Я живу через дорогу. Вікна моєї кухні виходять просто на їхній двір, і коли я мию посуд, то бачу все. Не те щоб я підглядала — просто так виходить. Сорок років я дивилася, як Ольга Дмитрівна виходить на ґанок рівно о сьомій ранку, поправляє хустку, дивиться на небо і йде до колонки. Сорок років та сама картина, як годинник. І жодного разу я не побачила, щоб вона зайшла в дім з легкою спиною.
Вона жила з Віктором Павловичем. Теж добрий сусід, нічого не скажу. Не пив, не бив. Але було в ньому щось таке… ніби він не з людьми, а з меблями. Ольга Дмитрівна біля нього стала прозорою. Опівдні влітку, коли вона поралася на городі, він міг вийти на ґанок і стояти, поки вона не почує, що він стоїть. І вона кидала сапу і йшла в хату — розігрівати обід. Жодного разу він не гукнув її на ім'я. Просто стояв.
Тепер її немає.
Я прийшла на другий день після похорону. Не до неї — до своєї сестри, яка живе на сусідній вулиці. Ішла повз їхній двір і зупинилась. Дивно: на паркані вже висіло оголошення. «Продається. 970 тисяч гривень. Торг». Це син, Андрій, повісив — я бачила, як він учора прибивав папірець до стовпа. Напевно, ще на поминках вирішив. Дім батьків стоїть дешево, бо Полтава не Київ, а проте попит є. Молоді шукають старе цегляне, щоб потім «зробити для себе».
Я постояла, подивилася на папірець. У вікні веранди блимнуло світло — хоч у хаті нікого не було. Мабуть, холодильник вимкнули, і лампочка згасла в останній раз. Я пішла далі, а сама думала: сорок років — і ціна одна. Дев'ятсот сімдесят. Чи то багато, чи то мало.
Віктор Павлович помер у лютому, за тиждень до свого сімдесят першого дня народження. Стояв у гаражі, щось там крутив із дрилем, а воно як хапнуло. І все. Ольга Дмитрівна прибігла до мене телефонувати — їхній мобільний розрядився, а мій був під рукою. Вона набрала швидку і дуже спокійно сказала: «Приїжджайте. Віктор Павлович не дихає». Потім поклала трубку і попросила чаю. Я налила їй, а вона сиділа на моїй кухні, тримала чашку двома руками і дивилася у вікно.
— Замерзла? — спитала я, а вона зовсім не тремтіла. Просто тримала чашку, як тримають поруччя в ліфті, який застряг між поверхами.
— Ні, — каже. — Зараз стане легше, я знаю.
Я тоді подумала, що в неї шок. Але потім побачила, як вона випростала спину. У неї багато років була звичка сидіти трохи згорбившись, ніби чекаючи, що зараз її покличуть і треба буде бігти. А того вечора вона сиділа рівно. І навіть шкарпетки на ногах були не звичні сірі, а якісь сині, з візерунком.
Я не питала. Не моє діло.
А через місяць вона поїхала. Просто взяла невелику сумку, сіла на маршрутку до Одеси і поїхала. Ми з нею не прощалися — зустрілися біля колонки, вона сказала: «До моря їду». Я здивувалася, бо за сорок років вона далі Хорола не була. А вона усміхнулася — так, як не всміхалася ніколи. Ну, гадаю, дай Боже. Хай хоч на старість гляне на воду.
Мені потім сусідка Валя казала, що Ольга Дмитрівна в Одесі жила на вулиці, яка називається, смішно, — Вулиця Радості. Я не перевіряла. Але стало приємно.
На п'ятий чи шостий день після її від'їзду я вийшла вранці на город — і зрозуміла, що щось не так. Тихо. Ні, не в тому сенсі, що всі мовчать, а в тому, що з-за її паркана не чути радіо. Вони там завжди тримали «Сільський ранок» на всю вулицю — Віктор Павлович не терпів тиші в домі. А тепер з города долинало лише цвірінькання горобців. І я подумала: як воно — коли тобі не треба вмикати радіо, щоб не було чути власних думок?
