Двигун новенького «Пежо» ще гудів на під'їзній доріжці, а Тарас Миколайович уже чув басовитий грюкіт з вікна. Музика — якась дешева попса, з тих, що крутять на весільних тамадах на Троєщині. У власному будинку. Де останні два роки годинник ходив за розкладом фізіотерапевта.
Тарас володів мережею з чотирьох будівельних гіпермаркетів по Дніпру, щойно повернувся з переговорів по оренді нової площі на Лівобережному. Краватка душила, скроні гуділи. Він кинув портфель на банкетку в передпокої — той гупнув об плитку, але за гуркотом музики цього ніхто не почув.
Кімната сина була на першому поверсі, двері — навстіж. Тарас зазирнув і завмер.
Посеред кімнати, серед реабілітаційних тренажерів і вертикалізатора, відбувався справжній хаос. Домробітниця Галина Опанасівна — жінка років п'ятдесяти, з розтріпаним волоссям, у застиранному фартуху — тримала його чотирнадцятирічного Артема попід пахви. Витягла хлопця з інвалідного крісла і кружляла з ним по кімнаті, важко переступаючи в такт музиці з переносної колонки.
Худі ноги в спортивних штанах безпорадно волочилися по паркету. Але обличчя Артема…
Тарас не повірив власним очам. Син закинув голову і реготав. На весь голос, до гикавки. Так він не сміявся з того страшного дня на скелелазній стінці спортивного комплексу на Перемозі, після якого нижня частина тіла перестала слухатись.
— А тепер віраж, тримайся! — крикнула Галина Опанасівна, роблячи незграбний оберт.
Крижаний страх окатив Тараса. Одне невдале падіння цієї немолодої жінки — і хребет сина отримає новий удар. Два роки реабілітації, сотні тисяч гривень, процедури в клініці на Соборному — все піде нанівець.
— Геть з мого дому! — закричав Тарас так, що зірвав голос.
Галина здригнулась всім тілом, спіткнулась об край килима, ледь не випустила хлопця з рук. Зблідла, судомно вхопила Артема і обережно, поспіхом опустила назад у крісло. Сміх обірвався миттєво. Обличчя підлітка тут же зів'яло, плечі опустились.
Тарас перетнув кімнату, схопив колонку з підвіконня і вимкнув.
— Ви взагалі розумієте, що робите? — наступав він на жінку. — У нього серйозні пошкодження хребта! Йому протипоказані вертикальні навантаження без корсета!
— Тарасе Миколайовичу, я ж міцно тримала, — Галина відступила до стіни, витираючи вологі долоні об фартух. — Просто розім'ятись хотіли. Він сам попросив показати, як на дискотеці танцюють. Йому ж нудно цілими днями лежати.
— Нудно?!
Тарас витягнув з гаманця кілька купюр по п'ятсот гривень, зім'яв у кулаці й кинув на підлогу біля її стоптаних кросівок.
— Ось розрахунок. Щоб через п'ятнадцять хвилин вас тут не було.
Галина мовчки присіла, зібрала гроші, випрямилась, подивилась на нього важким поглядом. Потім повернулась до хлопця.
— Бувай, Тьомко, — тихо сказала вона. — Ти це… не сумуй.
Артем сидів, відвернувшись до вікна, натягнувши каптур толстовки на голову. Через п'ятнадцять хвилин хряснули вхідні двері.
Тарас підійшов, присів навпочіпки перед кріслом сина. Пахло потом і чимось забутим — звичайним дитячим теплом.
— Тьомо, послухай. Я розумію, було весело. Але це дика безвідповідальність. Лікарі сказали — повний спокій, тільки професійні заняття. Ця жінка з приватного сектора поняття не має про будову тіла. А якщо б вона тебе впустила?
Артем крутнув колесо крісла, від'їхав на півметра.
— Тобі новий квадрокоптер привезли, — спробував змінити тему батько. — Розпакуємо?
— Залиш собі, — глухо долинуло з-під каптура. — Мені спати треба.
Наступні дні перетворились на випробування. Артем оголосив мовчазний бойкот. Їв по дві ложки прісної парової індички — тільки щоб батько відчепився. Перестав виїжджати у вітальню, цілими днями лежав на спеціальному ліжку й дивився у стелю.
