Я стояв посеред коридору зі спортивною торбою біля ноги й не міг згадати, навіщо я туди поклав зубну щітку. В голові гуло, наче хтось залишив увімкнений трансформатор. Леся стояла навпроти — спираючись плечем на одвірок, склавши руки на грудях. Вона завжди так стояла, коли вигравала. А Яринка з Митьком тулилися біля вішака, наче двоє змоклих горобців, і я не міг дивитися їм в очі.
— Я втомився, — вичавив я. — Поїду до мами. На пару днів.
Леся нічого не відповіла. Тільки пересунула ключі на поличці, щоб не впали, коли грюкнуть двері. Вона про все подбала, навіть про це.
Я буркнув щось про те, що «пару днів — не кінець світу», хоча сам не знав, навіщо це кажу. Вони ж не питали. Вони просто стояли й чекали, коли я піду геть.
У під'їзді пахло вчорашніми котлетами й сирою штукатуркою. Третій поверх під'їзду не ремонтували, мабуть, з часів, коли я ще ходив до школи. Я перескочив через сходинку, на якій лежала потріскана плитка, і подумав: а чому я її не приклею?.. Руки самі стиснули ручку торби. Я відганяв цю думку, мов надокучливу муху. Я ж їхав відпочивати, а не думати про ремонт.
Мама зустріла мене, як зустрічала колись із армії: тазик олів'є, чай у підскляннику, сорочка з накрохмаленими рукавами. Вона не питала, чому я втік. Вона питала, чи я добре їв, і чи в мене все гаразд із роботою. Я розслабився, наче в дитинстві, коли можна було лягти на диван і знати, що все зроблять без тебе.
Але вранці другого дня мама поставила переді мною аркуш паперу.
— Синочку, поки ти тут, — сказала вона тим голосом, яким колись говорила «сідай за уроки», — я склала тобі список. Треба лише дванадцять пунктів. Балкон уже два роки протікає, а в погребі дошки згнили. І ще фарбу для паркану купи, проїзд зараз подорожчав — сорок п'ять гривень до центру. От я й записала, скільки витратиш.
Я кліпнув. Список був дрібним, але чомусь займав три сторінки. Одинадцятим пунктом стояло «розібрати антресолі в коридорі», дванадцятим — «вивезти стару кахель на смітник».
— Ма, я ж на кілька днів, — сказав я.
— Ото й добре, що на кілька, — вона всміхнулась, і від тієї посмішки мені стало якось затишно й тривожно водночас. — Впораєшся швидше.
Протягом наступних трьох днів я не сідав інакше, як на табурет біля сходової клітки, тримаючи в руках то перфоратор, то віник, то підв'язаний мотузкою мішок зі штукатуркою. Увечері другого дня я зателефонував Лесі.
— Вона змусила мене міняти гумки на кранах, — поскаржився я, стоячи на холодній бетонній підлозі біля сушарки. — А завтра ми їдемо на дачу — старий паркан підпирати.
У слухавці щось шаруділо. Діти реготали.
— Ми саме піцу ділимо, — сказала Леся, і я почув, як Митько крикнув: «Тато, ананас — це не піца!». Він не питав, коли я повернусь. Він просто кричав про ананас.
Я стояв у маминому під'їзді, тримаючи телефон біля вуха, і думав: от зараз я мав би сидіти з ними за тим круглим столом. Я мав би сперечатися про ананас. Я мав би бути там, де пахне сиром і трохи підгорілою скоринкою, а не тут, де пахне сирим бетоном і пральним порошком.
— То, може, вернешся? — спитала Леся.
Я відкрив рота, щоб сказати «ні, мені ще треба відпочити», і в цей момент мама гукнула з кухні:
— Вадиме! Ти води перекрий у ванній, я вже білизну замочила!
І я сказав:
— Завтра. Завтра повернусь.
Вона не зраділа. Не сказала «ну нарешті». Просто гукнула дітям, щоб не совали гаряче деко, і повісила слухавку.
Наступного дня я стояв на дачі біля старого паркану. Туман котився з річки, і пахло намулом. Мамин сусід, дядько Павло, проїжджав повз на тарадайці з причепом, і я попросив його довезти мене до маршрутки. Він кивнув на причіп, наче я був мішком картоплі.
— Не жалій себе забагато, — сказав він, коли я злазив біля зупинки. — Бо так і будеш чужим на власній кухні.
Я не відповів. У маршрутці я сидів біля вікна, дивився на обшарпані зупинки і прокручував у голові, що скажу. Що я все зрозумів. Що я більше не буду так. Що я приберу за собою.
Але коли я відчинив двері квартири, пахло не піцою. Пахло праскою і свіжим білизняним кондиціонером. У коридорі стояла Яринка в шкільній формі й тримала рюкзак, наче збиралася йти. Поруч — Митько з м'ячем, який він перестав підкидати, коли побачив мене.
— Тато, — сказав він рівно. — Ти ж казав, що завтра.
Я не знав, що відповісти. Я відчув, як торба падає з плеча, і нагнувся, щоб її підняти. Але так і залишився стояти, тримаючись за лямку, наче та торба була єдине, що мене ще тримало.
— Я раніше, — сказав я.
Леся вийшла з кухні. Вона витирала руки об фартух і дивилася на мене так, як дивляться на вогкість у кутку — ніби це вже давно треба було полагодити.
