— Мені треба лише дізнатися, чи можна подати на аліменти за минулий період, — сказала жінка. Голос рівний, ніби вона читала з картки. — Я почекаю.
Марта зазирнула до мене. Я кивнув.
Вона зайшла, не знімаючи пальта. Сіла на край стільця, поставила сумку на підлогу, витягнула старий телефон у силіконовому чохлі, який уже тримався лише на клейкій стрічці, і розклала переді мною папірці. Я звик до такого: люди приносять цілі теки, серветки з написаними від руки сумами, скриншоти. Але ця жінка мала все зібране — виписки з картки, роздруковані повідомлення, дати. Вона не питала, чи це спрацює. Вона питала, скільки часу це займе.
— Мене звати Оксана, — сказала вона. — Я медсестра. Була в шлюбі з чоловіком, який залишив нас, коли синові було п'ять місяців. Перші пів року перераховував по дві тисячі гривень. Потім зник.
Я гортав її роздруківки. Повідомлення від неї — конкретні, стримані. «Потрібне обстеження сина. Ось рахунок і адреса лікарні». Друге: «У дитини висока температура. Нам потрібні гроші на ліки». Третє: «Син пішов у перший клас. Допоможи з формою». Усі — прочитані. Жодної відповіді.
— Він не відповідав вам? — уточнив я.
— Жодного разу. Я перестала писати через три роки. Думала, що так збережу собі гідність.
Я чекав, що вона додасть ще щось — зазвичай люди починають виправдовуватися, злитися, плакати. Вона дивилася на свої руки. Пальці в неї були червоні, з сухими кутикулами — такі бувають у людей, які постійно миють руки. Медсестра, подумав я.
— Ви маєте право подати на поточні аліменти й на аліменти за минулий період, — сказав я. — Але суд вимагатиме доказів, що ви намагалися отримати допомогу. Ось ці повідомлення — це вже доказ.
Вона хитнула головою і сховала телефон у сумку.
— Я хочу не для себе. Для сина. Йому чотирнадцять, він займається дзюдо. Минулого року ми не поїхали на змагання, бо не було чим платити за проїзд.
Я записав її справу. Гонорар призначив символічний — у нас була програма для матерів-одиначок, яких скеровувала соціальна служба. Марта принесла їй чай у пластиковому стакані. Оксана подякувала і не випила — понесла до умивальника, щоб помити ложку, якою розмішувала цукор. Я запам'ятав це: вона не залишила після себе нічого, навіть використаного пакетика.
Наступного разу вона прийшла за два тижні. Заява була готова, ми подали її до суду в Івано-Франківську. Я не обіцяв швидкого рішення. Сказав: місяць-два, можливо, більше. Вона це прийняла.
А через тиждень він з'явився у коридорі нашого кабінету.
Я вийшов на перерву. Біля вікна стояв чоловік років сорока, в дорогому сірому пальті. На руці — масивний годинник, на ногах — замшеві черевики, які не носять у дощовому жовтні. Він крутив у руках ключі від машини. Коли я проходив повз, зупинив мене:
— Ви юрист, який веде справу Оксани?
Я відповів, що юрист, але справи обговорюю лише у своєму кабінеті.
— Я Грицько, її колишній чоловік, — сказав він. — Вона подала на мене до суду. Я хочу знати, скільки вона просить.
Я сказав, що це конфіденційна інформація.
— Слухайте, — він усміхнувся, але очі залишилися холодні, — я не хочу війни. Я займаюся бізнесом. Маю автомобільну майстерню у Ворохті. Люди мене знають. Судові розгляди — це погано для репутації.
— Це ви розповісте суду, якщо буде засідання, — сказав я.
Він подивився на двері, ніби сподівався, що Оксана зараз вийде.
— Вона багато років не давала мені бачити сина. А тепер вимагає гроші. Це несправедливо.
Я промовчав. Правду сказати, я вже бачив листування, яке вона мені принесла. Там не було жодного повідомлення, яке б підтверджувало, що вона забороняла йому бачити дитину. Було лише одне: «Приїдь, син тебе питає». Прочитано. Без відповіді.
Через три тижні суд призначив засідання.
Я сидів поруч із Оксаною. На ній була та сама сіра блуза, що і в перший день. Пальці вона зчепила в замок. Навпроти Грицько найняв адвоката — молоду жінку в окулярах, яка одразу почала з клопотання про відкладення справи. Мовляв, потрібен час, щоб ознайомитися з матеріалами. Суддя відклав засідання на три тижні.
— Скільки це ще триватиме? — спитала мене Оксана в коридорі.
— Можливо, ще кілька місяців.
Вона поправила ремінець сумки. Надворі падав перший сніг — ласий, мокрий, він одразу танув на асфальті.
— Я звикну, — сказала вона. — Я все життя когось чекаю.
