До потяга Оксана сідала з однією думкою: двадцять годин — і вона нарешті вимкне телефон. Не в авіарежим, а взагалі. Робочий чат горів ще за півгодини до відправлення з київського вокзалу, і останнє, що вона побачила, перш ніж натиснути червону трубку, було повідомлення від замовника: «Оксано Петрівно, правки треба ще вчора».
Платформа пахла мазутом, пиріжками й валеріаною. Провідниця у форменому кашкеті гукнула «закінчуємо посадку», і Оксана востаннє озирнулась на перон. Три місяці без вихідних. Три місяці проект, який витяг із неї все. Тепер вона мала законне право на одинадцять діб біля моря в Затоці, і єдине, що тримало її при тямі останній тиждень — це уявна картинка: жовтий пісок, диня на сніданок і тиша.
Купейний вагон зустрів її теплою хвилею кондиціонера, що ледь дихав. Оксана закинула рюкзак на верхню полицю, скинула кросівки й витягнула з сумки роздрукований квиток — вікно, двадцять третє місце. У купе поки що нікого не було. Вона всілася, притулилась скронею до скла й усміхнулась: перон повільно поплив назад, а разом із ним — і відчуття, що вона комусь щось винна.
За двадцять хвилин у двері постукали.
За порогом стояла жінка років шістдесяти. Кругленька, у світлій хустині, поверх якої була накинута ще одна — вовняна. У правій руці картатий баул, схожий на ті, з якими у дев'яностих їздили на базар. У лівій — кошик, накритий рушником.
— Тут, — видихнула вона, зазираючи в квиток. — Двадцять четверте. Дозволите?
Оксана кивнула. Жінка ступила всередину — і купе одразу стало меншим. Баул ліг під столик, кошик зайняв сусіднє крісло, зверху — полотняна торба, а в неї ще щось загорнуте у фольгу. Запахло травами, сухим хлібом, валізною пилюкою.
— Мене Лідією Степанівною звати, — жінка сіла, поправила хустину. — До онуків їду. Під Одесу.
Оксана відповіла своє ім’я, і на кілька хвилин запала тиша. Але тиша тривала рівно до того моменту, поки Лідія Степанівна не розшнурувала кошика.
Звідти з’явився судок. Потім другий. Потім третій. Банка. Термос. Хлібина, загорнута в чистий рушник. Оксана позирнула краєм ока: здавалося, що кошик бездонний.
— Дорожнє, — пояснила попутниця, ніби це все пояснювало.
Першим вона відкрила судок із вареними яйцями. Запах ударив у ніс, важкий, концентрований. Оксана спробувала відчинити вікно — не піддавалось. Провідниця попередила: кватирки тільки на зупинках.
— Смачного, — сказала вона собі під ніс, сподіваючись, що трапеза швидко скінчиться.
Але Лідія Степанівна їла так, як їдять у селі після цілого дня на городі: ґрунтовно, з розстановкою, насолоджуючись кожним шматочком. За яйцями пішли помідори, порізані великими куснями, і сіль у паперовому згортку. Відтак — цибуля. Соковита, біла, нарізана товстими півкільцями.
— А ви не голодні? — жінка підняла очі.
— Дякую, я пізніше.
Вона намагалась читати. Сторінка не трималась. Очі бігали рядками, а мозок відмовлявся сприймати текст. Цибулевий дух змішався з теплим повітрям вагона, осів на шторах, на подушці, на волоссі. Оксана дістала навушники, ввімкнула перший-ліпший подкаст, спробувала дихати тільки ротом. Запах пробивався навіть через шум хвиль у записі.
Тим часом потяг наближався до першої великої станції.
На пероні у Фастові в купе зазирнув провідник:
— Постіль братимете?
Лідія Степанівна простягла йому п’ятдесят гривень і тихо попросила зробити кондиціонер трохи слабшим.
— Мені в ноги дме, — сказала вона, і Оксана зціпила зуби.
Коли двері зачинились, жінка витягла наступне.
Оселедець.
Оксана не повірила власному нюху. Вона подивилась у вікно: там мелькали посадки, соняшники, чиєсь обійстя з колодязем. Усе мирне, спокійне, майже сільське. А всередині маленького купе повітря вже згорнулося у важку, масну хмару, яку, здавалося, можна було різати ножем.
— Любите оселедець? — жінка підняла шматочок на виделці.
Чиста цибульна сльоза скотилася по щоці.
— З літопису «Повість минулих літ»… — пробурмотіла Оксана, намагаючись жартома вгамувати підступаючу нудоту.
