Я лежала на печі, дивилась у стелю і рахувала секунди між ударами грому. За вікном Латориця ревла так, ніби їй хтось підсипав каміння. В хаті пахло мокрою шерстю, козячим молоком і ще чимось — страхом. На підлозі валялась перекинута дитяча пляшечка, з неї витікала біла цівка. А під кришкою погреба, заставленою діжкою з квашеною капустою, сиділи двоє немовлят і чоловік, який сказав, що його хочуть убити.
Гавкіт Жука перервав мої підрахунки. Він рвався на ланцюгу, скавучав, аж залізо дзвеніло. Потім у двері вдарили. Не кулаком — прикладом. Хтось гукнув:
— Хазяйко, відчиняй! Бо разом з дверима зайдемо.
Я зісковзнула з печі, боса, в старому светрі. Пальці нащупали в кутку рушницю — ще Михайлову, він її так і не встиг продати. Вставила патрон. Руки не тремтіли. Вони були холодні, як у покійника.
Але перш ніж вийти в сіни, я згадала, як усе почалося. Як вісім годин тому я стояла по пояс у крижаній воді, тримала над головою автокрісло з двома немовлятами, а з води на мене дивилося обличчя чоловіка, який начебто щойно помер.
Тої ночі я не спала. Гроза йшла з гір, і я знала: такий ливень змиє мій город і втопить козу Лиску, якщо не зачинити хлів. Я накинула стару фуфайку, взула гумові чоботи, взяла налобний ліхтар. Коли вийшла, небо було чорне, а річка — біла від піни. Вода вже підібралася до стежки, що вела до мосту. Я хотіла перевірити Лиску, але почула крик. Не людський — дитячий. Два голоси, тонкі, як комарі.
Я побігла до річки. Під старим вербовим корінням, за п'ятдесят метрів від берега, лежала на боці машина. Чорний позашляховик, фари ще блимали. Вода вже сягала вікон. І всередині, здається, хтось плакав.
Я не думала. Просто здерла фуфайку, скинула чоботи і полізла в воду. Крижана — аж зуби звело. Течія била по ногах, як колодами. Дісталася до авта, смикнула задні дверцята — вони піддалися. На задньому сидінні, пристебнуті до автокрісла, лежали двоє. Малюсінькі, червоні, в однакових комбінезончиках. Я відстебнула ремені, витягла крісло разом з ними, підняла над водою. Вони зайшлися плачем ще дужче.
Я почала задкувати до берега, але тут почула стогін з переднього сидіння. Там був чоловік. Непритомний, з розбитою головою, кров змішалася з водою. На шиї — темні плями, ніби його душили. Я витягла дітей на берег, поклала на фуфайку, а сама повернулася. Вхопила чоловіка за комір, потягла. Він був важкий, як мішок з піском. Течія збивала з ніг. Коли я витягла його на траву, машина зірвалася і з гуркотом пішла під воду.
У хаті я розібрала немовлят: хлопчик і дівчинка, місяців чотири. Нагріла козячого молока, вигодувала їх з ложечки, бо пляшечки не знайшла. Лиска смикалась у загородці, але дала молока. Потім зайнялася чоловіком. Промила рани, перев'язала. Він відкрив очі, вчепився в моє плече, прохрипів:
— Діти… де…
— Живі. Я вас витягла з річки.
Він довго дивився на пелюшки, що сушилися біля печі, потім опустив голову.
— Я Андрій. Це не аварія. Той, хто це зробив, зараз шукає нас.
Я не встигла спитати, хто саме. Бо саме тоді Жук загавкав. І в двері постукали.
Тепер я стояла в сінях, обхопивши рушницю. Знати б, скільки їх за дверима. Голос той самий:
— Тітко, не грайся з нами. Ми знаємо, що в тебе гості. Віддай їх — і ми поїдемо.
Я мовчала. Вони вдарили ще раз. Петлі затріщали. Я відступила в хату, до погреба, смикнула кришку.
— Андрію, сиди тихо, не ворушись. Дітей тримай ближче.
Двері вилетіли. У проході стало видно два силуети. Один високий, другий присадкуватий. Той, що присадкуватий, посвітив ліхтариком по кімнаті, зупинився на дитячій пляшечці на підлозі.
— Бач, не бреше. Ще й діти є.
Я стала між ними і погребом, скинула рушницю на плече. Вони не бачили, що в руках. Високий зробив крок до мене.
— Все буде добре, якщо скажеш, де вони.
