Галина лежала, скрутившись клубком, на розкладному дивані, коли до кімнати зайшла її мати, Оксана. Жінка саме заварювала м'яту, а на кухні ще тримався запах вчорашнього борщу від сусідки з другого поверху. Оксана говорила тим своїм спокійним, вивіреним тоном — тоном рішення, яке вже ухвалене й не підлягає обговоренню.
— Записала тебе на біржу праці. Завтра йдеш. Якщо ця вагітність залишиться, то хоч щось на дитину отримаєш, бо я тебе з цим малям утримувати не збираюся.
Галина не відповіла. Під подушкою, туди мати ніколи не заглядала, лежав телефон із одним недописаним листом у чернетках. Адресат: Тарас. Текст: порожнє місце, яке вона два роки намагалася чимось заповнити.
— На склад до "Ашана", на нічну зміну. Після школи встигнеш. А на вихідних будеш брати додаткові години.
— Мамо… я цього не хочу. Я просто зроблю аборт. Піду вчитися, як нормальна людина.
Оксана хмикнула. Поставила чашку так різко, що м'ята хлюпнула на вишиту скатертину.
— Вчитися! Ти навіть ЗНО не здаси, дитино. Місяць у підручники не заглядала. Я в твоєму віці вже працювала і тебе на руках носила!
І тоді, як завжди, повернулася історія. Та сама, яку Галина чула з дитинства, у трьох частинах. Оксані було сімнадцять, вона жила в невеликому містечку під Житомиром, коли залетіла від хлопця з технікуму. Її мати, бабуся Галини, здійняла ґвалт, потягла її до того хлопця, потім до ЗАГСу. Одружилися, бо довідка від гінеколога правила за дозвіл на шлюб для неповнолітньої. А потім молодий чоловік зник. Залишив записку на підвіконні: "Вибач, не так мало виглядати моє життя".
Оксана не повертала до того, що було далі. А було: нічні зміни на сортуванні секонд-хенду, орендована кімната в чужих людей, велосипед із дитячим кріслом, щоб відвезти малу в ясла й встигнути на роботу. Вона пишалася тим, через що пройшла. І ненавиділа кожну дівчину, яка хотіла піти її стежкою.
Тому тепер вона стояла над донькою і казала:
— Думаєш, я хотіла стати бабусею у тридцять п'ять? Думаєш, я не хотіла жити? Я тільки почала, дитино! Познайомилася з людиною! Костя з автопарку мені зробив пропозицію, розумієш? А ти мені тут з животом красуватимешся?!
Галина заплющила очі. Подумала про лист, якого не надіслала. Про фразу, яку в ньому залишила: "Не знаю, чи ти хочеш мене знати, але я хочу тебе пізнати".
Тим часом на іншому кінці міста, у прокаті автомобілів, де працював Віктор, відбувалися речі, про які дівчина не мала уявлення.
Віктор і його друг Максим знали один одного зі школи. Віктор був спокійний, розважливий, завжди в світлій сорочці. Максим натомість жив швидко: кредити, дівчата, спортзал, одна фірма за іншою. Були як вогонь і вода, але в справах доповнювали один одного. Того вечора вони мали піти разом у клуб на Подолі, але Віктор сказав, що має серйозну розмову.
— Пам'ятаєш ту брюнетку, що була тоді на дні народження в моєї дівчини? Тиха така, з хвостиком?
Максим підняв брови. Знав цей вступ.
— Чіплялася до мене, ні? — кинув він, перш ніж Віктор устиг закінчити.
— Вона вагітна. Каже, від тебе. Хоче зробити аборт. Вдома пекло, мати гонить її на склад.
Максим випустив повітря. Сів важко на бордюр перед закладом, наче ноги стали ватяними.
— Чорт. Та я ж там навіть… ну, захищався. Ну не зовсім, але… Гаразд. Але це треба підтвердити, так?
— Треба. Але нічого не підтвердиш, якщо вона це позбудеться.
Довгу хвилину обидва дивилися на тролейбус, що проїжджав повз. Віктор замовив через віконце дві кави, Максим свою не торкнувся.
— Можу дати грошей, — сказав він нарешті. — На процедуру. І нехай від мене відчепиться. Я цю дівчину не знаю.
— Максим…
— Ну що?! Віктор, у мене зараз лізинг на фірму, батько в лікарні, я не маю місця для дитини від випадкової інтрижки!
— Тобі тридцять два роки, а не сімнадцять. Не поводься як пацан.
— То що, мені одружитися з незнайомкою?!
— Не знаю. Але знаю, що якщо вона це позбудеться, ти вже ніколи не з'ясуєш, чи це було твоє. І будеш з цим жити.