— Чай будеш? — спитала вона.
— Я сам, — сказав я. — Я сам.
І пішов на кухню. Налив собі окропу. Довго шукав заварку, поки не зрозумів, що вона стоїть на тому самому місці, що й завжди. Взяв з полиці чашку. Найдурніше: я не міг згадати, яка моя. Відкрив шафу — там стояли чотири майже однакові керамічні чашки. Підняв одну, потім другу. На дні однієї була тріщина. Це була моя. Вона завжди була з тріщиною, і я завжди пив саме з неї. Стиснув її в долонях. Гаряча вода обпекла пальці крізь стінки. Добре. Це було добре.
У дверях з'явилася Яринка з папкою.
— Тату, а ти знаєш, що мама записала нас на плавання? — спитала вона. — Треба віддати двісті гривень на абонемент. До суботи.
Я розвернувся. З-за її спини визирнув Митько.
— І я хочу на плавання, — сказав він. — Бо Івась із нашого двору вже плаває, як риба.
Леся стояла в коридорі, притулившись до одвірка. Вона нічого не казала. Вона чекала, що я зроблю. Можливо, вона думала, що я знову буркну «я втомився». Але я витер руки об джинси й підійшов до вішака, де стояла Яринчина папка з документами.
— Я оплачу, — сказав я. — Двісті зараз і стільки ж наступного тижня. І ще куплю вам шапочки, якщо треба.
Яринка так і застигла з папкою. Митько перестав підкидати м'яча. Леся прибрала з чола волосину, яка прилипла до скроні, і глянула мені просто в очі. Не питаючи, я дістав телефон і відкрив банкінг. Натиснув «переказати». Двісті гривень. Потім ще двісті. Ввів призначення: «плавання». Показав екран Яринці.
— Ось. Тепер ідіть збирайтеся.
Вони не побігли. Яринка обережно взяла папку, розвернулася й пішла до кімнати. Митько зробив два кроки, зупинився й озирнувся:
— Ти завтра ще будеш тут?
— Буду, — сказав я. — Я нікуди не їду.
Того вечора я не лягав на диван. Я стояв у кухні, поки Леся смажила картоплю, і міняв перегорілу лампочку над столом. Я не вмів цього робити швидко. Я крутив її, наче злочинець, що обережно відкриває сейф. Леся простягнула мені ганчірку, щоб я не обпікся об скло. Я взяв її. Пальці в нас зіткнулися — на секунду, як трамвайні контакти. Нічого не іскрило, але щось замкнуло.
А ввечері, коли діти полягали, я сів на кухні з ноутбуком. Відкрив сайт місцевої фірми, що робила натяжні стелі. Подивився ціни. Записав у нотатки: «стеля в кімнаті Митька — 4 800 грн з роботою». Подумав. Ще дописав: «почати з коридору».
Я чув, як Леся підійшла ззаду, але не обертався. Вона стала біля столу, взяла в руки чашку з недопитим чаєм і довго дивилася на екран.
— Це ти собі відпочинок такий придумав? — спитала вона.
— Ні, — відповів я. — Це я вирішив стати дорослим.
Вона не посміхнулась. Просто вилила холодний чай у мийку, поставила чашку на сушку й сказала:
— Тоді я замовляю фіранки до кімнати Яринки. Бо ті, що висять, уже соромно показувати людям. Вони сто двадцять гривень за метр. Треба п'ять метрів.
— Замовляй, — сказав я. І додав: — Хай уже буде красиво.
Вона стояла до мене спиною, але я бачив, як її плече опустилося — так, наче вона цілий день тримала на собі щось важке і тільки тепер дозволила собі поставити це на підлогу. Вона не кинулася мені на шию. Не стала розпитувати. Просто вимкнула світло в коридорі й пішла перевіряти, чи вимкнені телефони у дітей.
Наступного дня я пішов на базар по картоплю, бо Леся попросила. Стояв у черзі за жінкою, що торгувала часниковими стрілами і скаржилася на податки. Купив п'ять кіло, заплатив, як усі. А коли повертався, зателефонував мамі.
— Ма, я вдома, — сказав я. — Списки свої віддай комусь іншому. Бо я маю тепер свої.
Вона почала щось казати про «того паркана», але я перебив:
— Дядько Павло каже, в тебе є сусід, що любить підзаробляти. Дам йому п'ятсот гривень. Хай зробить.
Я почув, як вона втягнула повітря. А потім, після паузи, мовила:
— Ну, дивись… Якщо вже так.
Того вечора Яринка показувала мені, як вона тримається на воді. Ми дивилися відео на її телефоні, і вона коментувала кожен рух — «а тут я мало не потонула, дивись». Митько лежав на підлозі й робив «жабку», щоб я оцінив, і вимагав, щоб я порахував, скільки секунд він протримає ноги в повітрі. Леся сиділа в кріслі й пила чай із моєї чашки з тріщиною — тієї самої, з якої завжди пив я.
— Гей, — сказав я. — Це моя чашка.
— Була твоя, — відповіла вона, не відриваючи погляд від відео на телефоні Яринки. — Тепер наша.
Я потягнувся й забрав у неї чашку. Відпив трохи — чай був уже майже холодний, з надто великою кількістю цукру, зовсім не так, як я собі заварюю. Все одно допив до дна.