Друге засідання було більш напруженим. Адвокат Грицька почав з того, що його клієнт нібито сплачував аліменти добровільно. Що він купував дитині одяг, давав гроші готівкою, коли приїздив. А потім Оксана перервала його:
— Він не приїздив жодного разу за останні вісім років.
— Це питання до матері, — адвокат підняла брову. — Дитина не знала батька, бо мати не давала можливості зустрічатися.
Оксана витягнула з сумки роздруківку. Я бачив цей документ. Судова повістка до школи, де Грицька було викликано на комісію у справах сім'ї після того, як син кілька разів прийшов до школи без теплої куртки, а мати була на нічній зміні. На повістці стояла його адреса і дата. Він не прийшов.
— Я не отримував цього, — Грицько знизав плечима.
— У вас була можливість зустрітися з сином. Ви не прийшли. Ось копія з журналу вхідної кореспонденції школи, — Оксана говорила чітко, як диктор. Але я помітив, як під столом вона стиснула кулак.
Суддя переглянув документи. Грицько перешіптувався з адвокатом. Наступного засідання він змінив тактику: визнав, що не платив, але просив суд врахувати, що він утримує непрацездатну матір. Я перевірив цю інформацію. Мати Грицька мала пенсію, невелику — три тисячі вісімсот гривень, але це не звільняло від аліментів.
Рішення суду вийшло через місяць. Суд зобов'язав сплачувати аліменти — тридцять відсотків від задекларованого доходу щомісяця. Плюс компенсацію за минулий період, який вдалося підтвердити документально. Сума вийшла значною: сто вісімдесят сім тисяч гривень.
Оксана вийшла з зали, не сказавши мені жодного слова. Я думав, вона плакатиме, але вона просто сіла на лаву в коридорі й розшнурувала один черевик. Перев'язала шнурок. Потім зашнурувала знову.
— Я хочу, щоб син отримав ці гроші на окремий рахунок, — сказала вона. — Я не хочу їх витрачати на себе. Тільки лікування, навчання, змагання.
Я підготував відповідну заяву. Вона підписала. Один аркуш, але я бачив, як вона тричі поставила ручку не там, де треба, і зіпсувала підпис.
— Нічого, — вона витягнула з кишені хустинку, промокнула чорнило. — Я маю право помилятися. Знаєте, — додала вона, ще не піднімаючи очей від паперу, — принизливо не боротися за дитину. А вимагати своє — це не приниження. Це обов'язок.
Взимку Грицько подав апеляцію. Я не здивувався. Він з'явився в суді з тим самим годинником, усміхнений, ніби йшов на свято. Повз мене пройшов так, ніби ми не знайомі. Але біля дверей зали суду зупинився.
— Передайте їй, що я не платитиму, — сказав тихо. — Нехай забере заяву. Інакше я заберу сина.
Я подивився на нього.
— Ви не можете забрати сина. Він прописаний з матір'ю. Рішення про місце проживання приймає суд.
— Я маю зв'язки, — він сказав це не як погрозу, а як факт.
Я відповів, що з таким підходом йому варто наймати іншого адвоката. Бо цей діалог, якщо він повториться, буде зафіксований. Грицько змінився в обличчі. Він не очікував, що я говорю з ним так спокійно. Обернувся, щось пробурмотів і зайшов до зали.
Апеляцію розглянули. Суд залишив рішення без змін. Додатково зобов'язав сплачувати нараховану пеню за прострочення, а це ще п'ятнадцять тисяч гривень. Грицько вийшов із зали червоний, як корал, і не подивився ні на кого.
Оксана в той день прийшла з сином. Хлопець був високий, у спортивній куртці «Адідас». Він тримав матір за руку. Мене вразило, як він на неї дивився — не як на матір, а як на старшу сестру, яку треба захищати.
— Це той пан, який допоміг нам, — сказала вона.
— Дякую, — хлопець потиснув мені руку. Долоня в нього була міцна, суха.
— Твоя мати зробила все сама, — сказав я. — Я лише заповнив папери.
Він усміхнувся. Усмішка в нього була не дитяча, а якась доросла, зморена.
— Вона завжди так каже. Але я знаю, що вона два роки збирала ці папери. Вона їх у коробці з-під цукерок тримала. Під ліжком.
Оксана знітилася, але не перебила.
Потім була ще одна справа. Влітку Грицько вирішив, що хоче бачити сина. Прийшов до школи. Хлопець не вийшов. Директор подзвонив Оксані, та — мені. Ми підготували позов про визначення порядку зустрічей. Суд постановив: зустрічі щосуботи, з 10:00 до 14:00, у присутності матері або уповноваженої особи, за місцем проживання дитини. Грицько прийшов на першу зустріч, на другу запізнився на пів години, на третю не з'явився зовсім.
