Вона вимикає нагадування, не читаючи повністю. Це вже третій рік, як вона це робить.
Дев'ять років тому вони з Тарасом Коваленком сиділи на балконі орендованої квартири на Русанівці й планували, що через п'ять років куплять будинок під Ворзелем, заведуть пса породи веймаранер і будуть їздити туди щовихідних. У Тараса тоді був старенький "Фольксваген Пассат" кольору мокрого асфальту, і він завжди казав, що ця машина довезе їх куди завгодно, аби тільки вистачило бензину.
Бензину вистачило рівно на те, щоб довезти їх до розлучення. Різні зміни на роботі, її відрядження до Львова, його новий проєкт, який забирав по чотирнадцять годин на добу — і одного вечора вона просто зрозуміла, що не пам'ятає, коли вони востаннє їли разом за одним столом. Останнє повідомлення в їхньому чаті лишилося від нього: "Добре, зрозумів". Без крапки. Вона так і не відповіла, а потім здалося, що відповідати вже пізно.
Вона забирає чек, кладе в бардачок поверх десятка інших, і саме тоді біля сусідньої колонки чує звук, від якого рука на секунду зависає над кермом, — стукіт відкидної підніжки велосипеда об асфальт.
Тарас стоїть за три метри від неї, притримуючи кермо однією рукою, а другою знімає шолом. Схуд, підстригся коротше, ніж носив раніше, — і от він, живий, не в стрічці соцмереж, а тут, на заправці під Обуховом, куди його завела, мабуть, та сама випадковість, що й її.
— Соломіє?
Вона могла б просто сісти в машину. Ключ уже в замку запалювання, двері відчинені, дощ січе по плечу куртки. Секунда, і можна вдати, що не почула, — заправок вистачає, машин навколо багато, шум генератора заглушить усе. Натомість вона стає рівніше, ніби це щось змінить.
— Тарасе. Давно не бачились.
Він прикочує велосипед ближче, притискає кермо стегном, і в цьому русі — щось до болю знайоме, звичка тримати рівновагу, розмовляючи. Каштани навпроти шкварчать на олії, продавець щось вигукує до перехожих, а вона стоїть і намагається зрозуміти, чого в грудях більше — полегшення чи паніки.
— Їздиш тепер на велосипеді, — каже вона просто щоб не мовчати.
— Звик уже. А ти чого тут, машину не поміняла?
— Поміняла двигун минулого року. А машину шкода, вона мене ще пам'ятає, — жартує вона, і сама дивується, як легко це виходить.
Кілька секунд вони просто стоять, і мжичка встигає намочити його волосся, поки жоден не наважується перейти до головного. Вона думає: спитати про дружину чи ні. Думає: сказати про Дмитра чи промовчати, хай сам здогадається з обручки. Телефон у кишені куртки — і вона ловить себе на бажанні дістати його, показати щось на екрані, ніби доказ того, що в неї теж усе добре, окреме, повне.
— Чув, ти вийшла заміж, — каже він раптово, і в його голосі немає ні докору, ні цікавості, тільки констатація, наче він читає прогноз погоди.
— Так. А в тебе, чув, дитина народилась.
— Донька. Півроку вже.
Вона киває, і в цю секунду згадує — не образ, а конкретне: середа, друга ночі, чотири рази набране й стерте "Привіт, як ти?", і вафлі "Артек", які вона доїдала до кінця упаковки, сидячи на підлозі кухні, бо на столі стояли немиті чашки і не хотілось на них дивитися. Тоді здавалося, що це найгостріше, що може бути. Зараз, дивлячись, як дощ стікає йому за комір куртки, вона відчуває не гострий біль, а щось інше — легке здивування від того, наскільки все це стало чужим, наче історія знайомої людини, а не власне життя.
— Радий, що в тебе все добре, — каже він, і в цій фразі стільки ж правди, скільки й у її "радий" було б для нього.
— І я рада за тебе.
Пауза триває довше, ніж потрібно для прощання, і саме в цій паузі вона розуміє — не тому, що щось відчула, а тому, що нічого не відчула. Ні бажання затримати розмову, ні гострого жалю, ні полегшення від того, що можна нарешті сказати щось важливе. Просто двоє людей, які колись ділили один балкон і мрії про пса-веймаранера, стоять під мжичкою на заправці й говорять про погоду словами про дітей і машини.
— Ну, бувай, — каже він, натягуючи шолом.
— Бувай, Тарасе.
Він від'їжджає, і вона дивиться йому вслід рівно стільки, скільки потрібно, щоб переконатися: рука не тремтить, дихання рівне, а бажання побігти за ним не з'являється навіть на секунду. Тоді сідає в машину, зачиняє двері, і салон одразу глушить звук дощу і запах смажених каштанів.
Вона набирає номер Дмитра.
— Привіт. Ти вже в тому винному барі на Подолі? — питає вона, заводячи двигун.
— Чекаю на тебе, взяв столик біля вікна, — відповідає він, і вона чує в трубці дзвін келихів і чийсь сміх, короткий, чужий, невагомий.
— За п'ятнадцять хвилин буду.
Вона кладе телефон на сусіднє сидіння, вмикає двірники і виїжджає із заправки в бік Києва, туди, де на неї чекає стіл, келих і чоловік, який вміє розповідати про танінне вино так, наче це найважливіша річ у Всесвіті.
