Вторник у Львові — це завжди смог від трамваїв і запах мокрої бруківки. Я саме витирала пил зі старого серванта, коли в двері подзвонили. Одинадцятий ранок. Я знала, що це вона. Бо вже бачила її з вікна: пальто пісочного кольору, великий живіт, таксі зупинилося біля брами на вулиці Коперника. Вона прийшла не просто так.
Я відчинила. На порозі стояла молода жінка. Років двадцяти п'яти, не більше. Волосся зібране в низький хвіст, на шиї тонкий золотий ланцюжок, у руках — шкіряна сумка, така, що я бачила у вітрині в центрі, ціна на неї — як моя місячна зарплата. Вона дивилася на мене оцінююче, наче прийшла на співбесіду.
— Ви Галина Петрівна? — спитала вона, навіть не привітавшись. — Я Соломія. Майбутня дружина вашого Тараса. Нам треба поговорити.
Сусідка з квартири навпроти прочинила двері. Я побачила її очі в щілині. Від сорому за таку сцену в мене стиснулося горло. Я відступила, пропускаючи гостю.
Соломія зайшла, зняла черевики, по-хазяйськи поставила їх на полицю для взуття, скинула пальто і повісила на гачок, на якому завжди висіла моя стара дублянка. Потім пішла прямо на кухню, ніби бувала тут щодня.
Я пішла за нею. На столі стояла таця з печивом, яке я спекла вчора ввечері. Вона без запрошення сіла на стілець, провела пальцем по стільниці, скривилася.
— Тут треба все повністю міняти, — сказала вона. — Шпалери жахливі, меблі старі. Але нічого, ми з Тарасом зробимо ремонт.
Я стояла біля вікна. За вікном їхав трамвай №2, дзвенів. Я дивилася на її живіт і намагалася втримати рівний подих. Вона ж, не чекаючи моєї відповіді, потягнулася до печива, взяла одне, відкусила. Потім скривилася, піднесла руку до рота, виплюнула розжоване печиво просто на мою білу лляну серветку, що лежала біля цукорниці. Розмазала нігтем.
— Не терплю, коли в їжі щось хрумтить, — пояснила вона.
От тоді всередині мене щось клацнуло. Я більше не боялася. Я сіла навпроти неї, випрямила спину.
— Соломіє, — сказала я. — Тобі Тарас не розповів, що ця квартира ніколи не була його?
Вона перестала жувати, підняла брови.
— Що?
— Вона моя. Подарована мені мамою ще до шлюбу. Він тут навіть не прописаний. І він не розповів тобі, що вже півтора року не працює і має борги на двісті сорок тисяч гривень у трьох банках?
Соломія зблідла. Вона поклала долоню на живіт, подивилася на мене, потім на серветку, потім знову на мене.
— Ви брешете, — сказала вона, але голос затремтів.
Я встала, підійшла до полиці над холодильником, зняла товсту синю папку. Відкрила її перед нею.
— Ось виписки з банків, ось повідомлення від колекторів, ось копія судового наказу. А ось свідоцтво про право власності. Читай.
Вона не читала. Вона дивилася на мене, і в її очах я побачила, як руйнується її картинка. Тарас обіцяв їй безбідне життя, обіцяв вирішити питання з квартирою. А виявилося, що він сам без роботи, без майна, з боргами.
— І ще одне, — сказала я, нахилившись через стіл. — Годину тому я виставила дві його валізи в коридор. Він сьогодні ввечері прийде до тебе не з ключами від цієї квартири, а з боргами. Спільну картку я вже заблокувала в банку — там і мій підпис стояв, я маю на це право. А з мобільного оператора Тараса зняли з мого сімейного тарифу, то вже не мій клопіт, як він з цим дасть раду.
Соломія рвучко встала. Її обличчя стало сірим. Вона хапнула ротом повітря, потім сльози потекли по щоках, туш розмазалася. Вона схопила свою сумку, черевики і кинулася до дверей, забувши пальто на гачку. Я чула, як вона смикає ручку, як спотикається на сходах. Потім грюкнули вхідні двері.
Я не злорадствувала. Мені було порожньо. Я повернулася на кухню, взяла ту серветку, кинула її у смітник разом із печивом. Потім вимила стіл, підлогу в коридорі, витерла сліди її взуття. Синю папку з документами прибрала зі столу — поклала в шухляду секретера, зверху, щоб завтра одразу знайти: зустріч із юристом призначила на ранок, треба буде подати заяву на розлучення. Пішла в спальню, відкрила шафу, дістала валізу Тараса. Всі його речі я склала ще вранці. Додала туди фотографію, де ми з ним молоді. Розірвала її навпіл. Потім зачинила валізу і поставила в коридорі біля дверей.
Майстра для заміни замка я викликала ще вранці, одразу після того, як Тарас пішов на зустріч зі своїм адвокатом — щоб на той час, коли він повернеться, двері вже мали новий механізм. Майстер прийшов близько другої, коли Соломії давно вже не було.
Сіла на кухні, налила собі чаю. Подзвонила в банк, ще раз підтвердила блокування спільної картки.
Увечері, близько десятої, почула ключ у замку. Але замок не повернувся — новий циліндр не підходив під старий ключ. Тарас смикнув двері, потім подзвонив. Я не відповідала. Він стояв на сходовому майданчику і бив кулаком у двері. Я дивилася у вічко. Він був червоний, спітнілий. Потім він побачив валізу під дверима. Відкрив її, побачив розірвану фотографію. Крикнув щось, але я вже відійшла від дверей.
Наступного ранку я винесла на смітник за будинком тільки те, чому там і місце: пальто, яке забула Соломія, і давно непотрібні пакети з балкона. Повернулася додому, вимила долоні, пересадила фікус, який давно чекав більшого горщика. Земля пахла вологим лісом. Почався дощ. Я сіла біля вікна з чашкою кави, поставила поруч синю папку — нагадування, що о дев'ятій в мене зустріч із юристом, — і дивилася, як краплі повільно стікають по старому склу, а внизу дзвенить трамвай №2, той самий, що завжди.