Восени він раптом передумав і захотів зустрічатися частіше. Надіслав Оксані повідомлення: «Я твій батько. Я маю право». Вона показала мені телефон. Я порадив не відповідати емоційно. Вона написала лише одне: «Приїдь у суботу о 10:00. Якщо знову спізнишся, наступна зустріч буде скасована».
Він приїхав рівно о 10:00. Я це знаю, бо зустрів його біля під'їзду, коли зайшов до Оксани забрати підписану довіреність. Він стояв біля своєї машини — старої, пошарпаної «Тойоти», яку раніше я в нього не бачив. Схоже, гроші на нову вже не було.
— Ви її юрист і друг? — спитав він.
— Я юрист, — сказав я.
— Вона налаштувала сина проти мене.
— Я не думаю, що вона налаштовує. Але ви пропустили три зустрічі. Хлопець це бачив. Він не дурний.
Грицько сперся на капот. Пальці в нього тремтіли.
— Я просто хочу, щоб він знав: я його люблю.
— Любов — це вчинки, — сказав я. — Не слова. Ви мали чотирнадцять років, щоб показати це.
Він подивився на мене довго. Потім зайшов до під'їзду. Я не знаю, що було далі — я не підслуховував. Але коли я вийшов за десять хвилин, Грицько стояв у дворі й розмовляв із хлопцем. Вони про щось сперечалися. Хлопець тримав у руках футбольний м'яч. Грицько простягав йому телефон, щоб показати якесь відео. Хлопець похитав головою.
Я підійшов до Оксани, яка стояла біля під'їзду.
— Він хоче, щоб син поїхав із ним у Карпати на вихідні, — сказала вона. — Я не дам дозволу.
— Це ваше право.
— Він каже, що я жадібна. Що я отримала від нього гроші і тепер не даю дитину.
— Це не гроші, які ви отримали. Це його борг перед вашим сином.
Оксана подивилася на мене. У неї були втомлені очі. Сніг танув на її волоссі, яке вона не встигла прибрати під шапку.
— Я знаю. Але інколи я думаю, що простіше було б віддати йому сина на вихідні, щоб він відчепився.
— Це не вирішить проблему. Це створить нову.
Вона хитнула головою. Потім крикнула синові, що пора додому. Хлопець підійшов, все ще стискаючи м'яч. Грицько стояв біля машини й дивився, як вони йдуть.
Через місяць Грицько знову подав до суду — тепер про зменшення аліментів. Мотивував тим, що дохід зменшився. Я підготував запит до податкової. Виявилося, що його майстерня задекларувала прибуток на вісімдесят тисяч більше, ніж минулого року. Суд відмовив.
Тоді він спробував інше: надіслав Оксані листа, в якому пропонував мирову угоду. Аліменти зменшити до п'яти тисяч гривень на місяць, а він за це відмовиться від права на спадщину хлопця, якщо така буде. Оксана показала мені цей лист.
— Він продає моєму синові його ж гроші, — сказала вона.
Я розірвав листа на чотири частини. Не знаю, чому я це зробив. Просто не витримав.
— Не відповідайте. Це не має юридичної сили.
Вона підібрала клаптики з підлоги. Акуратно склала їх докупи.
— Я збережу, — сказала вона. — На випадок, якщо він знову захоче сказати, що я відмовилася від примирення.
На Новий рік я отримав від неї листівку. Звичайна картонна листівка з глітером — «З Новим роком! Щастя! Здоров'я!». Вона писала, що син отримав коричневий пояс із дзюдо. Що аліменти приходять вчасно. Що борг за минулий період закрито ще в листопаді. І приписка внизу, дрібним почерком: «Дякую, що ви були поруч. Ви не просто юрист. Ви свідок. Це важливо».
Я прикріпив листівку до стіни над своїм столом. Вона й досі там висить.
А через рік я зустрів Грицька в супермаркеті. Він стояв біля каси, і в руці в нього був кошик із двома пляшками води і хлібом. Помітив мене, хотів щось сказати, але передумав. Я хитнув головою. Він відвернувся.
— Сто дев'ятнадцять гривень, — сказала касирка.
Грицько дістав картку. Поклав на термінал. Термінал пискнув: «Відмовлено». Він спробував іншу. Та теж не пройшла. Тоді він поліз у кишеню, витягнув пом'яту купюру — сто гривень, потім ще одну — двадцять. Простягнув касирці.
Я заплатив за свої продукти і вийшов. Надворі падав сніг. Я подумав, що зараз поїду додому, де на плиті гріється борщ, а кіт чекає мене на підвіконні. І що Оксана, мабуть, зараз сидить на кухні зі своїм хлопцем, і той розповідає їй про школу. І що Грицько стоїть біля каси супермаркету зі своїми двома пляшками води, і ніхто його не чекає.