Тарас найняв через агентство нову доглядальницю — дипломовану медсестру Валентину. Жінка років п'ятдесяти п'яти, у хрусткому світлому халаті, з холодними руками й розкладом по годинах. Вимірювала тиск, робила пасивну гімнастику, видавала вітаміни за графіком. Артем при ній заплющував очі й вдавав, що спить.
На четвертий день Тарас повернувся раніше. У передпокої тихо, пахло дорогим освіжувачем з ароматом кедра. З прочинених дверей кімнати сина долинав монотонний голос Валентини:
— Згинаємо коліно. Раз, два. Терпимо, Артеме. Тепер другу ногу. Чому ви не допомагаєте руками? Не лінуйтесь.
Тарас зазирнув у щілину. Артем лежав на спині, дивлячись в одну точку. В очах не було ні злості, ні образи. Взагалі нічого. Порожнеча, з якої викачали все живе.
Він відійшов від дверей, пройшов на кухню, налив холодної води з кулера. Пальці не тримали склянку рівно, вода хлюпнула на стільницю. Згадав той сміх. Три дні тому. Артем сміявся так, що очі блищали. Перший живий шум у будинку за два роки — замість дзижчання апаратів.
«Він сам попросив показати, як на дискотеці танцюють», — спливли слова звільненої домробітниці.
Тарас підійшов до сміттєвого відра, куди вчора викинув анкету з клінінгової агенції. Порився в паперах, знайшов зім'ятий аркуш. «Галина Опанасівна Ткач. Мешкає: селище Ювілейне, вулиця Садова…»
Через годину його чорний позашляховик місив грязюку на околиці старого робітничого селища. Похмуре місце: покошені паркани, облуплені п'ятиповерхівки, іржаві гаражі. З підвалу тягнуло вологою. Тарас піднявся на третій поверх, намагаючись не торкатись стін.
Двері відчинила сама Галина, у вицвілому домашньому халаті. В руці — ополоник, з якого капав бульйон. Побачивши на порозі колишнього хазяїна в дорогому пальто, лише здивовано підняла брови.
— Чого вам?
— Здрастуйте, Галино Опанасівно. Можна… можна я зайду?
Вона знизала плечима, відступила в тісний коридор.
— Проходьте. Тільки роззувайтесь, я підлогу щойно вимила.
Тарас стягнув дорогі туфлі, залишившись у шкарпетках на холодному лінолеумі. На кухні булькала каструля, на підвіконні тіснились банки з розсадою. Сісти не було де, крім однієї табуретки.
— Чаю не пропоную, заварка скінчилась, — Галина помішала суп, повернулась до нього. — Що сталось?
— Я приїхав вибачитись, — Тарас опустив очі, розглядаючи потертий візерунок на клейонці столу. — Я зірвався. Я постійно боюсь за нього, розумієте?
— І ви вирішили замкнути його назавжди у вашому будинку? — жорстко перебила Галина.
Тарас підняв голову, хотів обуритись, але зупинився. Жінка дивилась на нього без жодного страху перед його статусом і грошима.
— Ви з хлопця робите людину з інвалідністю, — продовжила вона, витираючи руки рушником. — Не ноги його не ходять. Ви йому жити не даєте. У пластиковий контейнер запхали, як їжу в холодильник, щоб не зіпсувалась. Лікарі, таблетки, доглядальниці ці з кислими мінами. А хлопцю чотирнадцять років! У нього гормони, йому рухатись хочеться, дуріти, дурниці робити.
— У нього серйозні пошкодження…
— У нього на душі важко, а не на спині! — Галина ляснула долонею по столу. — Він мені на другий день знаєте що сказав? «Тітко Галю, краще б я тоді взагалі не залишився з вами, ніж отак, як кімнатна рослина». Ви цього хочете? Ідеальні умови створили, пандуси за шалені гроші накрутили. А поговорити з ним пробували? Не про обстеження, а про життя?
Тарас важко опустився на скрипучу табуретку, затулив обличчя долонями. Запах простого мила, міцного чаю й пари від бульйону здався йому найсправжнішим, що він відчував за останні роки.
— Повертайтесь, — глухо попросив він з-під долонь. — Будь ласка. Заплачу вдвічі більше. Втричі. Він третій день мовчить, дивиться в стіну. Ця нова доглядальниця його остаточно зламає.
Галина довго дивилась на його зігнуту спину. Тяжко зітхнула, вимкнула газ під каструлею.