Тиша між ними тривала довго — чулося тільки шипіння кавомашини і далекий звук сирени швидкої.
Галина й її подруга Марина йшли тим часом зі школи. Вересень стояв прохолодний, після вранішнього дощу на тротуарах лишилися калюжі. Дівчата минали лоток з яблуками, коли Галина зупинилася.
— Марино, скажи мені одне. Чому ти розповіла про мене Віктору?
Марина опустила погляд.
— Бо ти знаєш його тільки з однієї тусовки? То що, дати цьому Максиму втекти? Якщо йому має бути відомо, то нехай зараз.
— Я не хочу, щоб він дізнавався! Йому все одно!
— Не відомо.
— Знаю. Він мені дасть максимум пару сотень на таблетку. Дякую, не треба.
Оголене, чесне, болюче речення. Галина дивилася, як продавчиня складає яблука в пакети. Кілограм по тридцять п'ять гривень. Подумала, що життя коштує іноді менше, ніж мисочка фруктів.
— Завтра йду до поліклініки. Сама. І нікому не кажи.
У поліклініці пахло хлоркою. Галина заповнила анкету: ім'я, прізвище, номер картки, дата останніх місячних. Жінка в реєстратурі навіть не підняла на неї очей.
— Консультація гінеколога за страховкою? Черга на місяць, дівчино.
— На місяць?! А платно?
— П'ятсот гривень. Без направлення.
Галина вийшла на вулицю. П'ятсот гривень. Грошей, яких вона не мала. Дістала телефон, глянула на баланс у банківському додатку: сорок дві гривні шістдесят копійок. Мати давно не давала їй ні копійки, казала, що якщо вона така вже дорослий, то нехай сама дає собі раду з життям.
Тоді задзвонив телефон.
— Галина? Це Віктор. Знайомий Марини.
Мовчала.
— Хочу тобі допомогти. Тільки не роби нічого поспішно. Максим і я приїдемо до тебе в субботу. Поїдемо разом у клініку. Почекаєш?
Хотілося плакати. Але замість цього сказала тихо:
— Чому? Він же мене не знає.
— Бо не можна отак просто позбуватися. Бо я хотів би мати сина. І не хочу, щоб хтось інший убив свою дитину через глупство.
У суботу вранці Максим стояв під будинком Галини, бо Віктор наказав йому прийти. Був у джинсах і розстебнутій сорочці, з-під якої виднівся ланцюжок з хрестиком — пам'ятка від бабусі, яка померла рік тому. Мав вигляд людини, яка хотіла б бути будь-де, тільки не тут.
Галина зійшла зі сходів, бліда, у завеликій кофті. Не дивилася на нього. Сіли в машину — Віктор за кермом, Максим спереду, Галина ззаду, з торбою на колінах.
У приватній клініці виявилося, що найближчий вільний термін на прийом з УЗД — понеділок зранку. Максим заплатив за прийом карткою, тричі запитавши, чи це точно хороша клініка. Реєстраторка видала чек на тисячу двісті гривень і відправила їх додому.
Галина не запросила їх у квартиру. Стала біля брами, поправила торбу на плечі.
— Дякую, — буркнула Віктору. На Максима навіть не глянула.
— Галино, — зупинив її Віктор. — Просто прийди в понеділок. Дай шанс тому, що знаєш, перш ніж перекреслиш те, чого не знаєш.
Кивнула і зникла в підʼїзді. У підʼїзді пахло вологою та мастикою для підлоги. Через дві хвилини нагорі гупнули двері.
У понеділок вранці Галина сіла перед монітором УЗД. Максим стояв під кабінетом, з телефоном у руці, але екрана не бачив. За вікном лило. Пам'ятав, як його батько після хіміотерапії лежав у лікарні й казав: "Не відвертайся від того, що твоє, синку". Чорт. Звідки це в нього зараз узялося?
Лікарка провела датчиком по животу Галини. Дівчина відчувала холодний гель, відчувала запах паперового рушника. На моніторі зашуміло.
— Один ембріон. Термін приблизно сім тижнів. Серцебиття в нормі.
Галина вдихнула повітря.
— Показати вам? — запитала лікарка, побачивши, що до кабінету увійшов Максим.
Увійшов, бо не міг довше стояти в коридорі. Став біля дверей, руки в кишенях. На моніторі було щось маленьке, сіре, з пульсуючою точкою посередині. Серце. Биття.
Максим ковтнув слину.
— Я… — почав, але не закінчив.
Галина підвелася з кушетки. Витерла живіт паперовим рушником. Без слова вийшла з кабінету.
