Я саме замотувала Назара в стару болоневу куртку. У квартирі було градусів чотирнадцять, не більше — опалення дали тільки минулого тижня, та й те ледь тепле. Назар спав у тій куртці, згорнувшись клубочком на матраці, і Марта теж. Вона вкривалася зверху ще й моїм пальтом. Я казала їм, що це гра така — «зимівля на Північному полюсі». Вони вірили. Принаймні Марта.
Коли я відчинила, Лариса Вікторівна стояла на порозі з тістечками «картопля» у фірмовій коробці й оберемком квітів. На ній було світле кашемірове пальто, яке саме коштувало більше, ніж наша оренда за три місяці, й нові черевики на підборах, що вгрузали в протертий дерматин підлоги.
Вона глянула на мене — і її усмішка згасла за секунду.
— Віро?.. Господи, що з тобою?
У мене перед очима все попливло. За спиною затупали босі ноги — Марта. Вона побачила бабусю й заверещала так, ніби їй подарували цілий світ. Назар вибіг слідом, сонний, з червоними від холоду щоками.
— Бабусю Ларисо!
Лариса Вікторівна ступнула через поріг, обвела поглядом голі стіни, відро під вікном, єдину лампочку без плафона, що звисала зі стелі на скрученому дроті. На кухонному столі — надщерблена тарілка з учорашньою гречкою і розкрита банка тушонки. Тушонку я відкрила вранці на сніданок — особливий день, бо в дітей був день народження бабусі. Точніше, мав бути.
— Де Віталій? — запитала вона.
Назар мовчки показав пальцем на телефон, що лежав на підвіконні, і сказав рівним голосом:
— Тато сказав: запитання тільки в месенджері. А так — у нього наради.
Лариса Вікторівна повільно поставила квіти на підлогу.
— Які, в біса, наради, якщо вчора в соцмережах його колега виклала фото з якогось ресторану в Буковелі. Він там був із жінкою.
— Тітка Інна? — уточнила Марта. — У неї ще машина така, з відкритим верхом.
Я завмерла. Марта мала тільки шість, але пам’ять у неї — як пастка.
Лариса Вікторівна подивилася на мене впритул.
— Віро, я чекаю.
І тоді мене прорвало — не сльозами, а якимось дивним, ламаним голосом, яким я не говорила вже пів року.
— Ваш син вивіз нас сюди в березні. Сказав, що на місяць-два, поки в будинку ремонт. Залишив двадцять тисяч гривень. І зник. Телефони міняє. Гроші скидає раз на місяць — три тисячі, іноді п’ять. На картку. Запитань не ставить, відповідей не дає. Я влаштувалася мити сходи в офісному центрі на Маяковського, але з Назаром важко — у нього астма, а тут пліснява.
Лариса Вікторівна витягла з сумки серветку — й одразу сховала назад, не приклавши до обличчя. Вона ніколи не плакала. Навіть коли ховали мого свекра. Навіть тоді, коли ми втратили дитину.
Вона просто стояла й дивилась на мене. А потім подивилася на шафу.
Не знаю, що її туди потягнуло. Може, те, що старі дверцята були заклеєні шматком скотчу, якого я не чіпала від самого переїзду — Віталій залишив там якісь свої речі й заборонив дітям відкривати.
— Що там?
— Не знаю. Він замкнув, — збрехала я.
Марта тут же витягла з-під матраца маленький цвях.
— А я знаю, як відкрити! Тато показав.
Лариса Вікторівна взяла в неї цвях, підважила засув, і дверцята рипнули.
У шафі було порожньо — якщо не рахувати великої картатої сумки. І в тій сумці — десять, дванадцять, п’ятнадцять пачок. Гроші. Долари. Перетягнуті банківськими резинками.
Назар витягнув шию.
— Ого! А ми думали, там цукерки.
Я дивилася на ці пачки й не могла вдихнути. Звідки? Чому? Коли він встиг?
Лариса Вікторівна опустила руку в бічну кишеню сумки й витягла звідти невеликий блокнот у шкіряній обкладинці. Погортала. Піднесла ближче до світла. І прочитала вголос, повільно, слово за словом:
— «Договір купівлі-продажу. Віра Сергіївна Коваль. Підпис. Дата». — Вона перевела подих. — Це твій підпис?
Я простягла руку. Глянула. Мене ніби крижаною водою облили з ніг до голови.
