Узимку в приміщенні художнього ліцею пахне змішано — фарбою, старим паркетом і ледь вловимим протягом із майстерень. Того дня до цього додався запах горілого дерева. Я сиділа на бетонній підлозі біля вантажного входу, тримаючи те, що ще пів години тому було моїм етюдником — розписним, із різьбленими засувками, який тато робив власноруч майже вісім місяців. Тепер він лежав переді мною чорний, покручений, із тріснутою верхньою дошкою.
Мені сімнадцять. Я стипендіатка Львівського державного художнього ліцею імені Труша — одного з тих місць, де навчаються діти галеристів, архітекторів та власників реставраційних майстерень. Моя мама працює бухгалтеркою в ЖЕКу на Сихові, тато — столяр-червонодеревник. Він і зробив той етюдник із пересушеної смереки, яку сам возив аж із Косова. Кожен шип, кожен паз був підігнаний вручну, а на внутрішньому боці кришки він випалив моє ім’я.
До зимового конкурсного перегляду залишалося три години. Саме я мала відкривати експозицію — мій диптих «Світло в під’їздах» відібрали як ключову роботу потоку. Через це мене й не злюбила Маркіяна Гончарук, донька власника мережі антикварних салонів. Вона теж подавала свої роботи — серію парадних портретів, виконаних олією по шовку. Їх поставили другими. Для неї це було рівнозначне поразці.
Маркіяна підійшла до мене на господарському подвір’ї ліцею, коли я саме витягала з фургона картонні тубуси з готовими полотнами. З нею було двоє — Ореста й Соломія, її постійний ескорт. Вони стали півколом, перекриваючи прохід до дверей.
— То ти тепер у нас геній? — Маркіяна кивнула на мій етюдник. — Що то за скринька смердюча, як із села?
Я змовчала. Вона простягнула руку й відкинула засувку. Всередині лежали пензлі, тюбики, розчинники, складаний мастихін. Вона підняла етюдник, наче зважувала.
— Ану глянь, чи воно горить?
Поруч стояла металева діжка, у якій двірник палив сухе гілля з парку. Жар іще жеврів. Маркіяна зробила пів кроку, і перш ніж я встигла кинутися вперед, етюдник полетів у вогонь. Я закричала. Двірник, що вийшов на шум, схопив мене за плече — не пустив лізти в жар. Поки він діставав дерев’яний корпус кочергою, лак на кришці вже взялися пухирями, а з-під них виступила чорна смола.
Дівчата засміялися, розвернулися й пішли всередину. Жодна не озирнулася.
Ніхто з них не помітив нової камери відеоспостереження над пандусом. Її встановили два тижні тому після крадіжки інструментів зі скульптурної майстерні. Камера писала безперервно — і зафіксувала все: як Маркіяна вихоплює в мене етюдник, як він летить у діжку, як я намагаюся вирватися від двірника.
Я нічого не знала про запис. Сиділа на підлозі, дивилась на обвуглене дерево і думала тільки про те, як скажу татові. Він же ті візерунки на кришці вирізьблював при світлі настільної лампи, бо в майстерні після дев’ятої вимикали світло — економили.
До перегляду я не готувалася. Замкнула шухляду з фарбами, зібрала рештки пензлів, які не постраждали, і пішла до виходу. Хотіла просто зникнути — додому, на Сихів, у дев’ятиповерхівку, де в під’їзді пахне котлетами й сирим бетоном, і ніколи більше не повертатися.
Тим часом у кабінеті директора Романа Яремовича Калинця відбувалася розмова, про яку я навіть не підозрювала. Пан Гончарук, батько Маркіяни, зайшов без попередження — у пальті з кашеміру, із портфелем, із якого витягнув конверт. Поклав його на стіл поруч із бронзовим прес-пап’є.
— Романе Яремовичу, ми люди ділові. Скільки коштує ота скринька? Я куплю дівчинці нову, професійну. Французьку. Нехай тільки не роздувають.
Директор мовчки розблокував планшет, повернув його до відвідувача й увімкнув відео. На екрані Маркіяна жбурляла етюдник у діжку з вогнем. Було чути мій голос — тонкий і зірваний.
Коли запис закінчився, Роман Яремович посунув конверт назад.
— Пане Гончаруку, ви щойно пропонували мені хабар за те, щоб я закрив справу про знищення чужого майна, вчиненого вашою донькою. Я правильно розумію?
