Дощ почався ще з ранку, дрібний, набридливий, і я довго думала — їхати чи ні. У мене вдома, на буфеті, лежали дві путівки в санаторій під Трускавцем, куплені три тижні тому, і я хотіла завезти їх дочці особисто, а не передавати через таксі.
Мене звати Валентина Іванівна, мені шістдесят три, я двадцять сім років пропрацювала товарознавцем на швейній фабриці, зараз на пенсії, але без діла сидіти не вмію — то онукам светри в'яжу, то сусідці по під'їзду з субсидією допомагаю розібратися. Дочка моя, Оксана, живе з чоловіком Романом у Кам'янці-Подільському, знімають квартиру в новобудові біля Старого міста, третій рік уже. П'ять років у березні виповнилося їхньому шлюбу.
Роман зустрів мене на порозі в спортивних штанях, з чашкою кави в руці.
— Валентино Іванівно, ну навіщо ви так витратилися? У нас з роботою зараз завал, я ж вам казав.
Він покрутив конверт з путівками так, ніби я йому підсунула прострочений йогурт.
— П'ять років — це не круглий ювілей, могли б і не морочитися.
— Дерев'яне весілля, Романе, — я поклала конверт на стіл, поруч з вазочкою, де лежало печиво "Ювілейне". — У вас там сосновий ліс, мінеральний басейн, лікарі хороші. Я вже оплатила, вертати гроші назад — це образа для мене.
З кухні вийшла Оксана, витираючи руки рушником у синю смужку. Очі в неї спалахнули так, наче я їй ключі від квартири в центрі Львова привезла, а не путівку в санаторій за годину їзди від дому.
— Мамо, дякую! — вона обняла мене, пахло від неї цибулею і чимось печеним. — Ромчику, ну поїдемо, будь ласка?
За три роки я до Романа звикла як до рідного. Тихий, руки з роботи не випускають, ремонт у квартирі сам робив, машину чинив у власному гаражі — тримав невелику СТО на два підйомники, товариша ще з інституту в компаньйонах мав. Оксана мене завжди слухала, до мене приїжджала на неділю з пирогами, ніколи слова поперек не сказала. Я подругам розповідала — пощастило дочці з чоловіком.
Роман смикнув плечем, потягнувся до куртки, що висіла на спинці стільця. В цей момент у нього задзвонив телефон. Він швидко його витяг, глянув на екран — і обличчя в нього стало таким, ніби він побачив штраф на дві тисячі гривень за неправильне паркування.
— Слухаю. Так, Григорію Петровичу, по запчастинах? Зараз гляну, — і вийшов у коридор, майже бігом.
Оксана пішла в спальню складати речі, хоча до п'ятниці лишалося чотири дні. Я сиділа за столом, мішала холодну каву ложечкою. Роман повернувся, поклав телефон на стіл екраном донизу і пішов у ванну мити руки. Тут-то екран і засвітився, з коротким сигналом.
Я не з тих, хто в чужі телефони заглядає. Але літери на заблокованому екрані були великі, самі в очі впали.
"Зайчику, квиток на потяг узяв? Я вже купила ту білизну, яку ти хотів. Чекаю не дочекаюся. Твоя Марина".
Я сиділа, дивилася на цей шматок скла, і в горлі щось стиснуло. Яка білизна? Яка Марина? Вони ж з Оксаною в санаторій їдуть…
Роман вийшов з ванної, забрав телефон, сунув у кишеню.
— Ну добре, мам, умовили. Їдемо. Завтра відпустку оформлю.
Додому я їхала маршруткою номер сорок один, дивилася у вікно, зупинок не рахувала. У голові крутилося одне ім'я — Марина. На роботі в нього такої не було, я б знала — Оксана мені всіх називала, хто на СТО працює.
Вдома я включила ноутбук. У технологіях розбираюся непогано — бухгалтерія все життя, звітність і зараз сусідкам заповнюю. Знайшла сторінку Романа у соцмережі, зайшла в друзів. Марин там виявилося дві. Одна — жінка років п'ятдесяти, майстер манікюру, одразу відпала. Друга — Марина Костюк, двадцять чотири роки, працює адміністратором у сусідньому автосалоні, з яким Роман возив клієнтів на діагностику. На фотографіях — яскрава, губи темні, волосся до плечей. На одному спільному фото з корпоративу вона стояла зовсім поруч із моїм зятем.
