Я за стійкою в ресторані «Старий млин» на Контрактовій, вечір п'ятниці. За вікном липа, на ній гірлянда, але один край не світиться: хтось висмикнув штепсель біля смітника. Я то помітив, бо саме протирав полиці біля кавомашини. На кухні пахло ваніллю — кондитер готував профітролі. В залі пахло білими ліліями від букетів, які розставили від входу до сцени. Я ще подумав: треба винести сміття до закриття.
Банкет фірми «Агробуд». Білі скатертини, орендований фотограф, музика, тости. Я працюю барменом п'ять років, такі вечори однакові. Зміна моя мала закінчитись о пів на дванадцяту, але адміністратор попросив залишитись, бо офіціантів не вистачає. Я згодився.
На столі біля вікна сиділа пані Лариса — дружина власника фірми Андрія Петровича. Бірюзова сукня, каблуки, на шиї перли. Поруч — їхній син, років трьох. В оксамитовому жилеті, смішний такий, тримав іграшкового ведмедя. Вони часті гості, але хлопчика я ніколи раніше не бачив. Він зиркав на офіціанток, щось смикав матір за рукав.
Близько десятої трапилось те, що я й досі не можу забути. Малий зліз зі стільця, висмикнув руку з долоні Лариси і побіг через зал. Крикнув: «Мамо!» — і не до Лариси, а до офіціантки Оксани. Вона якраз несла тацю з ікрою та грінками. Оксана опустила тацю на краєчок столу, присіла, обняла хлопця. Він притиснувся до її фартуха, ведмідь упав на підлогу.
Андрій підійшов, білий, як та скатертина. Легенько торкнув сина за плече.
— Синку, то не мама. Це просто офіціантка. Твоя мати померла, ти ж знаєш.
Малий захитав головою:
— Ні, то моя мама. Я бачив її фото у твоїй шафі, у сірому конверті.
В залі запала така пауза, що було чути, як дзижчить холодильник за стійкою. Я завмер, так і тримав серветку. Оксана підвелася, не поспішаючи, поправила блузу, зняла з голови перуку. Під нею — зібране темне волосся, короткий чубчик. Я аж перехилився через стійку, бо такого в нашому ресторані не бачили. Андрій відступив на крок. Лариса схопилася за спинку стільця.
— Вибач, що так. Я — Оксана. Я не померла, Андрію. Я жива.
Він сказав щось ледь чутно, але голос зірвався. Оксана вийняла з внутрішньої кишені фартуха жовту папку і простягнула йому.
— Тут усе. Сім років я збирала гроші на адвоката — сто п'ятдесят тисяч гривень. Ось рішення суду: мене визнано живою, шлюб не розірвано. І я маю право на спілкування з сином.
Андрій узяв папку, пальці в нього тремтіли. Він відкрив її, побачив гербову печатку, перегорнув аркуш. Лариса затулила рота хусткою, не зводячи очей з Оксани.
— Андрію, що це? — спитала вона. Він не відповів.
Оксана повернулася до малого, провела долонею по його щоці.
— Я прийду за тобою, як тільки захочеш. Трохи зачекай, синку.
Вона підібрала свою тацю, поставила на неї порожні келихи, які так і стояли біля барної стійки, і пішла до службового виходу. Ніхто її не зупиняв.
А я стояв і дивився, як Андрій перегортає ті папери, один за одним. В залі зашуміло. Хтось із гостей запитав: «Це що, його перша дружина?» — але на нього зацикали. Фотограф опустив камеру, так і не натиснув на кнопку. Діджей перестав крутити музику, і стало чути, як на кухні хтось гримнув каструлею.
Андрій дійшов до останньої сторінки, провів пальцем по підпису судді. Потім закрив папку, поклав на стіл, сів. Малий заліз до нього на коліна і спитав:
— Тато, а де мама пішла?
Андрій не відповів. Тільки взяв зі столу келих з ікрою, який Оксана забула забрати, і поставив на підлогу, сам того не помітивши.
Моя зміна закінчувалась, але я лишився. Дивився, як за вікном на липі зненацька блимнула та гірлянда — мабуть, хтось із персоналу застромив штепсель назад. Світло заповнило весь двір. А біля службового входу, я побачив, стояла Оксана — вона дивилася на зал через скляні двері, притиснувши до грудей свою перуку. Потім розвернулась і пішла вниз вулицею, до трамвайної зупинки. Останній трамвай №11 проїхав повз, а вона не голосувала.
Коли я вийшов надвір близько першої ночі, біля входу, на бруківці, лежав іграшковий ведмідь. Я підібрав його, обтрусив від пилу, поклав у кишеню куртки. Хай буде у мене. Хлопчик про нього не згадає, але якщо колись повернеться — віддам.
