Батько помер у четвер. А в понеділок зателефонував його нотаріус і попросив приїхати на оголошення заповіту. Я працюю старшою медсестрою в обласній лікарні, зміни розписані на два тижні вперед, тож довелося відпрошуватися й пояснювати завідувачці, що дядько Гриць — це не той дядько, який учора "приїхав з села", а справді покійний батько.
Нотаріальна контора пахла старим папером і кавою, яку секретарка гріла в мікрохвильовці прямо в скляній банці. Я сіла на стілець, розгладила спідницю, приготувалася до простої процедури. Батько ніколи не був багатим. Все життя пропрацював майстром на меблевій фабриці, а після виходу на пенсію ремонтував сусідам табуретки й дверні ручки за символічну плату. Єдина спадкоємиця — я, Оксана. Чого тут може бути складного?
Нотаріус відкашлявся й почав:
— Згідно з волею вашого батька, його будинок…
Я всміхнулася. Маленька хатинка на дві кімнати в приватному секторі, де тато прожив сорок два роки. Кухня з газовою колонкою, вишня під вікном, скрипучі сходи на горище.
— …за адресою місто Житомир, вулиця Короленка…
Я підвела голову.
— Що?
Нотаріус поправив окуляри.
— Це не основне місце проживання вашого батька, — пояснив він. — Це інша нерухомість, яка йому належала.
Я дивилася на нього, переконана, що сталася помилка. Вулиця Короленка — це інший кінець міста, район старої забудови біля річки Тетерів. Батько ніколи, жодного разу, не згадував про другий будинок.
Нотаріус підсунув до мене теку. Всередині лежала копія технічного паспорта й витяг з реєстру. Адреса, площа, план приміщень. Я вдивлялася в схему, ніби намагалася згадати місце, де жодного разу не була.
— Можливо, тут помилка, — сказала я.
— Помилки немає. Документи оформлені правильно. Ваш батько володів цим будинком останні девʼять років.
Девʼять років. Девʼять років він платив податки, ремонтував дах, косив траву біля чужого для мене дому — і жодного слова.
Я вийшла з контори, тримаючи теку під пахвою. На зупинці біля «Сільпо» стояла баба з відрами чорниць і кричала: «По двадцять пʼять, віддаю за двадцять!» Я купила склянку, хоча не збиралася. Просто треба було чимось зайняти руки.
За кермо сіла й поїхала через усе місто. Короленка, 17. Старий будинок у кінці тихої вулиці, захований за високими липами. Паркан акуратний, пофарбований минулого літа. На подвірʼї — рівно підстрижений газон. На ґанку — горщики з петуніями, і квіти свіжі, политі сьогодні зранку, бо на листках ще трималася роса.
Стежкою до хвіртки хтось нещодавно пройшов — на плитці ще темніли вологі сліди. Значить, тут живуть. Не просто наглядають — живуть.
Я натиснула на хвіртку. Вона прочинилася без скрипу, ніби чекала. Пройшла стежкою, піднялася на ґанок. У шибці відбилося моє обличчя — бліде, з синцями під очима після трьох нічних змін поспіль.
Зазирнула у вікно.
У кімнаті горіло світло. На столі — плетений кошик з яблуками. Старий диван, накритий картатим пледом. На стіні — фотографії в рамках, але з такого кута не розгледіти, хто на них.
Двері рвучко відчинилися.
На порозі стояла жінка років шістдесяти, в ситцевому халаті й капцях з помпонами. В одній руці тримала мокру ганчірку, з якої капало на підлогу.
— Ви до кого? — запитала вона, пильно мене роздивляючись.
Я відступила на крок.
— Я Оксана. Донька Василя Максимовича.
Ганчірка впала на підлогу. Жінка притулилася плечем до одвірка, і я розгледіла її обличчя. Втомлене, з глибокими зморшками біля рота. Але очі — ясні, сірі, точнісінько як у мого батька.
— Ви, мабуть, Раїса, — сказала я. Бо це було єдине імʼя, яке я могла уявити поруч з ним.
— Рая, — поправила вона. — Заходьте.
Вдома пахло випічкою. На кухні шкварчало щось на пательні, на підвіконні лежав розкритий зошит з рецептами, притиснутий сільничкою. Рая пройшла до плити, перевернула деруни, витерла руки об халат і сіла навпроти мене.
— Ви знали, що він помер? — запитала я.
— Знаю. Сусідка сказала. Я на похорон не прийшла.
— Чому?
Вона підібрала з підлоги ганчірку, склала її вдвічі, вчетверо, ще раз удвічі.
— Бо він не хотів, щоб ви про мене знали.
