Над Чернівцями летів мокрий сніг, коли Оксана зрозуміла: ця застуда не минеться. Вона лежала під трьома ковдрами в службовому будиночку за старою віллою на вулиці Головній. Кожен вдих дряпав горло, наче тертушкою, але найдужче пекла не температура — пекла думка, що вона втратить місце. Як втратить — вони з Соломійкою опиняться на вулиці.
Соломійці було чотири. Вона вміла розпізнавати страх мами по тому, як та тримається за одвірок. Того ранку Оксана сказала:
— Мама трохи захворіла. Полежу годинку, а ти пограйся з ляльками.
Дівчинка вийшла в коридор і побачила плетений кошик для білизни. Зверху лежала біла сорочка пана Романа з великою плямою від вишневого вина на манжеті. Напередодні він шпурнув її туди після вечері. Соломійка знала: мама хвора, а пан Роман не любить, коли речі лежать брудні. Вона потягла маленький мідний таз до підвальної ванної кімнати.
Двері туди завжди замикали. Але сьогодні вони були прочинені, а в замку стирчав ключ. Дитина знизала плечима і зайшла.
Вода з крана виявилася крижана. Соломійка набрала таз, опустила сорочку і почала терти манжету. Пальці одразу почервоніли, як буряк. Вона наспівувала ту саму колискову, якої її навчила бабуся перед смертю: «Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота…»
Роман Калиновський повертався з кабінету, коли почув мелодію з підвалу. Він зупинився на сходах. Ця пісня. Йому було п'ять, коли мати співала її над його ліжком. Вже тридцять років він не чув жодної ноти, а тепер вона долинала з ванної, як протяг.
Він спустився вниз і рвонув двері. На підлозі стояла маленька дівчинка, мокра до колін. Таз перекинувся, мильна вода розтеклася по плитці. У руках вона стискала сорочку.
— Що ти тут робиш? — гримнув він.
Соломійка підскочила, притисла сорочку до грудей.
— Мама хвора. Вона не може вийти. А я вже велика. Я попрала.
Роман подивився на манжету — пляма перетворилася на рожевий розвід, але слід лишився. Потім на босі ноги дитини, що стояли на холодній плитці. Він скинув піджак, загорнув Соломійку, підняв. Вона була легша за його ноутбук.
— Я зіпсувала? — запитала вона.
— Ти все зробила дуже добре, — відповів він, і голос йому не підкорився.
Він відніс її до службового будиночка. Оксана сиділа на ліжку, розпашіла від температури, і дивилася на них, не розуміючи. Роман поклав дитину на канапу, вкрив своїм піджаком. Потім викликав лікаря.
Лікарка сказала: у Оксани бронхіт, і якщо ще два дні бігати по сходах, буде пневмонія. Виписала антибіотики, порадила гаряче молоко з медом.
Поки Оксана дрімала, Роман сидів біля вікна. Він давно не сидів просто так. Його називали «вовком» — не через жорстокість, а через уміння виживати серед шакалів. Але зараз він думав про те, що дівчинка випрала сорочку не для похвали, а через страх, що їх виженуть. І від цього йому стало гидко.
У цей час під двері підсунули згорнутий папірець. Білий прямокутник на темному килимку. Роман підняв, розгорнув.
«Вони не з твого світу. Відступи, поки дитина не заплатила за твою помилку».
Він викликав начальника охорони Андрія Штогрина. Той прийшов за три хвилини, коротко стрижений, у сірій куртці. Оглянув папірець, не торкаючись.
— Камера на східній стіні вимкнулась на чотири хвилини. Охоронець Юрко зник. Це він там стояв.
Оксана прокинулася і слухала, притискаючи до грудей ковдру. Роман передав їй записку. Вона перечитала тричі.
— Юрко розпитував, коли Соломійка лягає спати, — сказала. — Я думала, він просто ввічливий.
Андрій показав фотографії, знайдені в кімнаті Юрка: Оксана з донькою на зупинці тролейбуса, біля аптеки, на задньому дворі. На звороті одного знімка — напис: «Соломія любить полуничне варення. Мати відмовляється від допомоги. Її гордість можна використати».
Оксані стало млосно. Вона випила півсклянки води, але пальці тремтіли.
— Хтось перетворив наше життя на картотеку, — сказала вона.
Андрій доповів, що стара економка пані Зоя, яка колись влаштувала Оксану на роботу, втекла до сестри в Кіцмань. Він її знайшов. Вона погодилась говорити лише з Оксаною по телефону.
Голос у пані Зої був зірваний, вона ковтала сльози:
— Я не хотіла, щоб дитину втягували. Але мені подзвонив чоловік. Сказав, що віддасть мого сина до в'язниці, якщо я не відчиню двері в підвал того ранку. Я відчинила. А потім розповіла про тебе і Соломійку.
— Кому? — запитала Оксана.
— Юркові. Він платив мені за новини. Але він лише передавав далі. Головний — Віктор Гайдук, фінансовий радник пана Калиновського. Він сказав, що дитина — єдиний спосіб змусити пана Романа слухатись. Бо він зберіг її малюнок.
Оксана згадала: минулого літа Соломійка намалювала вовка з квітами і подарувала Роману, думаючи, що це собака. Оксана бачила, як він зім'яв папір. Виявляється, зберіг.
— А навіщо Віктору це? — запитав Роман.
