Оксана поставила останній підпис — ручка дряпнула по цупкому папері, лишивши синій розчерк. За вікном дачі під Києвом сік осінній дощ, скло взялося сірою патьокою. Вона сиділа на краєчку стільця, що його спеціально для цієї розмови притягли з тераси, — незручний, з холодною металевою спинкою.
— Ну от і все, — Софія Вікторівна підчепила аркуш двома пальцями, наче збиралася викинути його в смітник. — Сподіваюся, ти розумієш, що претендувати тобі нема на що. Хоча б істерик не влаштовуй.
Оксана не відповіла. Вона дивилася на Романа. Той сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, і щось гортав у телефоні — не підняв очей, як їй здалося, жодного разу за всю годину.
— Ромо, — сказала вона, і голос вийшов глухіший, ніж вона сподівалася. — Ти навіть не подивишся на мене? Шість років — отак просто?
Роман заблокував екран, поклав телефон на стіл. Очі в нього були не злі і не винні — лише трохи втомлені, як у людини, яку відірвали від важливого дзвінка.
— Оксанко, давай без цих ваших «шість років». Ми справді різні. Ти весь час була не в тій тарілці. Тато з мамою хотіли, щоб із тебе вийшло щось порядне, а ти… — він зробив паузу, ніби добирав слово. — Ти так і лишилася дівчинкою зі спального району. Борщі, базари, якісь знижки в супермаркетах. На прийомах мені доводилося вдавати, що я тебе не знаю.
Валерій Ярославович, що стояв біля каміна, крекнув від задоволення. Поправив запонку на сорочці — як він це робив щоразу, коли дорікав Оксані за «не той» тон розмови.
— От бачиш, — додав він. — Ми тебе підвезли до кращого життя, а ти не змогла. Забирай сумки, машина за воротами.
Оксана підвелася. Взяла з підлоги старий спортивний баул, із яким колись з'явилася в цьому будинку, — темно-синій, із білою липучкою, що давно не тримала.
— Їдь у свій мурашник! — кинула вслід Софія Вікторівна. — Там тобі саме місце. Може, знайдеш там собі рівню.
Двері грюкнули. Дощ ударив в обличчя.
Через півтори години Оксана сиділа на тісній кухні у Львові, на п'ятому поверсі старої кам'яниці. Мама поралася біля плити, підігріваючи вчорашній борщ. Пахло часником і ще чимось рідним, що буває тільки в помешканнях, де рідко відчиняють вікна.
— Виставили, — сказала мама, ставлячи тарілку на стіл. На клейонці вже зібралися маленькі бульбашки від гарячого.
— Виставили, — повторила Оксана. І лише тепер узяла ложку. Борщ за ці півтори години охолов.
Мати вийшла в кімнату і повернулася з бляшаною коробкою з-під печива «Марія». Поставила перед дочкою, витерла руки об фартух.
— Твій батько просив мовчати, поки тобі не стукне тридцять або поки тебе не впре так, що доведеться все починати з нуля. Ти, здається, вперлася.
Оксана звела брови.
— Батько? Ти ж казала — інженер, загинув у аварії, коли мені був рік.
— Загинув, — кивнула мати. Зняла кришку. У коробці лежали папери, перетягнуті аптечною гумкою. — Але не був простим інженером. Твій батько розробляв алгоритми швидкої передачі даних. Коли його розробки почали вимагати за копійки, він зрозумів, що хтось полює. Устиг оформити фонд. Сховав усе, щоб нас не зачепили. Хотів, щоб ти виросла людиною, яка знає ціну праці. А не такою, як твій колишній.
Оксана витягла верхній папір. Візитівка з тисненням і київським номером.
Уранці вона вже сиділа в кабінеті в старому будинку на Подолі. Адвокат Степан Миколайович гортав папери, зрідка знімаючи окуляри, щоб протерти скельця серветкою. На столі перед ним стояла склянка з холодним чаєм, до якої він так і не доторкнувся.
— Ваша мама добре зробила, що мовчала, — сказав він. — Ваш батько запатентував технологію, без якої сьогодні працює половина логістичних систем країни. Відрахування йшли на закритий рахунок. Але є цікавіше.
Він розвернув монітор. На екрані світилася виписка з реєстру.
— Свого часу ваш батько вніс права на ранні версії алгоритмів до статутного капіталу невеликої компанії. Тепер ця компанія — мережа «ТехноДвір» по всій Україні. Та сама, якою керує ваш колишній свекор.
Оксана перестала дихати. «ТехноДвір» — це гордість Валерія Ярославовича. Саме через неї Роман пропадав на нарадах і називав себе «людиною рівня п'ятдесятих поверхів».
— Скільки? — спитала вона, не впізнавши власного голосу.
— Сорок один відсоток належить фонду вашого батька. У Валерія Ярославовича — тридцять дев'ять. Решту двадцять тримає їхній партнер, Лев Миронович. Щоправда, з ним у вашого свекра давня війна: дивіденди майже не виплачують.
— Тобто якщо викупити частку Лева, у нас буде шістдесят три? — Оксана подалася вперед.
— Саме так. І рахунку фонду на це вистачить. Але поспішайте: річні збори акціонерів у середу. Тобто через два дні.
Наступного вечора вони зустрілися в кав'ярні на площі Ринок. Лев Миронович пив каву з маленької філіжанки, не знімаючи пальта, хоч у залі було натоплено. Довго дивився на виписку з рахунку, яку Оксана поклала перед ним, тоді перевів очі на неї.
— Донька Андрія… — сказав він. — Я знав твого батька. Він приходив до нас у бюро, коли ще ніхто не розумів, чого варті його ідеї. А Валєра вмів присмоктуватися до розумних людей.