Історія виявилася простою і від того ще болючішою. Вони познайомилися десять років тому в черзі в банку. Він саме знімав гроші на подарунок мені до дня народження, а вона не могла розібратися з квитанцією за газ. Він допоміг. Вона пригостила кавою. Через місяць він перевіз її в цей будинок, який купив на гроші, відкладені ще з тих часів, коли працював на меблевій фабриці понаднормово.
— Він соромився? — запитала я.
— Він беріг вас, — відповіла Рая. — Ви ж сама знаєте: у нас у родині не заведено розлучень. Ваша мати… вона була святою жінкою. То як він міг привести до вас Раю з Черняхова, яка в школі прибиральницею працювала?
Я слухала й відчувала лише порожнечу, ніби з мене витягли все повітря. Батько прожив десять років на дві сімʼї. І я — остання, хто про це дізнався.
— Він хотів, щоб ви залишилися тут, — сказала я тихо. — Він заповів вам будинок.
Рая підвела очі.
— Але юридично він мій, — додала я. — Нотаріус каже, що спадщина оформляється на мене.
Рая просиділа мовчки хвилину. Деруни на пательні почали пригорати, і я машинально вимкнула плиту, накрила пательню рушником, відсунула на край.
— Я збиралася продати його, — зізналася я. — Поїхала сюди, щоб подивитися, що воно таке. Думала, може, винаймати. Мені треба зібрати гроші на операцію синові. В Маріуполі. Точніше, вже в Дніпрі, бо з Маріуполя ми виїхали.
Рая не розпитувала, що за операція. Вона встала, підійшла до шафи, відсунула шухляду, дістала звідти згорток у старій наволочці.
— Тут шістдесят вісім тисяч гривень, — сказала вона. — Він відкладав на ремонт. Дах протікав над верандою.
Я похитала головою.
— Раю, мені не треба ваших грошей.
— А що треба?
Я подивилася на неї. Халат у квіточку, капці з помпонами, руки в борошні. Жінка, яка десять років любила мого батька. Яка не прийшла на його похорон, бо не наважилася.
— Мені треба, щоб ви розповіли, яким він був з вами.
Вона розповідала до вечора. Про те, як він щоранку варив їй каву і ставив у підставку для яєць пігулки від тиску. Про те, як щоосені збирав листя на подвірʼї в купу і дозволяв сусідським дітям у неї стрибати. Про те, як вона одного разу знайшла в його кишені чек з квіткового магазину на вулиці Леха Качинського й цілий тиждень мовчала, думала, що в нього ще хтось є. А виявилося — він купував жоржини, щоб посадити під вікном моєї дитячої кімнати в старому домі.
Я вийшла від неї близько одинадцятої вечора. В небі стояв повний місяць, пахло скошеною травою і димом з чужого димаря. Я сіла в машину й довго тримала руки на кермі, не вмикаючи запалювання.
За тиждень я знову прийшла до нотаріуса.
— Передумали щодо продажу? — запитав він.
— Ні, — відповіла я. — Я хочу оформити дарчу.
— На кого?
— На Раїсу Степанівну Гнатюк. На весь будинок.
Нотаріус підняв брову.
— Ви розумієте, що втрачаєте право власності на нерухомість вартістю близько двох мільйонів гривень?
Я подивилася на нього.
— Я розумію, що батько хотів, щоб вона там жила. Але не знав, як написати це в заповіті так, щоб я не подумала поганого. От я й виправляю.
Він розклав папери, вписав дані, попросив підписати. Я поставила підпис, не читаючи тексту. Рука не тремтіла.
Через місяць, коли син уже лежав у палаті після операції в Дніпрі, я набрала Раю.
— Вам прийшло повідомлення з реєстру? — запитала я.
— Прийшло. Я не відкривала. Боялася.
— То відкрийте.
В трубці довго мовчали. Потім Рая сказала:
— Ти зможеш його продати, коли передумаєш. Я підпишу все, що треба.
— Не передумаю, — відповіла я. — Краще приїжджайте до Дніпра. Познайомитеся з онуком. Він у вас є. Тепер у вас двоє онуків.
Рая задихала в трубку нерівно. Я чула, як вона ковтає сльози.
— Батько йому подарунки возив, — згадала я. — Щороку на Миколая. Казав, то від нього. А тепер я думаю — може, половина тих подарунків була від вас?
— Конструктор «Лего», — тихо сказала Рая. — Він казав, хлопець любить.
— Любить. І досі любить.
Я поклала слухавку, коли за вікном палати вже сутеніло. Син спав після наркозу, тримаючи в руці телефон з недочитаним коміксом. На тумбочці стояв стакан з водою, поряд лежала папка з випискою з лікарні. Я підняла край папки, під нею — свіжа копія дарчої на будинок по вулиці Короленка, 17. Розправила зім'ятий кутик аркуша, поклала папку зверху рівно і вимкнула лампу над ліжком.