— Я цього не підписувала.
Лариса Вікторівна перегорнула сторінку. Далі — копія свідоцтва на будинок. У графі «власник» стояло моє прізвище. А потім — угода, за якою будинок переходить у власність Віталія на підставі «спільно нажитого майна». І внизу — дата. День, коли я лежала в лікарні після викидня. Того самого дня, коли він приніс мені в палату помаранчеві троянди й сказав, що любить мене більше за життя.
— Що це означає? — прошепотіла я.
— Це означає, — Лариса Вікторівна закрила блокнот і сховала його до своєї сумки, — що мій син украв у тебе дім, який мій покійний чоловік колись записав на твоє ім’я. На випадок, якщо із сином щось трапиться. Я знала про це, але гадала, що документи згоріли під час тої пожежі в архіві. А вони ось де.
Вона подивилася на мене, на дітей, на відро з водою, на стіну, де від вогкості пішли чорні розводи, — і простягла мені телефон.
— Набирай його. Прямо зараз. Гучний зв’язок.
Я набрала. Гудки. Ще гудки. Потім — його голос, незадоволений, як завжди, коли я телефонувала не за графіком:
— Віро, я ж просив: тільки повідомлення. Що трапилося?
Лариса Вікторівна взяла телефон у мене з рук.
— Це мама, Віталику. І я стою в тій квартирі, в яку ти загнав свою дружину і своїх дітей. Вони сплять у куртках, чуєш? У куртках, як під час війни.
У трубці запала тиша. Потім — обережне:
— Мамо, давай не зараз.
— Саме зараз. Я знайшла гроші. Знайшла блокнот. Знайшла підроблений підпис твоєї дружини під документом, який позбавляє її та дітей даху над головою. Ти приїдеш сюди сьогодні. Протягом двох годин. І ми поговоримо.
— Я не в місті.
— А я бачила твою Інну в «Епіцентрі» годину тому. Саму. Тож не бреши мені.
Ще одна довга пауза. Потім — тихо, майже крізь зуби:
— Добре. Я буду.
Лариса Вікторівна поклала трубку, віддала телефон мені й подивилася на онуків.
— Марта, Назаре, мийте руки. Бабуся принесли тістечка. І ми чекаємо тата.
Назар схопив коробку й побіг на кухню, а Марта завмерла на місці.
— А тато буде злий?
— Можливо.
— А ви його не відпустите більше?
Лариса Вікторівна подивилася на мене. Потім на неї.
— Залежить від тата, маленька.
Він приїхав не за дві години — за три з половиною. За цей час Лариса Вікторівна встигла обдзвонити свого нотаріуса, підняти копії старих паперів і викликати сюди свого адвоката — сухого, літнього чоловіка, який мовчки сидів у кутку й гортав знімки з папки.
Коли Віталій зайшов, у кімнаті пахло тістечками і валер’янкою — мені здалося, що в мене серце вистрибне, і Марта, помітивши моє обличчя, принесла з аптечки флакон. Він зайшов, обтрусив дощ із рукава дорогої куртки й оглянув кімнату з таким виразом, ніби сам був тут уперше. Ніби не він привіз сюди дружину й дітей у березні, не він сказав: «Потерпіть, скоро все налагодиться».
— Мамо, — почав він, — давай поговоримо без сторонніх.
— Тут немає сторонніх, — відрізала Лариса Вікторівна. — Адвокат пана Володимира — це тепер і її адвокат. А гроші в сумці, — вона кивнула на шафу, — наскільки я розумію, це частина суми за будинок, яку ти отримав готівкою. Решта — на рахунках. Я права?
Віталій змінився на обличчі. Він дивився не на матір — на мене. Чекав, що я розплачусь, почну виправдовуватись, благати. Але я мовчала. Уперше за ці пів року я не боялася.
— Віталію, — сказала Лариса Вікторівна, — у тебе є рівно один варіант: ти зараз підписуєш нотаріально завірену заяву про те, що угода з продажу будинку є нікчемною через підробку підпису, і повертаєш будинок Вірі. Крім того, перераховуєш на її рахунок усю суму, яку отримав за його продаж, — яку не встиг витратити зі своєю Інною. А цю готівку, — вона штовхнула сумку ногою, — залишиш тут як компенсацію за пів року життя в цьому підвалі.
— А якщо ні?