— Я пропоную викуп вашої частки з премією. Сім з половиною мільйонів гривень. Живі гроші. І ви виходите з активу.
— У Валєри станеться інфаркт, коли він побачить реєстр, — Лева смикнув кутиком рота. — Одне це дорожче за гроші. Згода.
У середу зранку конференц-зал «ТехноДвору» на двадцять другому поверсі гув, як вулик. Валерій Ярославович сидів на чолі довгого столу, перед ним стояв графін із водою, якої він не пив. Роман щось швидко набирав у ноутбуці — швидше для вигляду, ніж у справах. Софія Вікторівна гортала глянцевий журнал, зрідка позираючи на двері.
— Чекаємо на Лева Мироновича і розпочинаємо, — сказав Валерій Ярославович.
Двері відчинилися. До зали зайшла Оксана. У сірому костюмі, з тонкою папкою під пахвою. Слідом — Степан Миколайович із портфелем.
Роман підвів голову.
— Оксанко? — він усміхнувся, як усміхаються несподіваним гостям на порозі. — Щось по пошту помилилася? Це закриті збори.
Софія Вікторівна ляснула журналом по столі.
— Ну-ка викликайте охорону! — вона почала підводитися, але Оксана пройшла до столу, відсунула крісло навпроти колишнього свекра і сіла.
— Охорону прошу не викликати, — сказала вона. — Якщо тільки ви не хочете виставити за двері власницю контрольного пакета.
Валерій Ярославович звів брови. У залі запало так тихо, що стало чутно, як у стіні гуде кондиціонер.
— Якого пакета? — перепитав він, але голос уже дав тріщину.
Степан Миколайович відкрив папку й пустив по столі стос скріплених аркушів.
— Оксана Андріївна вступила в права спадкоємства трастового фонду свого батька. Фонд володіє сорок одним відсотком акцій «ТехноДвору». Позавчора ми закрили угоду з паном Левом Мироновичем. Тепер у моєї клієнтки шістдесят три відсотки. Ось виписка з реєстру.
Валерій Ярославович схопив папери. Очі в нього забігали по рядках, нижня губа затремтіла.
— Андрій… — видихнув він. — Той самий Андрій?
— Той, чиї алгоритми ви привласнили, — спокійно підтвердила Оксана.
Роман підхопився, обійшов стіл і схилився до неї, хапаючи долонею повітря в сантиметрі від її ліктя.
— Оксанко, — заговорив він швидко. — Ну тепер усе інакше. Це все мама, я ж казав, що вона тебе не розуміє. Ми можемо все повернути. Ми ж сім'я.
Оксана підвела голову. Пів року тому за такими самими словами вона стелила б йому постіль і варила б борщ, вірячи, що ще трохи — і він згадає, хто поруч.
— Відійди, Ромо, — сказала вона. — Ти затуляєш мені світло.
Він відсахнувся, як від удару, і заціпенів біля вікна.
— Що ви зробите з компанією? — спитав Валерій Ярославович. Він усе ще тримав виписку, як тримають чужий паспорт, знайдений у себе в кишені.
— Компанія працюватиме. Люди лишаться на місцях. Але Валерій Ярославович, ви стаєте радником з історії компанії. Якщо хочете — можете писати мемуари. Оклад зменшено на сімдесят відсотків.
— А я? — вирвалося в Софії Вікторівни.
— Вашої посади більше нема. Можете повертатися до свого будинку під Києвом. Прихопіть із собою журнал.
Оксана підвелася. Узяла папку, яку так і не відкрила.
— Романе, — сказала вона, не обертаючись. — Завтра ти виходиш у філію на Теремках-2. Будеш керувати складом. Подихаєш повітрям, поносиш коробки. Може, навчишся відрізняти людей від функцій.
Біля дверей вона на мить зупинилася. Дістала з кишені ключі — невеликий ключ із пластиковим брелком, на якому ще лишався слід від стертого напису.
— Я не повернулася до «мурашника», — сказала вона, дивлячись у спину Софії Вікторівні. — Я викупила будівлю, в якій ви сидите. Тепер ви всі — мої орендарі.
Вона вийшла в коридор. Степан Миколайович затримався на секунду, щоб зачинити двері, і Оксана почула, як за спиною Софія Вікторівна починає плакати — не від каяття, а від страху, що все тепер доведеться рахувати.
Оксана не озирнулася.
Під ногами лежав лінолеум із блакитними смугами, потертий у тому місці, де колись стояв стіл охорони. Біля ліфта миготіла люмінесцентна лампа. Оксана викликала кабіну, і поки та їхала, дивилася на сіру пелену дощу за вікном. Той самий дощ, що проводжав її з дачі, тепер лив по всьому місту.
Через місяць у неї в телефоні було три неприйняті дзвінки з номера Романа. Четвертий вона не побачила — саме тоді їй показували нове приміщення для освітнього фонду імені батька.
На столі перед нею лежав проєкт статуту, а поруч стояв ключ із брелком. Тепер на ньому був написаний інший поверх — не двадцять другий, а перший, де планували відкрити безкоштовні курси програмування для дітей із малозабезпечених сімей.
За вікном нарешті розпогодилося. По бруківці внизу, біля входу до бізнес-центру, ходив Роман — без пальта, хоча був листопад. Він раз у раз піднімав голову до вікон, наче видивлявся, куди треба занести заяву про переведення зі складу.
Оксана перевела погляд на проєкт. Взяла ручку. І поставила перший підпис — тепер уже як голова наглядової ради власного фонду. Ручка більше не дряпала.