Я не відповіла. Тоді присадкуватий схопив з лави миску з молоком і шпурнув у стіну. Черепки розлетілися. Жук зайшовся гавкотом з двору.
— Слухай, дурепо, — гаркнув високий, — ти думаєш, ми жартуємо? Той дядько — проблема. А проблеми ми вирішуємо.
Я натиснула на спуск. Рушниця смикнулась, з дула вилетів згусток солі, вдарив високого в груди. Він зойкнув, відлетів на поріг, ловив ротом повітря. Присадкуватий вихопив щось з-за пазухи — пістолет чи ніж, я не розгледіла. Я вдарила його прикладом у коліно. Він упав, завив. Високий уже підводився. Я вибігла в сіни, зачинила внутрішні двері на засув, приперла лопатою.
— Тікай! — крикнув присадкуватий. — Вона викличе ментів!
Вони потягли один одного в ніч. Я стояла, важко дихала. Потім кинулася до погреба, відкинула кришку.
Андрій сидів у кутку, притискав до себе близнюків. Обидва мовчали, ніби відчували, що кричати не можна.
— У мене є телефон з диктофоном, — сказав він. — Але він розрядився. А ще флешка. В куртці, що ви сушили. Там розмови. Мій брат, Богдан, замовив нас. Через бізнес. Готелі. Він гадав, що якщо нас не стане, все дістанеться йому.
Я витягла з куртки флешку, покрутила. Маленька. Чорна.
— Біжи до сусіда Петра, у нього є мобільний, — сказала я. — Я залишусь тут. Тільки заховайся добре.
Він похитав головою.
— Ні. Вони повернуться. Не можу вас лишити.
Я не стала сперечатися. Взяла ліхтар, вилізла через вікно у дворі, полізла городами до Петрової хати. Старий прокинувся від мого стукоту, вирячив очі, коли я пояснила. Він довго кректав, але сів за кермо свого "Москвича", і ми поїхали в райвідділок. Там я написала заяву. Слідчий, молодий хлопець з червоними очима, не вірив, поки я не показала флешку. Він увіткнув її в ноутбук. З динаміків полинув голос Богдана — спокійний, рівний, наче він замовляв піцу:
— Значить так. Машина в овраг. Діти теж. І щоб ніхто не вижив, чуєш? Ніхто.
Слідчий довго дивився на екран, потім підняв слухавку.
За годину до Петрової хати поїхали дві поліцейські машини. Але бандитів уже не було — вони втекли. Проте того ж ранку на трасі біля Мукачева їх затримали: високий був поранений, коли їх зупинили, він сам здався.
Андрія і близнюків забрали в лікарню. Я підписала свої свідчення. Слідчий запитав, чи я нічого не боюся. Я відповіла:
— Мені вже восьмий місяць сниться, як Михайло не повернувся з річки. Тепер хоч буду знати, що комусь не дала втопитися.
Через місяць суд. Я сиділа в залі, в третьому ряду. Богдана ввели в наручниках. Він був у тому ж костюмі, що й на записі. Облизав губи, обвів очима залу. Побачив мене. Я не відвела очей. Прокурор зачитав вирок: дванадцять років позбавлення волі. Богдан крикнув щось про помилку, але його вивели. Я вийшла на сходи. Андрій чекав біля авта. Він схуд, під очима чорні кола, але тримався.
— Олесю, я… — почав він.
— Не треба грошей, — я підняла руку. — У мене є одна річ. Моя свекруха померла торік, хата в селі висить без спадщини. Я не можу її оформити, бо нема чим платити нотаріусу. Допоможи юристом.
Він кивнув.
Через тиждень я сиділа в нотаріальній конторі. Паспорт на столі, документи на дім. Нотаріус, сухенька жіночка в окулярах, підняла брову:
— Ви впевнені, що хочете саме сімнадцять соток? Там ще й город, і стайня.
Я взяла ручку. Вона була важка, з синім чорнилом. Підписала. Поставила дату. Віддала папку. Нотаріус поставила печатку — стукнула так, що я здригнулася.
Коли я вийшла з контори, в руках була папка із документами. Пахло мокрим асфальтом і сигаретами. На зупинці дві баби озирнулися.
— О! Це ж та, що близнят із річки витягла. Казали, їй навіть героїню хотіли дати.
Я не обернулася. Сіла в маршрутку. Притисла папку до грудей. За вікном пропливало місто, і десь там, у камері, сидів Богдан і дивився в стіну. А я дивилася на підпис. Олеся Володимирівна Гаврилюк. Власниця.