— Тоді завтра ця папка лягає на стіл слідчому. І я, твоя мати, даватиму свідчення проти тебе. І не сумнівайся — я це зроблю. Ти перетворив життя моїх онуків на злидні, приниження і холод. За це я ладна спалити все, що між нами було.
Віталій переступив із ноги на ногу. Я бачила, як у нього сіпається повіка. Він перевів погляд на Назара — той стояв у дверях і дивився на батька з якимось дорослим, порожнім виразом. Таким, якого не повинно бути в дитини в десять років.
— Тату, — сказав Назар тихо, — я більше не хочу носити куртку в ліжку. Мені соромно в школі.
У кімнаті зависла в’язка, важка пауза. Було чути, як на кухні з крана падає вода — раз на три секунди.
Віталій витягнув телефон.
— Я викличу свого юриста.
— Викликай, — кивнула Лариса Вікторівна. — Але знай: ти програв ще тоді, коли навчив доньку відкривати шафу цвяхом.
Через півтори години в цій самій кімнаті, при світлі двох телефонних ліхтариків, тому що проводка знову закоротила, Віталій підписував папери. У мене трусилися руки, коли я ставила свій справжній підпис — цього разу свідомо, червоним чорнилом, на останній сторінці.
Коли все скінчилося, він підвівся, не дивлячись ні на кого, і рушив до виходу.
— Віталію, — гукнула Лариса Вікторівна.
Він обернувся.
— Ключі від позашляховика, — простягла вона руку. — Машина куплена на спільні гроші. Поїдеш на таксі.
Він мовчки поклав ключ на стіл. Двері за ним зачинилися з тим самим глухим звуком, із яким пів року тому зачинилися за нами двері будинку.
Марта підійшла до вікна й притулилася носом до холодного скла.
— Бабусю, — запитала вона, — а ми тепер додому?
Лариса Вікторівна сіла навпочіпки поруч із нею, на потрісканому лінолеумі, у своєму кашеміровому пальті, й тихо сказала:
— Так, сонечко. Додому. Назавжди.
Наступного ранку ми складали речі. Дві валізи, три пакети з одягом, рожева лялька, яку бабуся не встигла подарувати на день народження, і Назарів конструктор — єдина іграшка, яка вціліла з минулого життя. Лариса Вікторівна викликала вантажне таксі, і ми востаннє озирнули цю квартиру — облуплену, сиру, з відром біля вікна.
Коли я зачиняла двері, на порозі з’явилася сусідка знизу, тітка Орися. Вона тримала в руках слоїк із малиновим варенням.
— Ви вже їдете? А я хотіла вам передати — дітям до чаю.
Я взяла слоїк. Теплий. Варення було ще літнє, зварене в серпні, коли все ще здавалося нормальним.
— Дякую, тітко Орисю.
— І знаєте що, — вона простягла мені папірець із номером телефону, — це мій син, він адвокат. Я бачила тут учора вашого… ну, цього. Якщо раптом знадобиться.
Я сховала папірець у кишеню. Про всяк випадок.
У дворі Назар підійшов до машини й погладив дверцята.
— Це тепер наша?
— Так, — сказала Лариса Вікторівна. — Сідай.
Він сів на заднє сидіння, пристебнувся, дістав із кишені куртки маленького іграшкового песика, якого всю осінь ховав під подушкою, й посадив поруч.
— Не бійся, — прошепотів він йому. — Ми додому.
Я сіла за кермо. Лариса Вікторівна поруч. У дзеркалі заднього виду — двоє дітей і слоїк варення між ними. Дощ нарешті перестав, і над мокрим асфальтом стояв запах прілого листя — різкий, свіжий, майже весняний.
Коли ми виїхали на трасу, Марта раптом заспівала — ту саму пісеньку, яку співала в будинку ще до всього, коли їй було чотири. Про зайчика, що вмивався. І Лариса Вікторівна — вперше на моїй пам’яті — тихо підтягла їй.
А я просто крутила кермо і дивилася на дорогу. Попереду було ще багато всього: суди, папери, розмови, ремонт у будинку, школа для Назара. Але це все — попереду. Ми їхали додому. І з нами їхала та, хто колись називав мене чужою. Тепер вона тримала на колінах сумку з документами й дивилась у вікно, на мокре гілля. А діти засинали на задньому сидінні, в машині, в якій уперше за пів року не треба було вкриватися куртками.