— Він знає те, чого не знаєш ти, — відповіла пані Зоя. — Мати Оксани, Стефанія, була рідною сестрою твоєї матері. Оксана — твоя двоюрідна сестра.
У кімнаті зависла така тиша, яку не розбити голосом.
Роман підійшов до вікна. За ним у саду стояв старий горіх, з якого звисала розбита гойдалка.
— Я знав, що в матері була сестра, — сказав він. — Вона зникла ще до мого народження. Батько казав, що поїхала за кордон. Але я не знав, що в неї були діти.
Оксана притулилася до спинки ліжка. Їй стало моторошно від того, що вона все життя прожила біля чужого гнізда, а виявилося — поруч.
Віктор Гайдук прийшов сам. Високий, у довгому пальті, зі шкіряним портфелем. Увійшов до вітальні, сів у крісло, як господар.
— Ти завжди був надто сентиментальним, Романе, — сказав він. — Твоя мати передала тобі цю ваду. Я знав, що рано чи пізно вона зіграє проти тебе. Маленька дівчинка, яка стирає сорочку, — і ти вже готовий переписати на неї все.
— Навіщо тобі? — запитав Роман.
— Документи. Твоя мати залишила листи, які доводять, що твій батько використовував медичні архіви, щоб шукати родичів для пересадки кісткового мозку. Він хотів урятувати твою сестру. Коли сестра померла, він знищив більшість паперів. Окрім однієї копії, яку забрала Стефанія. Вона втекла, щоб її дочку не використали. Мати Оксани все це ховала. Я знайшов слід. І тепер ти віддаси мені ключ від родинного сейфа, або дівчинка зникне.
— Ти сам сказав: вона — моя кров. — Роман підвівся. — Я не віддам нічого.
— Спробуєш погратися у вовка? — Віктор посміхнувся. — У мене є людина в саду. Один дзвінок — і Соломійку повезуть.
Андрій у цей час був надворі. Він уже знешкодив Юрка, який ховався за горіхом із пістолетом. Почувши метушню, Віктор рвонувся до виходу, але в дверях з'явилися двоє охоронців. Його звалили на підлогу, заломили лікті.
Оксана вийшла з кімнати, тримаючи Соломійку за долоню. Дівчинка притискала до грудей плюшевого вовчика.
— Не поспішайте, — сказала Оксана. — Хай посидить у кімнаті. Я хочу забрати те, що він украв.
Через півгодини вона стояла в кабінеті Віктора. Андрій передав їй зв'язку ключів, зняту з портфеля. Оксана відімкнула сейф, витягла теку з документами на квартиру на вулиці Кобилянської. Цю квартиру колись купив чоловік-моряк родини Гнатюків. Він загинув у рейсі, залишивши дружину з трьома дітьми. Віктор підробив боргові розписки і відібрав житло.
Оксана поклала теку на стіл. Дістала з сумки блокнот, знайшла адресу нотаріуса, який вів справи Гнатюків, і зателефонувала. Домовилась про зустріч за годину.
Віктор, якого тримали в кімнаті для охорони, дивився крізь ґрати на двір. Оксана йшла до хвіртки разом з Андрієм. Під пахвою вона несла теку. Віктор закричав:
— Це моє! Ти не маєш права!
Оксана не обернулась. Сіла в машину. За дві години нотаріус підписав дарчу: квартира вартістю три мільйони двісті тисяч гривень перейшла у власність Гнатюків. Ключі Оксана передала адвокату тієї сім'ї.
Коли Віктору повідомили, він почав гатити кулаками по стіні. Андрій стояв поруч і дивився, як той рахує пальці.
Потім Роман запропонував переписати будинок на Оксану і Соломійку. Поклав перед нею папку з документами.
— Це не подачка, — сказав він. — Це те, що має належати родині.
Оксана взяла папку, відкрила, перечитала першу сторінку. Потім поклала назад на стіл.
— Я візьму половину, — сказала вона. — Другу половину оформи на фонд, який допомагає матерям, що виховують дітей самі. Бо я знаю, як це — коли немає куди йти.
Роман подивився на неї довго. Потім кивнув.
— А де ти житимеш?
— У будинку. Доки Соломійка не виросте. А далі вона сама вирішить, що з ним робити.
Вони підписали папери в присутності юриста. Оксана віддала Роману ту саму м'яту сорочку, яку прала Соломійка. Він поклав її в шухляду поруч з малюнком вовка з квітами.
Наступного дня Юрка передали поліції. Віктора також. Батька Соломійки, Данила, знайшли в Одесі під чужим прізвищем. Він повернувся, але Оксана не кинулась йому на шию. Вона поставила умову: спочатку розкажи, чому зник. Виявилося, що йому погрожували і підробили лист про розрив. Але три роки — це три роки. Вона запропонувала почати з коротких зустрічей раз на тиждень, у кав'ярні біля ратуші.
Соломійка тим часом навчилась зав'язувати шнурки. Вона бігала по саду, годувала старого сусідського пса, який прибився до хвіртки. А ввечері просила Романа розповісти казку про вовка, який боявся квітів.
Роман сідав у крісло біля каміна, і Соломійка влаштовувалась у нього на колінах. Він розповідав, що вовк був самотній, поки не зустрів дівчинку, яка не побоялась випрати його сорочку.
Оксана слухала з кухні, помішуючи какао в маленькій каструльці. За вікном падав сніг, і вперше за довгий час їй не було страшно.