Я переписала номер телефону, вказаний у профілі для клієнтів. Дзвонити Роману напряму сенсу не було — почне виправдовуватися. Набрала Марину.
— Алло, — голос дзвінкий, трохи капризний.
— Марино? Мене звати Валентина Іванівна, я мама Оксани, дружини Романа. Нам треба зустрітися. Сьогодні, о шостій.
Мовчання на іншому кінці.
— А… навіщо?
— Роман не знає, що я дзвоню. І краще б поки не знав. Кафе "Либідь" на Пилипа Орлика, знаєте де? Не прийдете — влаштую скандал прямо в автосалоні, при директорові.
— Добре, — тихо сказала вона. — Прийду.
Кафе о цій порі було майже порожнє. Марина з'явилася рівно за годину, в короткому пальті, з запахом сигарет. Сіла напроти, не роздягаючись.
— То про що ми говоритимемо?
— Про мого зятя. І про його дружину. Ти знаєш, що в них у березні п'ять років шлюбу?
Вона хмикнула.
— Знаю. Тільки шлюбу в них уже немає, Валентино Іванівно. Живе з нею з жалю. Ми з Ромою вже вісім місяців разом. На ці вихідні мали в Буковель поїхати, він обіцяв. А тут ваша путівка…
Мене наче обпекло. Обіцяв! Та Оксана йому все життя присвятила.
— Послухай мене, — я нахилилася. — Мій зять зробив дурницю, зв'язавшись з тобою. Але сім'ю я розвалити не дам. Ти для нього — розвага. Награється й кине.
— Це ще подивимося, — вона витягла телефон, гортнула галерею, поклала на стіл переді мною.
Фото. Ресторан у Хмельницькому, Роман обіймає її за плечі. Пляж, схоже, Буковель влітку — коли він начебто був у Києві на семінарі з діагностики авто. Поцілунок біля готелю.
Кожне фото — як удар.
— Забирай телефон, — я відсунула апарат. — І щоб духу твого поруч з ним не було. Інакше з автосалону вилетиш так, що навіть мийником машин не візьмуть.
— Спробуйте, — вона встала. — Подивимося, кого Рома обере — мамцю з дружиною чи мене.
Вона пішла, стукаючи підборами по кахляній підлозі. Я лишилася сидіти біля холодної кави, відчуваючи, як усередині все обсипається попелом.
Додому я не поїхала. Взяла таксі й вирушила прямо до них. Було вже пів на восьму. Оксана відчинила двері у фартуху з вишневим принтом, з кухні пахло запеченою куркою з часником.
— Мамо! Ми на вас не чекали, — вона зраділа, взяла в мене пальто. — Ромчик затримується, каже, у гаражі затор з клієнтами. Проходьте, я вечерю зробила.
Я сіла на диван у вітальні й зрозуміла, що не можу мовчати.
— Оксано, сядь поруч, — я поплескала по дивану.
Вона витерла руки об фартух, сіла, в очах з'явилася тривога.
— Мамо, щось сталося? Тиск підскочив?
— Зі мною все гаразд. Оксано… Роман тобі зраджує.
Вона завмерла. Усмішка сповзла з обличчя.
— Мамо, що за дурниці? Хто вам таке сказав? Ми ж у санаторій їдемо…
— Не їдете нікуди, — у мене самої потекли сльози. — У нього роман з дівчиною з автосалону, Мариною Костюк. Вісім місяців. Замість санаторію вони в Буковель збиралися. Я з нею сьогодні бачилася. Фотографії бачила. Вони разом були там, коли він тобі про семінар у Києві розповідав.
Оксана дивилася на мене, обличчя стало білим як крейда. У цей момент клацнув замок у передпокої.
— Ксюш, я вдома! Затор жахливий, курка готова? Голодний як вовк.
Роман зайшов у вітальню, розстібаючи ремінець годинника, і завмер, побачивши мене.
— О, теще, ви якими долями? Щось сталося?
— Сталося, Романе. Твоя Марина Костюк сталася. Розкажеш дружині про семінар у Києві? Чи мені за тебе розказати?
Він зблід, зробив крок назад.