Ольгу Дмитрівну привезли додому в чорному пакеті. Тіло, тобто. Син телефонував сусідам, питав, чи є хто, щоб допомогти з дверима. Я ходила допомагати. Вона лежала на столі, і я бачила, що обличчя в неї не налякане, а якесь… знаєте, як у людини, яка нарешті виспалася. Я стояла збоку, а в кутку на підлозі лежала її пляжна сумка. З неї випав проїзний квиток на одеський трамвай. Сім гривень. Я підняла, поклала на стіл біля іконки. Все-таки не мій він.
Андрій стояв над матір'ю і все повторював: «Вона ж нарешті почала жити. Я тільки вчора з нею говорив, вона сміялася…». Сміялася. Я намагалася пригадати сміх Ольги Дмитрівни. Не змогла. За сорок років вона не сміялася жодного разу так, щоб я це почула. Хіба що всміхалася. Очі в неї були такі, як у собаки, яку забрали з притулку, — вдячні і трохи недовірливі.
Андрій продав дім швидко. Тиждень — і вже покупці. Молода пара, приїхали з Миргорода. Вона — перукар, він — на залізниці. Дивилися на все, як на диво: «Ой, яка груша на подвір'ї!», «Тут можна зробити терасу!». Я їм винесла відро яблук — зі свого дерева, не з їхнього. Стоп, ні, з їхнього, тепер їхнього. Показала їм, де стара шовковиця. Вони всміхалися, а я думала: «Ви не знаєте, що в цій кухні сорок років ніхто не сміявся. Дивіться на неї, вона просить, щоб її відмили від мовчання».
Вони зробили ремонт за два місяці. Знесли стіну між кухнею і верандою. Повісили гірлянду. Поставили на подвір'ї білу альтанку. Я сиджу на лавці і бачу, як у них вечорами горить світло, і чути музику. Якась стара, на касеті, — він її крутить, а вона танцює з віником.
А вчора я йшла повз їхній двір, і молода господиня вибігла до хвіртки.
— Бабо Таню! — гукає. — Дивіться, що я знайшла!
Тримає в руках бляшану коробку з-під льодяників. У ній — старі фотографії, листи, ще щось. Вона розхвилювалася, мовляв, чи не треба віддати родичам.
Я взяла коробку додому, розібрала. Не все, чесно. Сиділа піввечора, роздивлялася. Там, у коробці, був квиток на поїзд «Полтава-Київ». Датований червнем сімдесят п'ятого. Він так і не був використаний. Тримаю його — папір уже жовтий, але герб ще проглядається. Я поклала його назад, закрила коробку. Віднесу хлопцям, нехай вирішують.
Але лежить у мене в пам'яті той квиток, як скалка. Ще сорок з гаком років тому вона вже пробувала. Купила квиток. Не поїхала.
А цього року поїхала. І воно прийняло її, море, як свою. Не забрало, ні. Я знаю, як то кажуть: втопилася, невдаха, тільки-но на волю вибралася. Але я бачу інше. Я бачу, як вона вперше зайшла в воду по плечі — і не озирнулася на берег.
Сьогодні зранку попід їхнім парканом пройшов трактор. Молоді щось роблять біля воріт — може, міняють хвіртку. Я винесла їм холодного квасу, а чоловік каже:
— Тут, кажуть, померла жінка. Але ми не з тих, хто в таке вірить. Дім хороший.
Я нічого не відповіла. Постояла, подивилася, як він розмішує в склянці лід. А потім пішла додому і не ввімкнула радіо. Просто сіла біля вікна і дивилася, як над їхнім дахом кружляє ластів'я.
Треба ще полити помідори. Але колонку чутно — вона все ще рипить так само, як і за неї. Тільки тепер поруч не чути нічиїх кроків.
Хіба що мої власні.
Кава вже давно охолола.
