Я працюю в агентстві нерухомості «Галицька оселя» на Городоцькій, біля самого вокзалу. Сім років уже як я тут. За цей час я бачила людей, які продавали батьківські хати, аби купити дітям житло, бачила, як розпадаються сім'ї через двокімнатну квартиру. Але те, що сталося минулої весни, я не забуду до кінця життя.
Був березень, п'ятниця, надворі мокрий сніг. Я вже збиралась додому, вимкнула комп'ютер, накинула куртку. В двері постукали. Я відчинила — на порозі стояла жінка років шістдесяти. Мокра, з валізою. Валіза була стара, з відірваним коліщатком, тому вона її трохи тягла, нахилившись. Під очима — темні кола. Вона заговорила, але чітко:
— Вибачте, у вас можна зарядити телефон? Він сів, а мені треба викликати таксі. Я приїхала з-за кордону, нікого не знаю.
Я пустила її всередину, дала зарядне. Сама сіла назад за стіл, вдаючи, що перебираю папери. Вона сіла на стілець біля дверей, дістала з кишені стару «розкладачку» і під'єднала. За кілька хвилин почала дзвонити. Я не підслуховувала, але в офісі було тихо, тільки холодильник гудів, тож слова долітали.
— Доню, я вже на вокзалі. Може, одну ніч? У вас же є диван у вітальні.
Пауза.
— Ну, я ж не назавжди. Тільки переночувати, завтра щось знайду.
Знову пауза. Жінка притулила телефон до вуха, вільною долонею м'яла край хустки.
— Я не роблю з себе жертву. Я просто прошу одну ніч. Ти розумієш, що мені немає куди йти?
Голос із трубки був різкий, я чула уривок: «У тебе ж були гроші там, за кордоном». Жінка повільно видихнула, натиснула відбій.
Потім набрала інший номер.
— Сину, привіт. Я у Львові. Ти не міг би мене забрати на пару днів? Ні, я не назавжди. Просто поки не знайду кімнату.
Син відповів, що в них «немає умов», що дружина «не любить змін». Жінка пробувала щось пояснити, потім замовкла. Я бачила, як вона дивилась у темне вікно, де відбивалось її обличчя.
Третій дзвінок — знову дочка, менша. Трубку взяли швидко, але розмова тривала секунд тридцять. Я почула лише одне речення, яке жінка сказала вже після відбою, в порожнечу:
— Це ж квартира, яку я тобі купила.
Вона не плакала. Просто сиділа, тримаючи телефон у долоні, і дивилась на підлогу. Я не знала, що робити. Налила їй чаю з термокружки (у нас в офісі тільки холодна вода з кулера, але в мене був окріп). Вона взяла горнятко, подякувала. Долоні в неї тремтіли, але чай не пролила.
Я викликала їй таксі до хостелу на Підвальній, дала водієві сто гривень і сказала, щоб відвіз. Вона відмовлялась, але я наполягла. Вона пообіцяла повернути. Я не вірила, але вранці вона прийшла і повернула гроші, до копійки.
Наступного дня, у суботу, вона знову прийшла до агентства. Тепер уже просила допомогти знайти найдешевшу кімнату. Я запитала, що сталося, чому вона не поїхала до дітей. Вона не хотіла розповідати, але потім, коли я оформляла бланк, вона сіла навпроти і заговорила. Уривками.
Звали її Галина. Вісімнадцять років вона працювала в Італії — доглядала старих людей. Чоловік помер, коли діти були малими. Вона поїхала, щоб забезпечити їх. За ці роки купила старшій дочці Світлані двокімнатну квартиру на Сихові, синові Сергію — однокімнатну на Левандівці, а меншій дочці Юлії — невелику квартиру в Підзамчому. Всі троє мали дах над головою. Вона не купила собі нічого — «бо завжди було щось важливіше».
Вона повернулась остаточно. З однією валізою, з невеликою сумою на перший час. І з проханням переночувати кілька ночей. Діти відмовили. Світлана сказала, що дітям треба спати, Сергій — що дружина втомилась, а Юля взагалі випалила: «Ти завжди робиш із себе жертву».
Галина розповідала це спокійно, без сліз. Вона пила той самий холодний чай з моєї термокружки і дивилась на стіну, де висів календар з краєвидами Карпат.
Я знайшла їй кімнату на вулиці Зеленій, у старої пані Віри. Кімната була маленька: ліжко, шафа, столик, вікно на дах гаражів. Але коли Галина отримала ключ, вона стиснула його в кулаці так, що кісточки побіліли, і сказала: «Перший ключ, який справді мій».
