У нас відпустка, квитки, батьки твої нас зустрічають…
— Довеземо до моєї сестри. Вона вже місяць шукає кота. Два — ще краще, буде з ким гратися. Я їй зараз подзвоню.
І подзвонила. Просто при ньому, тримаючи одного кота під пахвою, а другого — на грудях. Сестра взяла слухавку з першого гудка і за п’ятнадцять секунд сказала: «Вези».
До відправлення лишалося сім хвилин. Вони бігли через вокзал: Андрій із двома наплічниками, Соломія з двома кошенятами, що позасовували морди їй під лікті й навіть не пискнули. Провідниця в п’ятому вагоні — дебела тітка з веселим голосом — примружилась:
— А це що? Два квитки на дві живі душі, а їдете четверо?
— Ми доплатимо, — випалив Андрій.
— Та не треба, — махнула вона. — Сідайте. Лише щоб не по вагону швендяли. І дивіться мені, якщо знайду хоч одне чорне волоссячко на полицях — будете мити вагон до Одеси.
Андрій усміхнувся. Уперше за ранок.
Поїзд рушив. За вікном поплив львівський перон, потім краєчок скверу — з лавами, кіоском і витоптаною травою, де ще пів години тому борюкалися два чорні клубки. Кошенята лежали в Соломії на колінах і дрімали. Вона гладила їх по черзі — вказівним пальцем між вухами. Однаково, без жодної різниці, хто перший, хто другий.
Десь після Жмеринки Андрій дістав телефон і відкрив банківський застосунок. Зайшов у розділ «перекази», ввів номер. Десять тисяч гривень — рівно стільки, скільки вони відкладали на курс дайвінгу у жовтні. Соломія підвела брову, ще не розуміючи.
— Це що?
— Ну, ти ж забрала обох, — знизав він плечима, ніби йшлося про дрібницю. — А їм знадобиться свій бюджет.
Він натиснув «підтвердити». Банк прислав код, він ввів його і показав їй екран: «Переказ виконано. 10 000 грн — на користь Марії».
— Ти збожеволів, — тихо сказала Соломія, але в її голосі вже не було ранкової рішучості. Було щось інше, м’яке, як оці животи кошенят у неї на руках.
— Ні, — відповів Андрій. — Це на корм, на перші щеплення і на те, щоб твоя сестра не просила грошей у мами. Адже коли дві душі отак вибирають тебе на вокзалі — це не до біди.
Він вимкнув телефон і вперше за ранок випростав ноги. А тоді поглянув на табло над дверима купе: Одеса, прибуття о сімнадцятій п’ятнадцять. Час став м’яким, розтягнутим, як тінь від вагона на пероні.
Біля Одеси прокинулося перше кошеня. Потягнулося, випустило кігті, вп’ялося Соломії в джинси. Його брат позіхнув, і на секунду здалося, що в усій поїздці немає нічого важливішого за цю маленьку рожеву пащу. Андрій дивився на них і раптом подумав: якою б не була та дорога, якою вони думали їхати, — сьогодні все пішло інакше. Він не знав, що скажуть Соломії батьки. Не знав, чи легко буде сестрі з двома котами в двокімнатній квартирі. Але знав одне: коли вони повернуться до Львова, він уже не скаже «не чіпай». Він скаже: «Бери». Бо їх двоє, і вони тепер є.