Лідія Степанівна не почула. Вона вмочила хліб у сік із банки й замружилась від задоволення.
Тоді Оксана вперше вийшла в коридор.
Біля відчиненого вікна в тамбурі вже стояв чоловік у спортивному костюмі. Він тримав у руках паперовий стакан із чаєм і дивився на поля. Коли Оксана підійшла, він повернувся й кивнув.
— У вас теж? — спитав він.
Вона не зрозуміла спершу.
— Теж… курортна кулінарія?
Оксана приречено хитнула головою.
— У мене там ще й кондиціонер вимкнули, — чоловік усміхнувся. — Теща моя. Все життя мерзне при будь-якій температурі. Я вже мовчки страждаю. Головне, каже, щоб без протягів.
— Моя попутниця теж не любить, — зітхнула Оксана.
— Ага. Значить, усі наші жінки в змові.
Вони постояли хвилин десять. Свіже повітря било в обличчя, і вперше за дві години Оксана вдихнула на повні груди. Коли вона повернулась до купе, Лідія Степанівна вже мила огірки у складному горнятку. На столику лежав розгорнутий номер газети «Урядовий кур’єр» і шматок домашнього сала.
Оксана повільно видихнула.
Вона знову вийшла. Тепер у коридор. Прогулялась до вагона-ресторану. Купила пляшку мінеральної води за сімдесят гривень і цукерку «Пташине молоко». Коли повернулась — жінка якраз діставала з баула щось, загорнуте у фольгу.
— А це курочка. Ще звечора пекла. Там, правда, часничок є — та ви ж молода, вас часник не злякає.
Оксана залізла на верхню полицю. Лягла обличчям до стіни. Пальці вчепились у край простирадла. Хотілося плакати, але вона замість цього почала рахувати: до Одеси ще тринадцять годин. Тринадцять годин у замкнутому просторі з ароматом часнику, цибулі, оселедця, варених яєць і смаженого сала.
За вікном стемніло. Вагон стихав. Суцільна темрява, тільки світлодіодна лампочка чергового освітлення синіла біля дверей. Оксана вже майже заснула, провалившись у поверхневий, неспокійний сон, коли знизу почувся тихий, але виразний звук: хрусь.
Вона розплющила очі.
Лідія Степанівна сиділа на нижній полиці, підібгавши ноги. У неї на колінах стояла миска. На столі — відкритий пакет. Квашена капуста.
— Ви жартуєте… — прошепотіла Оксана, дивлячись у стелю.
— Що?
— Нічого. Сплю.
Жінка хруснула ще раз. У купе запахло кислим, різким, майже винним духом. Оксана повернулась на бік. Їй згадалась власна бабуся в Броварах, яка так само брала в дорогу «своє, перевірене», і дідусь, який тягав термос із чаєм навіть у літак. Духота наростала, кондиціонер пихкав ледь-ледь, ніби вмирав. Вона знову злізла вниз, взула капці й пішла в тамбур.
Там уже палили.
Двоє чоловіків і дівчина років двадцяти стояли біля відчиненого вікна. Оксана приєдналась мовчки, спершись ліктями на поручень. Унизу миготіли вогники якогось села — може, Крижополя, а може, Вапнярки, Оксана вже не стежила за маршрутом.
«Що ж ти, — думала вона. — Не можна так. Ну не можна ж».
Та водночас їй було соромно. Саме це відчуття — сором за власне роздратування — чомусь не давало їй спокою. Вона повернулась назад. Лідія Степанівна ще не спала.
— А ви заснути не можете? — спитала вона, побачивши Оксану.
— Спека.
— Це ваш організм молодий гарячий. А я ось — усе життя мерзну. Щитовидка, — вона торкнулась хустини на шиї.
І тут Оксана зважилась:
— Слухайте, Лідіє Степанівно… Можна вас дещо попросити?
Жінка підняла брови.
— Я розумію, це ваша їжа, і ви маєте повне право… Але чи не можна хоча б до ранку не діставати те, що сильно пахне? Мені важко дихати. Справді важко.
Повисла павза.
Лідія Степанівна дивилась на неї не з образою — з цікавістю. Так, ніби вперше за довгий час побачила перед собою не чергового «вибачте-будь ласка», а живу людину.
— Важко?
— Дуже. У мене від духоти мігрень починається. І від запахів теж.
Жінка похитала головою, потім зітхнула.
— Я звикла, що в дорозі треба харчуватись. Лікар сказав — часто, потроху, аби цукор не падав. А що в мене є? Оце й усе.
