Кухня на восьмому поверсі одеського будинку на Таїровому пахла кавою і трохи — вологою штукатуркою, бо за вікном третій день лив серпневий дощ. Максим сидів за столом, поставивши поруч ноутбук і телефон, і другий екран блимав чорним кодом — він доробляв проект для клієнта з Кракова, дедлайн був на завтра. У вухах усе ще звучав голос матері: десять хвилин тому вона зателефонувала сказати, що котові Барсику потрібен спеціальний корм за тисячу двісті гривень, бо звичайний він уже не їсть.
Оля мовчки поставила перед ним чашку чаю і сіла навпроти.
— Знову Валентина Іванівна?
— Ага. Каже, Барсик схуд, звичайний корм ігнорує. Просить перекинути гроші до вечора.
— А скільки ти їй відправляв минулого тижня?
Максим потер долонею лоб і відсунув ноутбук.
— Чотири тисячі. Комуналка, продукти, ветеринар для собаки. І ще за інтернет назбігло боргу.
Оля стиснула губи, але промовчала. Вона давно зрозуміла: будь-яке слово про свекруху тут — як сірник біля калюжі бензину. Максим і сам усе розумів, але щоразу, коли розмова заходила про матір, у ньому вмикався якийсь давній механізм провини.
— Я просто хочу, щоб вона стала на ноги, — сказав він, не дивлячись на дружину. — Ще пару місяців. Обіцяла після Нового року почати шукати роботу.
— Максиме, Новий рік був вісім місяців тому.
Він мовчав. Оля підійшла, поклала руку йому на плече.
— Я тобі не ворог, чуєш? Я просто поруч. І мені боляче дивитися, як тебе розривають на частини.
— Знаю, — він накрив її долоню своєю. — Знаю, Олю.
Того вечора він усе ж перевів гроші. А потім відкрив таблицю витрат і довго дивився на цифри, які складалися в дуже неприємну картину. Дві квартири в оренді — його з Олею і материна, дві купи рахунків, нескінченні прохання — і жодної гривні назад. Телефон знову задзвонив. Номер матері.
— Алло, мамо.
— Максиме, я подумала — може, мені переїхати до вас? У вашій кухні є розкладний диван, я багато місця не займу. А квартиру можна здавати, все-таки гроші.
— Мамо, ми живемо в однокімнатній. Тридцять чотири квадратних метри.
— І що? Я скромна, ти ж знаєш. А твоя Оля хай трошки посунеться. Нема чого їй всю шафу під свої ганчірки займати.
Максим заплющив очі. Десь усередині ворухнулося бажання сказати правду — прямо, коротко, без манівців. Але він цього не зробив.
— Поговоримо про це пізніше, добре? Робота горить.
— Ти завжди зайнятий, — ображено протягнула Валентина Іванівна. — Матері часу нема.
У суботу вона з'явилася без попередження. Дзвінок у двері пролунав о сьомій ранку, коли Оля ще спала, а Максим тільки заварив першу за день каву.
— Мамо, могла ж подзвонити, — сказав він, відчиняючи.
— Кому дзвонити? Я мати, а не кур'єр. Прийшла — відчиняйте.
Валентина Іванівна зайшла, оглянула передпокій і зморщила ніс.
— І знову пилюка на полиці. Твоя Оля взагалі не прибирає? У мій час дівчата за домом стежили.
— Мамо, ми обидва вчора працювали до опівночі. Сьогодні планували відпочити.
— Відпочивати? У такому безладі? — мати пройшла на кухню й зазирнула в холодильник. — А де масло? Нормальні люди тримають вдома масло.
З кімнати вийшла Оля — сонна, у розтягнутій футболці, з волоссям, зібраним у хвіст.
— Доброго ранку, Валентино Іванівно.
— Доброго? Нічого доброго я тут не бачу. Стоїть тут у якихось ганчірках перед дорослою людиною. Хоч би пристойно одяглася.
Оля мовчки взяла зі стільця кофту й накинула на плечі. Максим помітив, як зблідло її обличчя, і обережно взяв матір під лікоть.
— Мамо, ходімо на кухню. Вип'ємо чаю, спокійно поговоримо.
За чаєм Валентина Іванівна почала звичну програму: скаржилася на самотність, на шумних сусідів, на те, що котам тісно в двокімнатній, а собака сумує за прогулянками на свіжому повітрі.