— Гроші свої лишіть при собі, платіть як домовлялись. Але в мене умова буде. З Артемом займатимусь сама. Без ваших порад. Захочу — на вулицю вивезу в грязюці длубатись. Захочу — музику ввімкну. А ви мовчатимете й не лізтимете. Домовились?
— Так, — Тарас закивав. — Так, звісно.
Галина повернулась наступного ранку. Тарас спеціально затримався вдома, сидів у кабінеті, прислухаючись. Коли хряснули вхідні двері й пролунав її голос: «Ну що, хазяїне, приймай роботу, я млинців напекла!» — у будинку щось невловимо змінилось.
Через десять хвилин заскрипіли колеса крісла. Артем виїхав з кімнати на кухню.
— З яблуками? — голос сина тремтів.
— З яблуками, з сиром, бери, поки гарячі. І гайда на веранду, там сьогодні сонце, годі в чотирьох стінах киснути.
Тарас видихнув, притулившись чолом до прохолодного скла.
З того дня життя в будинку потекло інакше. Тарас перестав контролювати кожен крок. Бачив, як Артем разом з Галиною чистять картоплю — хлопець ронив шкірки на підлогу, вона бурчала, але по-доброму, обоє сміялись. Бачив, як виїжджали в селище, і Артем, перемазаний у пилюці, збирав з домробітницею шишки для якихось виробів.
Через два місяці за вечерею Артем сам заговорив з батьком не про уроки чи самопочуття.
— Тату, а пам'ятаєш, ми раніше в картинг-клуб на Тополі їздили? Там запах бензину такий класний був, і гуми паленої.
Тарас відклав виделку. У горлі стало.
— Пам'ятаю, Тьомо.
— Шкода, зараз туди не заїхати, — хлопець опустив очі. — Там сходи всюди. Та й педалі на картах…
Тарас нічого не відповів. Але наступного дня скасував поїздку до нового гіпермаркету на Лівобережному. Поїхав в архітектурне бюро свого знайомого, потім в обласну адміністрацію по дозволах.
Минуло пів року. Настав травень, у дворі цвів каштан, з відкритого вікна доносився запах свіжоскошеної трави й, здається, чийсь сусідський собака гавкав на двірника. Тарас допоміг Артему залізти в машину, Галина сіла ззаду.
— Куди їдемо? — допитувався Артем, дивлячись у вікно.
— Побачиш, — загадково посміхнувся батько.
Приїхали на околицю міста, на територію старого закинутого заводу, який Тарас викупив кілька місяців тому. Тепер тут не було руїн. Територія закатана в ідеально рівний асфальт без жодного бордюру. Стояв великий ангар з яскравою вивіскою.
Тарас дістав крісло, допоміг синові пересісти. Покотились до відкритих воріт. Звідти долинав той самий запах — паленої гуми, машинного масла й бензину.
Всередині — величезна крита траса для картингу. Але карти були незвичайні: з повністю ручним керуванням, газ і гальмо на кермі. Широкі проходи, низькі бортики для зручної пересадки. І головне — вони тут були не самі. Біля машин крутились хлопчаки й дівчата. Хтось стояв на ногах, хтось сидів у кріслах на колесах.
До Артема тут же підкотив кучерявий хлопець.
— О, новенький! Привіт! Я Дениско. Будеш заїжджати? А то мені тут рівних нема, нудно!
Артем завмер. Подивився на трасу, на карти, на інших дітей. Очі розширились, щоки взялись плямами від хвилювання. Обернувся до батька.
— Тату… це все… нам?
— Це все для вас, синку, — Тарас присів перед ним. — Тисни на газ. Покажи їм, як треба.
Артем просяяв, кивнув і покотив до Дениска, щось голосно відповідаючи на ходу.
Тарас випрямився, засунув руки в кишені куртки. Підійшла Галина, дивилась, як волонтери допомагають Артему перебратись у карт, як хлопець впевнено хапається за кермо.
— Гарну справу зробили, Тарасе Миколайовичу, — сказала вона, склавши руки на грудях. — Тільки млинці мої сьогодні вихолонуть, поки ви тут стовбичите.
— Встигнемо ще, — Тарас усміхнувся, не відводячи очей від траси.
Жовтий карт під номером «сім» з ревом входив у поворот, і крізь гуркіт моторів Тарас чув найцінніше — заливистий, щасливий сміх свого сина.
