Ярему Кульчицького сусіди по вулиці Гойди називали "той, що з машинами". У дворі за металевим парканом стояло шість авто — від старенької "Шкоди" до майже нового BMW п'ятої серії, куплені на виплату через автосалон на Собранецькій. У будні він відкривав власну СТО на околиці міста, а по вихідних возив клієнтам запчастини аж із Мукачева, бо там дешевше виходило з розмитненням. Грошей вистачало на все — окрім часу для доньки Оксани, якій щойно виповнилося одинадцять.
У жовтні дощового дві тисячі двадцять третього Ярема повертався з Мукачева пізно, близько одинадцятої вечора. Дорогою на Минай фари вихопили щось сіре на узбіччі — цуценя, від сили місяців чотири, з переламаною лапою, тремтіло під дощем біля відбійника. Він загальмував, хоча спізнювався на дзвінок з постачальником запчастин із Польщі. Загорнув пса в куртку, поклав на заднє сидіння поряд із коробкою гальмівних колодок.
Ветеринарка на Швабській наклала шину на лапу і сказала, що власника, найпевніше, шукати марно — чіп не прошитий, нашийника нема. Ярема мав намір потримати цуценя тиждень, поки заживе, а тоді пристроїти через групу "Пригостри — Ужгород" у Фейсбуці. Пес прожив у нього тиждень, потім місяць, а потім Ярема просто перестав виставляти оголошення.
Назвав його Бровко — банально, зате прижилося. Бровко спав біля його ліжка, а вранці будив тим, що клав морду на край матраца й дивився, поки господар не розплющить очі. За рік у дворі на Гойди з'явилося ще двоє — облізла вівчарка з-під смітника біля залізничного вокзалу і сліпий на одне око тер'єр, якого викинули просто з машини на Другетів.
Оксана, яка після розлучення батьків жила з мамою в Мукачеві й приїжджала до тата через вихідні, якось спитала: "Тату, а чому ти собак рятуєш, а мене на футбол так і не забрав?" Ярема тоді відповів щось про роботу і зайнятість, а вночі довго сидів на кухні з холодним чаєм, дивлячись, як Бровко вилизує лапу біля батареї.
Саме тоді він і вирішив продати частину автопарку. Спершу здав в оренду СТО племіннику, лишивши собі тільки консультації, а потім почав возити безхатніх тварин до державного притулку в Соломонові — за двадцять кілометрів від міста, куди ніхто особливо не їздив, бо дорога туди була розбита ще з дев'яностих. Возив корм, купував ліки, платив за стерилізацію із власної кишені — суму, за його підрахунками, за два роки вийшло десь під сто двадцять тисяч гривень.
Мати Яреми, Раїса Панасівна, яка жила поверхом нижче в тому ж будинку на Гойди, спершу мовчала. А потім, коли він продав ще й позашляховик, щоб покрити рахунок за операцію притулковому коту з защемленою кишкою, не витримала. Прийшла ввечері, сіла за стіл на кухні, де тхнуло собачим кормом і мокрою шерстю, і сказала прямо: "Ти скоро по світу підеш, а собаки на твоєму місці залишаться. Онучка в тебе одна. А цих — сотні, і всіх не врятуєш".
Ярема тоді не сперечався. Просто підвівся, зняв з холодильника магнітик — фото Оксани з дитячого табору три роки тому — і поставив на стіл перед матір'ю. "Я знаю, скільки в мене доньок", — сказав і вийшов у двір годувати вівчарку.
Але слова матері засіли. Особливо коли за тиждень зателефонувала колишня дружина Леся і сказала, що Оксана посварилася з однокласницями через те, що ті сміялися — "у твого батька собача ферма, а не квартира". Дитина плакала і не хотіла їхати на вихідні до Ужгорода.
Ярема не спав ту ніч. Сидів у дворі під ліхтарем, курив уперше за три роки, дивився, як Бровко і вівчарка возяться біля старого автомобільного ковпака, який слугував мискою для дощової води. А тоді зрозумів — питання не в тому, кого рятувати, тварин чи доньку. Питання в тому, що він досі поводився так, наче в нього безмежно ресурсу: часу, грошей, уваги. І тваринам, і Оксані діставалися крихти замість системи.
Вранці він подзвонив адвокату — не тому, що хотів позбутися собак, а тому, що вирішив зробити все по-людськи, з розрахунком, а не на емоціях. Оформив приватний фонд допомоги тваринам "Гойда" — на честь вулиці, де все почалося, — і переписав на нього СТО частково, лишивши собі тридцять відсотків прибутку для особистих витрат, а решту сімдесят пустив на утримання фонду через прозорий рахунок, який щомісяця перевіряла бухгалтерка сусідка, тітка Марія з другого під'їзду.
А з донькою домовився інакше: кожної другої й четвертої суботи місяця — тільки вона, без жодної тварини поряд. Купив абонемент на футбольну секцію при "Говерлі" на вулиці Тельмана — той самий, про який Оксана просила ще рік тому. Гроші на абонемент, форму і поїздки на матчі йшли окремим рядком у сімейному бюджеті — і ця стаття витрат стояла в списку першою, ще до кормів і ліків для притулку.
Раїса Панасівна прийшла на перший матч доньки — постояла осторонь трибуни в плащі, мовчки спостерігаючи, як Оксана бʼється за м'яч на краю поля. Коли пролунав фінальний свисток і команда Оксани виграла два-один, дівчинка побігла до огорожі — просто до батька, який тримав у руках термос із чаєм і плед на випадок дощу.
Ярема присів навпочіпки, обійняв доньку прямо в брудних бутсах, а через її плече побачив, як Раїса Панасівна дістає з сумки старий телефон і фотографує їх обох. Того ж вечора вона написала йому в мессенджер коротке повідомлення: "Молодець. Собак не покинув і доньку не втратив. Так і треба було спершу".
Бровко того вечора дочекався його на порозі — з мискою, перевернутою від нетерплячки, і мокрим носом уткнувся в коліно. А в кишені куртки лежав квиток на наступну гру "Говерли" — вже куплений наперед, на другу суботу жовтня.