— Мені б дачу, Максиме. Маленьку, за містом. Для тварин, для здоров'я.
— Дачу? — Максим ледь не подавився кавою. — Мамо, я ледве утримую дві квартири.
— Ну не зараз. Але подумай. Ти ж розумний хлопчик, добре заробляєш.
— Я заробляю нормально. Але нормально — це не безмежно.
Мати ображено стиснула губи.
— Ось як. Виходить, своїй Олі все купиш, а матері навіть на дачу пошкодував.
— Я Олі нічого не купую, вона сама заробляє, — Максим намагався говорити рівно.
Валентина Іванівна не відповіла — тільки поставила чашку так, що ложечка дзенькнула об блюдце, і подивилася на нього так, наче він щойно образив пам'ять покійного батька. Мовчанка тривала секунд десять, потім вона встала.
— Гаразд. Тоді дай мені хоча б на місяць уперед. Комуналка, продукти, ліки для Барсика. І щоб без цих твоїх запитань, куди йдуть гроші.
Оля, яка мила посуд біля мийки, поставила чашку на сушарку трохи гучніше, ніж треба. Максим це почув. Уперше за півтора роки він не потягнувся за телефоном, щоб відкрити застосунок банку.
— Скільки тобі потрібно на місяць, мамо? Точна сума.
— Ну… тисяч вісім. Може, дев'ять.
— А скільки в тебе пенсія?
— Максиме, до чого тут пенсія…
— До того, що я хочу порахувати. У тебе квартира сорок два квадратних метри в Черемушках, яку ти здаєш подрузі за півціни, бо "вона хороша людина". Ти не працюєш чотирнадцять місяців. За цей час я перевів тобі сто дев'ятнадцять тисяч гривень. Це майже наша з Олею відпустка, яку ми відклали на серпень і скасували.
Валентина Іванівна почервоніла.
— Ти рахуєш гроші, які даєш рідній матері?
— Я рахую гроші, яких у нас з дружиною більше немає, — Максим говорив тихо, але кожне слово падало окремо, як монета на стіл. — Ми з Олею відкладали на іпотеку. Три роки відкладали. Торік із цих накопичень я забрав чотириста тисяч — саме стільки за чотирнадцять місяців пішло на тебе. Іпотеку ми тепер не потягнемо ще років зо два.
— Тобто ти зважуєш мене й квадратні метри?
— Ні. Я нарешті рахую.
Він відкрив на телефоні застосунок банку, розвернув екран до матері.
— Ось рахунок, з якого я тобі переказував. З сьогоднішнього дня я закриваю на ньому автоплатіж, який ти сама попросила мене підключити два роки тому. Більше щомісячних переказів не буде.
— А Барсик? А комуналка?
— Квартиру в Черемушках ти здаєш за сім тисяч, хоча ринкова ціна — чотирнадцять. Підніми ціну — і в тебе буде на комуналку, на корм і ще залишиться. Якщо не хочеш виселяти подругу — це твоє рішення, але тоді різницю доплачуватимеш сама.
Валентина Іванівна встала так різко, що стілець проскрипів по плитці.
— Я тобі мати чи хто?
— Мати. Тому я й не хочу, щоб ти дожила до сімдесяти без жодної копійки, бо звикла, що син платить за все.
Вона мовчки зібрала сумку, кинула останній погляд на Олю, яка так і стояла біля мийки з рушником у руках, і вийшла, навіть не хряснувши дверима — це чомусь злякало більше, ніж якби хряснула.
Через три дні вона зателефонувала знову — не Максиму, а Олі, вперше за всі роки шлюбу.
— Це ти його підбурила, — сказала без вітання.
— Валентино Іванівно, я мила посуд. Він сам порахував.
У слухавці було чутно, як десь далеко нявкає кіт. Валентина Іванівна помовчала й повісила слухавку.
Вечором того ж дня Максим відкрив папку в хмарному сховищі, куди вони з Олею скидали документи по іпотеці, і додав туди новий файл — розрахунок, скільки місяців знадобиться, щоб відновити відкладені чотириста тисяч за нинішнього темпу заощаджень. Вийшло вісімнадцять. Оля подивилась через його плече, налила ще чаю — вже холодного, бо забула про нього годину тому, — і нічого не сказала. Просто сіла поруч і поклала голову йому на плече, а за вікном усе ще падав дощ, і десь на нижньому поверсі хтось вигулював собаку, яка гавкала на кожну машину.