Наздогнав її на сходах клініки.
— Галино!
— Що?
— Я не знаю, як бути батьком. Не знаю, чи ця дитина взагалі моя. Але… якщо зробиш це зараз, ми ніколи не з'ясуємо. Дурень я? Мабуть. Але знаєш що… я тут. У всьому цьому я тут. І якщо це моє, я не хочу, щоб ти була в цьому сама.
Стояла проти нього. Хтось за ними вів велосипед, поруч їхало сміттєве авто. Місто жило своїм звичайним, невблаганним ритмом, а двоє чужих людей стояли один навпроти одного, з'єднані сімома тижнями й одним биттям серця.
— Не хочу твоєї милості, — сказала Галина.
— Не про милість йдеться. Хочу тест ДНК. Після народження. І хочу, щоб ти не робила аборт, поки не знатимемо. Допоможу тобі зараз — з лікарем, з їжею, з тим, щоб ти не мусила йти на той склад.
— Ти хочеш купити мені дитину?
— Ні. Я хочу перевірити, чи це не мій син.
— А якщо це донька?
Максим замовк. Відвів погляд на мокрий тротуар. Потім сказав тихо:
— Донька теж може бути моя.
Це речення багато змінило. Галина не всміхнулася, але перестала йти в бік зупинки.
— Подзвоню тобі. Коли знатиму, що далі, — сказала і дістала телефон, щоб записати його номер, замість просто видалити, як планувала ще зранку.
Увечері мати кинула їй під ноги роздруківку з агенції праці.
— Знайшла тобі щось краще. У Польщі, на збиранні яблук. Поїдеш, заробиш, а після повернення робитимеш що хочеш.
— Нікуди не їду.
— Заощаджень я не маю! А на твої забаганки не працюватиму!
Галина підійшла до кухонного столу й поклала на нього роздруківку з банку, яку витягла з папки в шухляді — мати тримала там усі важливі документи. Дванадцять тисяч гривень зникло зі спільного рахунку місяць тому, того дня, коли Оксана купила собі новий телефон і забрала Костю на вихідні до Одеси.
— Це були мої гроші теж. Я мала на них право, тому знялась зі свою частину, перш ніж витратиш решту на щось, що не є мною. Але не про це йдеться. Ти не маєш права ставитися до мене як до безкоштовної робочої сили і матері на викликах. Піду до батька.
Оксана засміялась, але сміх обірвався на половині.
— До батька?! Та він же не існує!
— Був такий. Живе у Львові. Знайшла його через інтернет два роки тому. Написали кілька листів. Нічого тобі не казала, бо знала, що б ти зробила.
Оксана дивилася на доньку так, наче побачила чужу людину.
— Ти… спілкувалася з ним? Два роки?
— Відписував рідко. Але відписував. І тепер знає про дитину. Знайшов мені кімнату у знайомої родини, на місяць, поки не влаштуюсь на щось стале. Каже, щоб приїжджала.
Оксана глянула на телефон, що лежав на столі, на екрані видно було підтвердження переказу на рахунок якоїсь пані Галі у Львові — застава за кімнату, чотириста гривень.
— Та він тебе покинув! Мене покинув!
— Знаю. Ти мені теж не дала вибору, мамо. Жодного разу.
Галина взяла торбу. Всередину поклала підручники, косметичку та роздруковану сторінку з останнім листом від Тараса: "Приїжджай. Ти моя. Це вже не скасувати".
Перед тим як вийти, зупинилася в дверях.
— Косте передай, що я сподіваюся, він буде для тебе кращим, ніж мій батько був для тебе. Справді цього хочу.
Оксана нічого не відповіла. Стояла з рукою на спинці стільця, наче хотіла його перекинути й не могла зважитись.
Наступного ранку, уже на вокзалі, Галина написала Віктору: "Їду до Львова, до батька. Аборт не робитиму". Через хвилину додала друге повідомлення, цього разу Максиму — довго тримала палець над клавіатурою, перш ніж нарешті написала: "Залишаю тобі свій новий номер. Як народжу, зателефоную першою. Тест зробимо разом, як ти хотів. Не обіцяю нічого більше, але це обіцяю".
Відповідь прийшла, перш ніж поїзд рушив: "Чекатиму. І приїду, якщо мене пустиш".
Поїзд рушив. За вікном пропливали поля, а потім уже тільки низькі хмари над Карпатами вдалині. Галина відкрила блокнот у телефоні й написала перше речення до дитини, яка ще не народилася: "Не знаю, ким ти будеш, ні хто твій батько напевно, але знаю, що не залишу тебе самого з запискою на підвіконні".