Той спробував усміхнутися:
— Ну що ви, це ж діти…
— Вашій доньці вісімнадцять. Вона повнолітня. А етюдник, який вона спалила, не був власністю ліцею. Це особиста річ учениці, виготовлена її батьком. І зараз ця учениця, найсильніша на потоці, не бере участі в конкурсному перегляді, тому що ваші «діти» вирішили, що заздрість — це привід для підпалу.
Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Рішення таке: Маркіяна, Ореста й Соломія відсторонюються від перегляду. Питання про їхнє подальше перебування в ліцеї розгляне дисциплінарна рада. Жодні спонсорські внески від вашої родини на це рішення не вплинуть.
Я стояла біля своєї шухляди й механічно складала тюбики в поліетиленовий пакет, коли до мене підійшла секретарка.
— Софіє, вас просить директор. Терміново.
До кабінету я зайшла з пакетом у руках — навіть не подумала його залишити. Роман Яремович сидів за столом, а поруч, на окремому стільці, стояв новий дерев’яний етюдник. Темно-вишневий, із латунними замками, зручною ручкою, з висувними відсіками — професійний, «Pebeo». Я таких навіть у каталогах не роздивлялася — ціна була, як мамина зарплата за два місяці.
— Що це? — спитала я, навіть не доторкнувшись.
— Робочий інструмент. Твій. Я знаю, що ти збиралася піти. Не підеш.
Я похитала головою. Пояснила — ввічливо, але твердо — що не можу прийняти такого подарунка. Що це занадто дорого. І взагалі — звідки він знає?
Саме тоді Роман Яремович розповів те, чого в ліцеї не знав ніхто. У вісімдесят дев’ятому він сам був першокурсником цього ж училища. З багатодітної родини, в пальті з чужого плеча, з палітрою, яку склеїв із фанери. Перед дипломним переглядом хтось з однокурсників заховав його роботи за день до комісії. Пропустив тоді все — і стипендію, і виставковий відбір. Відновився тільки через рік, уже на платному.
— Я тоді пообіцяв собі, — сказав він, дивлячись у вікно на засніжені дахи Підзамче, — що як колись матиму змогу — зроблю так, щоб через чиюсь підлість жоден здібний учень не вилетів. Я не втручався публічно, Софіє, бо не хотів тебе підставляти. Але після того, що я побачив на записі, мовчати вже не міг. Етюдник — мій особистий. Не ліцею, не спонсорів.
Він узяв зі столу теку й простягнув мені.
— А це — стипендіальний грант. Постійний. Покриває матеріали, транспорт, харчування й підготовчі курси до академії. Благодійник — приватна особа.
Я відкрила теку. У графі «благодійник» стояло: «Калинець Роман Яремович». Підняла голову.
— Це ви?
— Продав колекційну скрипку, — сказав він просто. — Вона мені дісталася від діда. Річ хороша, але користі від неї було більше, коли вона стала фондом.
Я вийшла з його кабінету з новим етюдником у руках. У коридорі мене чекав батько — він устиг приїхати після мого короткого дзвінка, ще не знаючи всіх деталей. Стояв біля сходів у своїй робочій куртці, пропахлій стружкою й лаком, і мовчки обійняв мене, побачивши обгорілі рештки в поліетиленовому пакеті.
Конкурсний перегляд я відкривала вчасно. Диптих «Світло в під’їздах» виставили в центральній залі, і коли комісія пройшла повз мої роботи, я вперше за довгий час не опускала голови. На останньому ряду сидів тато, крутив у руках обгорілий різьблений замок — єдине, що вціліло від старого етюдника.
За два місяці Маркіяна принесла мені дерев’яну коробочку. Всередині лежали металеві завіси й кутники з татового етюдника — обпалені, але дбайливо відчищені від нагару. Вона сама їх реставрувала під час відробіткової практики в столярній майстерні — такою була умова дисциплінарної ради.
— Я не прошу пробачення, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Просто віддаю те, що твоє.
Я взяла коробочку. Її пальці були в дрібних порізах від шліфування.
Досі тримаю ці кутники на робочому столі, поруч із новим етюдником. Іноді проводжу пальцем по оплавленому краю — він холодний, шорсткий, і в цьому холоді чомусь більше правди, ніж у всьому, що можна було б сказати вголос.