Вона заплатила за місяць наперед — 2800 гривень. Я випадково бачила, як вона перераховувала гроші: всі купюри по 100 і 200, старі, зім'яті. Вона не помітила, що я дивлюсь.
Минуло кілька місяців. Галина знайшла підробіток: доглядала старшу сусідку, пані Віру, за 2000 гривень на тиждень. Вона прибирала, варила їсти, возила на прогулянки. Я іноді заходила до неї на каву. Вона жила тихо, читала старі газети, слухала радіо. На столі в неї лежав зошит у клітинку, куди вона записувала витрати. Я бачила колонку цифр: «За кімнату — 2800, ліки — 450, хліб — 22, молоко — 35». Окрема сторінка була підписана: «На квартиру». Там стояло: «18 000 грн».
Вона пояснила: «Збираю, щоб зняти окрему квартиру. Не хочу більше бути гостею».
Одного разу, коли я зайшла до неї, біля під'їзду стояв синій «Фольксваген» Сергія. Він вийшов з дому, сів у машину і поїхав. Піднявшись, я побачила, що Галина сиділа на кухні і дивилась у вікно. Вона не плакала. Сказала лише: «Приходив кликати до себе. Каже, що звільнить кабінет. Але я не хочу, щоб заради мене викидали його папери».
Другий раз — прийшла Світлана з дітьми. Я була у сусідній кімнаті, чула, як онука питала: «Бабусю, чому ти не живеш у нас?» Галина відповіла: «Бо в бабусі тепер є свій дім». Діти пішли, а на столі лишився конверт. Я бачила, як Галина відкрила його: всередині були гроші — дві тисячі гривень — і записка: «Мамо, це не виправить тієї ночі. Але я хочу повертати». Вона поклала конверт у шухляду і не торкнулася грошей. Сказала: «Поверну, коли прийде час».
Через пів року після приїзду Галина переїхала в окрему квартиру на Погулянці. Вона підписала договір оренди на рік. Я була присутня при підписанні, бо вона попросила, щоб я подивилась документи. Вона заплатила за перші три місяці наперед — 10 500 гривень. Сума була чітко вписана в договір. Вона акуратно склала папір і поклала в теку. Ввечері я зайшла до неї на новосілля. Вона сама пофарбувала стіни, поставила на підвіконня фотографію дітей, де вони ще малі. «Це щоб пам'ятати», — сказала вона.
А тепер головне. Того ж вечора, коли ми пили чай, до неї прийшли всі троє. Світлана, Сергій і Юля. Вони стояли в дверях, змушені, з пакетами з продуктами. Я сиділа на кухні, не хотіла заважати, але чула розмову.
— Мамо, ми прийшли поговорити, — сказала Світлана.
— Про що? — спокійно спитала Галина.
— Ми хочемо, щоб ти жила з нами. По черзі. Ми все владнаємо.
Галина встала, підійшла до столу, дістала з теки той самий договір оренди. Я бачила її долоню через двері: вона тримала папір перед собою, ніби показувала його.
— Не треба, — сказала вона. — Я більше не ночуватиму на чужих канапах. Ось мій дім. Я підписала угоду на рік. Заплатила 10 500 гривень за перші три місяці. Це мої гроші, які я заробила тут, доглядаючи пані Віру. Я не проситиму вас більше ні про що.
Вона поклала папірець на стіл, а зверху — ключ від квартири. Поруч поставила ще три ключі, які лежали у неї в скриньці, — то були запасні ключі від квартир дітей, які вона колись зберігала. Вона підсунула їх до них.
— Заберіть. Це ваше. А це — моє, — і показала на свій ключ.
Діти мовчали. Юля хотіла щось сказати, але Галина підняла долоню. Вона не кричала, не плакала. Вона просто дивилась на них.
— Я не звинувачую вас. Я просто більше не хочу бути проблемою. Приходьте в гості, якщо хочете. Але я житиму тут. Сама.
Вона розвернулась і пішла до плити, де закипав чайник. Діти постояли трохи, потім взяли ключі і вийшли. Я чула, як за ними зачинились двері.
Я залишилась на кухні. Галина налила дві чашки чаю, одну подала мені. Вона була спокійна. На столі перед нею лежав той договір, і вона розгладжувала його край пальцем, ніби це найдорожчий документ у її житті.
Я вийшла від неї близько десятої вечора. Надворі пахло мокрим снігом. За мною тихо клацнув замок — вона зачинила двері свого дому.