— Теще, ви що вигадуєте? Яка Марина, це клієнтка, ми з нею просто по роботі…
— Не бреши! Я з нею в кафе сиділа. Вона мені ваші фото показувала — де ти її обіймаєш біля готелю в Буковелі. І смс про білизну бачила. Скільки можна брехати?
Роман замовк. Подивився на Оксану — вона сиділа рівно, дивлячись в одну точку.
— Ксюш… — він ступив до неї. — Ксюш, вибач. Це помилка була. Затьмарення якесь. Я не хотів…
— Вісім місяців затьмарення? — голос Оксани звучав рівно, але в цій рівності було стільки болю, що мені самій хотілося завити. — Вісім місяців ти спав з нею, а потім приходив сюди, їв мою вечерю і лягав зі мною в одне ліжко?
Він опустився перед нею навколішки, спробував узяти за руку — вона різко відсмикнула, наче обпеклася.
— П'ять років же добре жили. Ну оступився. Я тебе люблю, правда. З нею все скінчено, завтра ж…
— Іди, — тихо сказала Оксана, підводячись. — Іди до неї. Або до тещі. Я тебе бачити не хочу. Зараз — не хочу.
— Ксюш, куди я піду? — у голосі Романа прорізалося роздратування. — Теще, ну навіщо ви влізли? Все ж було нормально!
— Нормально?! — я підійшла і дала йому ляпаса. Долоню обпекло болем. — Щоб я більше цього слова від тебе не чула. Збирай сумку і йди до себе в гараж ночувати, там же диван є, я знаю. Оксані треба побути одній.
Він потер щоку, злісно на мене зиркнув, але сперечатися не став. Пішов у спальню, взяв дорожню сумку, покидав туди речі. Через десять хвилин двері за ним хряснули.
У квартирі стало тихо, тільки на кухні цокав годинник з зозулею — Оксана колись його на ярмарку в Кам'янці купила, ще до весілля. Вона стояла біля вікна, дивилася на мокру від дощу вулицю. Я підійшла ззаду, не наважуючись обійняти — раптом і мене зараз ненавидить.
— Оксано, — тихо покликала я. — Пробач. Я не могла інакше.
Вона повернулася. По щоках нарешті потекли сльози — рясні, гіркі. Уткнулася мені в плече й розридалася. Ми просиділи на кухні до третьої ночі. Курка так і лишилася в духовці, вихолола. Оксана розповідала, як вибирала нову сукню на п'ятиріччя, як чекала цих вихідних.
— Що мені робити, мамо? Я ж люблю його. Стільки років разом. Але як тепер вірити?
— Рішення за тобою, донько. Хочеш — гони в шию, я слова не скажу. З адвокатом допоможу, майно поділимо чесно. А хочеш — дай шанс. Але на твоїх умовах.
Роман тиждень ночував у гаражі на СТО, спав на розкладачці серед запчастин. На восьмий день Оксана подзвонила мені сама.
— Хай приходить, — сказала. — Говорити будемо.
Розмова була важка. Оксана дивилася йому прямо в очі.
— Даю тобі один шанс. Умови ставлю я. По-перше, завтра ж продаєш свою частку СТО компаньйону — там, у Буковелі, всі ці подорожі оплачувалися з готівки з каси, я бухгалтерію бачила, коли рахунки шукала. Гроші — на окремий рахунок, тільки з моїм підписом на зняття. По-друге, звільняєш Марину з клієнтської бази, більше жодних поїздок з діагностикою до автосалону. По-третє, ходимо до сімейного психолога, я вже записалася на суботу до Черкащука на Соборній. Не згоден — забираєш решту речей і йдеш назовсім.
Роман глянув на неї, потім на мене — я сиділа поруч із Оксаною мовчки.
— Я згоден, — тихо сказав він. — На все згоден.
Через два тижні Оксана показала мені документи: частку в СТО Роман переоформив на компаньйона за сто двадцять тисяч гривень, гроші лягли на новий рахунок у банку, доступ до якого мав тільки її підпис. Папку з договором вона тримала в шухляді комода, поруч із весільними фотографіями.
— Оце тепер моя гарантія, мамо, — сказала вона, закриваючи шухляду. — Не сльози, не обіцянки. Папір.
Путівки в санаторій я тоді ж і повернула, гроші мені віддали без питань. А та зозуля на кухні досі цокає — Оксана її так і не зняла зі стіни.