Вона повела рукою над баулом:
— Дочка назбирала. Каже — мамо, не голодуй у потязі. Ви ж знаєте, які там ресторани… торік за бутерброд сто двадцять гривень віддала, і він був ніякий.
Оксана відчула, як усередині щось стиснулось. Вона мовчки взяла зі своєї сумки пляшку води, зробила ковток.
— Я не хотіла вас образити, — сказала вона тихіше.
— Та яка образа. Я сама винна. Треба було попередити.
Після цього Лідія Степанівна справді прибрала пакет із капустою. Загорнула банку з оселедцем у два шари фольги. Вибачливо склала судки один на одний і засунула під столик, накривши рушником. У купе запахло трохи менше — принаймні, тепер можна було дихати носом.
Оксана залізла нагору. За вікном пропливала ніч.
Вона прокинулась від того, що поїзд стояв. За вікном світало. Великими літерами на вокзальній стіні було виведено «Одеса-Головна». Оксана підхопилась, озирнулась.
Лідія Степанівна сиділа на своїй полиці й дивилась у вікно. Вона була бліда. Дуже бліда. Губи — тонка сіра смужка, під очима — чорні кола. Пакет із капустою, загорнутий у рушник, валявся на підлозі.
— Лідіє Степанівно?
Жінка не повернулась. Її руки, що тримали сумочку на колінах, тремтіли.
— Вам погано?
— Ні… нічого. Зараз мине. Просто… щось голова.
Оксана зіскочила з полиці.
— Що ви їли? Давно?
— Та ще… вночі. Чи під ранок. Не пам’ятаю. Цукор, мабуть, впав, — вона спробувала всміхнутись, але вийшла лише гримаса. — У мене таке буває. Діабет.
Оксана вже рилася в своєму рюкзаку. Там була пачка виноградного соку, яку вона купила на вокзалі «про всяк випадок», і напівз’їдений батончик із горіхами.
— Пийте. Швидко.
Жінка ковтнула. Раз, другий. Відкусила батончик. Жувала довго, старанно, і на очах оживала: щоки порожевіли, пальці перестали тремтіти.
— Дякую, — видихнула вона. — Я, бачте… всю ніч боялась вас потурбувати. А треба було поїсти. От і дотерпілась.
Оксана присіла поруч.
— Чому ви не розбудили мене?
— Та якось… ви ж самі просили не пахнути. Я й подумала — зазнаю до ранку.
— Лідіє Степанівно, — Оксана вперше взяла її за долоню. Холодна, волога. — Я ж не знала.
— Звісно, не знали. Я й не казала.
Решту дороги вони їхали мовчки. Оксана допомогла жінці зібрати речі, застебнула непіддатний баул, притримала важкий кошик. На пероні Лідію Степанівну вже чекав син — високий чоловік у вишиванці, поруч із ним дівчинка років п’яти у блакитному сарафанчику.
— Бабуся! — заверещала дівчинка, кинулась до неї, і жінка присіла, притиснувши онуку до грудей. Пакет із судками хитнувся, брязнув — ніхто не звернув уваги.
Син обійняв матір, потім глянув на Оксану.
— Дякую вам. Мама сказала, ви допомогли.
— Та нічого… — Оксана знітилась.
Вона дивилась, як Лідія Степанівна йде пероном, тримаючи онуку за руку, і думала про те, що ця жінка цілий рік збирала гроші на цю поїздку. Пекла, варила, солила, щоб не витратити в дорозі зайвої гривні. Терпіла напади слабкості, бо боялась потурбувати випадкову сусідку.
Повз Оксану пройшов чоловік у спортивному костюмі — той самий, з тамбура. За ним котила валізу його теща. Вона була закутана в легку хустку, хоча сонце вже припікало.
— Ну що, — кивнув чоловік, — витримали?
— Витримала, — усміхнулась Оксана.
— І я. Головне — з кондиціонером домовились. Теща каже: на зворотному шляху візьмемо купе на двох. Щоб ніхто не мучився.
Він підморгнув і пішов.
Оксана повернулась, вдихнула морське повітря. Пахло водоростями, смаженим насінням, вокзальними квітами, бензином із Привозу. Пахло життям, яке нарешті починалось. Вона взяла рюкзак і повільно пішла до трамвайної зупинки. Коли сіла у вагон, то помітила на своїх джинсах ледь вловимий запах кропу. Він ішов від рюкзака, який усю ніч пролежав поряд із чиїмось баулом.
І чомусь саме цей запах здався їй зараз найріднішим.
